У першій хірургії Одеської міської клінічної лікарні № 11 спокійних буднів практично не буває. Тут вже майже 20 років працює Центр шлунково-кишкових кровотеч і сполученних травм, який щорічно приймає 2,5 тисячі хворих. Крім планового лікування пацієнтів, які страждають на різні шлунково-кишкові захворювання, тут робляться до тисячі операцій на рік, зокрема й найскладніших, коли людину в буквальному значенні слова витягують з того світу. Практично всі хірурги, які працюють у Центрі під керівництвом ініціатора його створення – доктора медичних наук, професора Одеського держмедуніверситету Ю.В. Грубника, мають вищу категорію. А свого роду старійшиною відділення медперсонал вважає Л.С. Короткого, лікаря з багаторічним стажем, який віддав служінню медицині піввіку життя.
Здавалося б, з народження Леонідові Семеновичу визначено було стати хірургом, настільки гармонійно саме це покликання поєднується і з його вольовою вдачею, і зі способом мислення схильного до дослідницької роботи діагноста, і з тією особливою впевненістю в собі, яка властива абсолютній більшості його колег. Однак у дитячих мріях він бачив себе офіцером, втім, як і багато його однолітків, до біографій яких вписано роки Великої Вітчизняної війни.
…Хлопчики їхали на фронт. Це була вже третя спроба: два рази поспіль військові патрулі зсаджували їх з військових ешелонів і після суворих виховних бесід пацанів під вартою повертали до Нижнього Тагілу, до матерів, що працювали на військовому заводі, де складали знамениті «Т-34». Десятирічний Льонька був сином бойового льотчика. Батько до війни служив у запасному винищувальному полку резерву Головного командування, дислокованому в Білорусії. З початком бойових дій він, зрозуміло, відразу ж – на фронт, а вони з матір'ю з Харкова – у евакуацію. За школою, де Льонька був четвертокласником, розташовувався навчальний танковий полк: туди надсилали з фронту танкістів навчатися керувати новими машинами. Всюдисущі пацани тут були своїми, звідси їх не ганяли, і поступово вони опановували премудрості водіння танка. Тому і вважали, що цілком готові до бойової служби. І не де-небудь, а саме в танкових частинах. А вік – ну та й що, вік – справа, як говориться, наживна, у війну дорослішають швидко, та й про синів полків багато чули.
Цього разу хлопчики влаштувалися під брезентом, яким були накриті новенькі танки. Коли їх знайшли (уже під Львовом!), Льонька, врахувавши попередній гіркий досвід, на ходу став вигадувати, начебто самотою на світі залишився: батько не повернувся з чергового вильоту на завдання, матір до лікарні поклали в критичному стані (він чомусь був впевнений, що ця неправда свята, і батьки йому неодмінно її пробачать). Так і опинився в Уральському добровольчому танковому корпусі, що входив до 4-ї танкової армії, саме в переддень знаменитої Сандомирської операції, так і став сином полку, ординарцем при начальнику штабу танкового батальйону. Був поранений у боях на території Польщі, після чого відправили юного воїна, що вивчив до останнього гвинтика танк, але мріяв про авіацію, додому, до мами.
У 1948 році батько демобілізувався і повернувся в рідні краї – на Одещину, у Любашівку. І вже там Леонід закінчував школу. Після семирічки подався до Одеської льотної спецшколи здійснювати хлоп'ячу мрію. Здав іспити на «п'ятірки», вже радів, що льотчиком стане, як батько. Та підвів зір: медкомісія винесла вирок – не підходить для авіації. Мучився, переживав, просив батька згадати старі зв'язки, поклопотатися перед керівництвом школи. Він навідріз відмовився: «Я усього домагався в житті чесним шляхом, і тобі раджу: завжди чини так само». Та давня розмова з батьком і стала для сина головною настановою, а потім і життєвим кредо, якого він дотримується на будь-якій посаді і у будь-якій ситуації.
– Я все-таки залишав «про запас» можливість одержати військову освіту. Документи після школи одночасно подав до Одеського медичного інституту і до бронетанкової академії імені К. Ворошилова в Москві: все-таки не хотів розставатися з хлоп'ячою мрією стати офіцером. Адже я після Перемоги носив свою військову форму й у будень, і у свята, дуже нею пишався, – розповідає Леонід Семенович. – До медінституту іспити були раніше, ніж до військового вузу. Здав їх успішно і був зарахований на перший курс. Це і вирішило долю. Чому все-таки віддав перевагу медицині? Найкращим другом в школі був син районного хірурга, людини неординарної, дуже схожої за характером, душевними якостями на мого батька. Можливо, тоді й запало в душу висловлювання: хірургія – свого роду авіація в медицині, вищий пілотаж лікарських професій.
Шлях до «вищого пілотажу» розпочинався зі студентських років: на третьому курсі, вже остаточно обравши хірургію, напросився на нічні чергування до лікарні. Ректор медінституту І.Я. Дейнека (він же завідував тоді кафедрою загальної хірургії) усіляко заохочував такі прагнення студентів. До шостого курсу Леонід Короткий уже міг не тільки асистувати, але і самостійно робити деякі операції. Багатий досвід діагностики й лікування студентам передавали професори П.А. Наливкин, А.Г. Сосновський, М.П. Соколовський. Їх і сьогодні з вдячністю згадують кілька поколінь лікарів, що навчалися теорії та практики в цих асів хірургії. В ті роки не було УЗО і томографів, і при огляді пацієнта, зіставленні результатів аналізів і рентгенівських досліджень лікар міг покладатися винятково на свої знання, напрацьований досвід, інтуїцію.
– І, що дуже важливо для хірурга, – вміння «чути», почувати недугу при пальпуванні, – додає Леонід Семенович. – У цьому не було рівних професору Наливкину, і мені пощастило, що діагностиці навчав саме він.
Після закінчення інституту був направлений до м. Уральська Західно-Казахстанської області. Там довелося попрацювати і у дитячій хірургії, і в торакальному відділенні, і в травматології з ортопедією, і з кістковим туберкульозом боротися, – побувати в найрізноманітніших хірургічних іпостасях.
– Наша професія вимагає аналітичних здібностей, які потрібно постійно розвивати в собі. Сьогодні лікар озброєний сучасною апаратурою, яка (якщо в добрих руках!) дозволяє максимально уточнити діагноз і уникнути можливих помилок. Але головне все-таки – твоя голова, твої знання і вміння грамотно ними розпорядитися. Хірург зобов'язаний у медицині знати і вміти все, для нього не може стати несподіванкою той чи інший діагноз, він завжди має бути готовий прийняти відповідальне рішення, ціна якого найчастіше – людське життя, – говорить Леонід Семенович.
– А серце доводилося оперувати?
– Першу таку операцію – на пораненому серці – робив в Уральську: молодому чоловікові всадили в груди ніж. Роздумувати було ніколи: хворого – до операційної, скальпель у руки, медперсоналу – готовність номер один. Напруження таке, що зітхнути зайвий раз страшно... Мій тодішній пацієнт видужав, живий донині. Там же, в Уральську, своєрідний рекорд поставив (хоча упаси Бог лікарів від таких рекордів!): за одну ніч довелося зробити 10 операцій – усі пацієнти надійшли після поранень, завданих їм на вулиці озвірілими вуркаганами. Згодом в особливо важких випадках не раз добрими словами згадував практику в Центральному інституті вдосконалення лікарів, де довелось асистувати хірургам від Бога – завідувачеві другою кафедрою Б.К. Осипову, його учням – професорам І.Б. Розанову і В.Л. Маневичу.
Звичайно, подумував про аспірантуру, писав наукові статті. Але доля розпорядилася по-іншому. У середині 60-х повернувся до Одеси – і закрутилося: спочатку загальна хірургія в міськклінлікарні № 3, потім, після рейсу як лікаря на китобійній флотилії, 8 років хірургічної практики в лікарні водників, потім робота в Любашівській райлікарні.
У 1984 році доктор Короткий був переведений у першу хірургію МКЛ № 11, де, з перервою на посаду заступника старшого лікаря призовної комісії Ленінського райвійськкомату, працює і сьогодні. Пишається тим, що Центр широко відомий впровадженням нових, малоінвазивних технологій лікування, що він є одним з лідерів з надання спеціалізованої медичної допомоги не тільки в Одесі, але і в Україні, що обладнаний досить потужною сучасною технікою, що, незважаючи на постійно ургентний характер роботи і переважне число важких хворих із внутрішніми кровотечами, тут дуже невисокий відсоток летальних наслідків. І, звичайно, пишається тим, що до усього цього має найбезпосередніший стосунок.
– Леонід Семенович з тих хірургів вищої категорії, про яких говорять: усе життя – в операційній. Дуже вимогливий до себе, він і до молодих наших колег, з якими щедро ділиться досвідом, підходить з високою міркою. Багато в чому завдяки його школі вони не допускають помилок при лікуванні. А школа чудова – близько 10 тисяч операцій за плечима! – розповідав професор Ю.В. Грубник, який очолює Центр шлунково-кишкових кровотеч і сполучних травм. – І ще одну дуже коштовну якість хотів би відзначити: безмежну відданість справі. Аж до самопожертви, коли йдеться про боротьбу за здоров'я пацієнта.
Колишній військком Ленінського району, полковник запасу В.М. Єлисєєв, старший лікар військкомату, полковник медичної служби у відставці Г.Л. Мишанчук, говорячи про спільні роки роботи, відзначали високий професіоналізм доктора Короткого. «Він зумів настільки раціонально і чітко організувати діяльність призовної комісії, що «рекламацій», тобто повернень призовників з обласного збірного пункту через неякісно проведені медогляди, не траплялося жодного разу. Взагалі, в ньому відчувається військова жилка, а в манері триматися – військова постава», – говорили офіцери.
– А знаєте, я і відчуваю себе військовою людиною. Напевно, як і багато моїх колег. Адже лікар, тим більше – хірург, постійно на передовій, усе життя бореться з хворобами, і щоразу сприймає факт видужання пацієнта як бажану перемогу в бою.
Це було сказано щиро і, по правді, без перебільшення.
