3 травня на прямій телефонній лінії Одеської облдержадміністрації перебував начальник Державного управління екології і природних ресурсів в Одеській області Віталій Олександрович Примак. Оскільки під час роботи лінії було присутньо чимало журналістів, то вона непомітно переросла у солідну, грунтовну прес-конференцію, під час якої і В.О. Примак, і журналісти порушили низку актуальних проблем.
Сьогодні ми пропонуємо нотатки нашого кореспондента, що був присутній під час роботи прямої лінії.
Щоб зняти усі можливі запитання, одразу ж зауважу, що жодного телефонного дзвінка з будь-якої гарячої екологічної точки під час роботи цієї прямої телефонної лінії не пролунало! Якщо зважити, що подібних точок у нас на Одещині завжди вистачало, то пояснення такої пасивності може бути тільки одне: люди, які були зацікавлені в тому, щоб поспілкуватися в цей час з головним природоохоронцем області, просто не знали, що дана пряма лінія відбудеться. Хоча я вважаю, що організатори її могли б принаймні зв’язатися з чільниками екологічно заангажованих партій та громадських рухів і заручитися їхніми дзвінками – а питань у них виникає щораз більше, про це свідчить вже хоча б наша редакційна пошта.
Бо вийшло якось незручно: журналістів було стільки, що малесенька кімнатка, з якої ця пряма лінія здійснювалася, просто не здатна була вміщувати їх. І раптом – жодного дзвінка! І ще одне. Якщо облдержадміністрація справді зацікавлена, щоб подібні прямі телефонні лінії обласних держслужбовців відбувалися в присутності журналістів (а без висвітлення в пресі чого вони варті?!), то мусить подбати про те, щоб забезпечити їх більш-менш придатною кімнатою. Не можна заганяти три десятки журналістів, в їх числі і тележурналістів з апаратурою, до кімнатки, де тіснувато і п’ятьом. Бо може статися так, що наступного разу журналісти просто образяться і проігнорують цей захід.
А тепер щодо самої зустрічі. Якщо чесно, журналісти навіть раді були, що прямої телефонної лінії не відбулося, бо автори дзвінків тільки відволікали б Віталія Примака від розповіді, якою він розпочав цю зустріч, та від відповідей на численні запитання. Причому запитання подеколи досить гострі. Якою ж, виходячи з цієї розмови, вимальовується екологічна ситуація нашого краю?
Передусім В. Примак зупинився на становищі в пониззі Дунаю. Уже з’ясовано, що востаннє такий високий рівень води в цій частині Дунаю був у далекому та воєнному 1942 році. У найкритичніші моменти підйому рівня води (а зараз він уже спадає) Дунай погрожував повінню усім прибережним містечкам і селам, тому терміново довелося зміцнювати, підсипати старі і насипати нові дамби, герметизувати свердловини, оскільки брудна повенева вода почала затоплювати це єдине джерело більш-менш чистої питної води; вживати інших заходів, які рятували б від затоплення окремі будівлі та промислові об’єкти. На всі ці заходи вже затрачено близько 200 тисяч гривень. Одначе ліквідація наслідків ще тільки починається.
Я не раз бував у Придунав’ї і, слухаючи В. Примака, думав про те, що тепер подібні повені траплятимуться все частіше. І, мабуть, слід подбати про фундаментальні заходи убезпечення низинних місцин Українського Придунав’я. Зокрема слід капітально підвищити та зміцнити основну дамбу, яка пролягла від Рені до Ізмаїла. Подумати про надійний захист багатостраждального і водночас прекрасного Вилкового.
До речі, парадоксальна річ, на яку звернув увагу і В. Примак. Звісно, повінь завдає чимало клопоту вилківчанам: підтоплюються городи і будівлі, зносить у Дунай кладки, які в окремих частинах міста залишаються єдиним путівцем. Та водночас кожна така повінь промиває канали, обіч яких вибудоване це містечко, вода в них очищується і від фізичного забруднення і від біологічного застою, вона в повному розумінні цього слова оживає. Так само оздоровлююче діють подібні повені і на поближні придунайські озера. Тобто природа живе за своїми законами, які не завжди схвально сприймаються людьми і подеколи видаються стихійним лихом. Для людей – так, лихом, але не для нашого довкілля.
Після конфлікту, що розгорівся був між Росією та Україною з приводу острова Коса Тузла у Керченській протоці, ми почали уважніше ставитися і до всього того, що відбувається на іншому (і навколо нього) нашому прикордонному острові – Зміїному. Розпочинаючи розповідь про нього, Віталій Примак мовив фразу, яку, можливо, не всі журналісти зрозуміли: “Площа острова Зміїного – 19,6 га. Як острів він почав функціонувати з 2002 року”.
Річ у тім, що між румунською та українською сторонами тривалий час відбувалася полеміка: чим вважати Зміїний – островом чи скалою? Румуни наполягають, що скалою, оскільки це позбавляло б Україну права на територіальні води навколо Зміїного. Хоча румунські історики прекрасно знають, що Зміїний був островом ще за часів Давньої Греції і на ньому навіть був храм.
Що ж відбулося за той час, що минув від 2002 року? Передусім острів визначено територіально. Раніше він, не маючи постійного населення, існував сам по собі, тобто не мав адміністративно-територіальної прив’язки. Тепер він підпорядкований міськраді Вилкового, а отже, є територією Кілійського району. Він уже має свої поштове відділення і, природно, поштовий індекс. Вода на Зміїному була привозна. Тепер завдяки свердловині, острів’яни мають щодоби два кубометри очищеної питної води (технічна вода залишається привозною). Є сподівання на ще одну свердловину.
Мені доводилося бувати на Зміїному і засвідчую, що до початку цього століття на ньому не було жодного деревця. Тепер там посилено займаються озелененням, хоча озеленювати його скальний грунт непросто. Збудовано причал, завдяки якому до острова можуть приставати досить великі судна. Виділено значні кошти і на те, щоб зміцнити береги острова та зайнятися утилізацією сміття, оскільки досі ніхто цим не займався. Існують перспективи перетворити Зміїний на один із туристичних центрів, попередньо демілітаризувавши його.
Хоча до питання демілітаризації, тобто зменшення на цьому прикордонному острові нашої військової присутності, слід ставитися дуже й дуже обережно. Знову ж таки слід пам’ятати про уроки острова Коса Тузла, коли через агресивність і непродумані дії російських політиків та спробу з’єднати таманський берег з Тузлою, і в такий спосіб захопити його, дві країни мало не постали перед збройним конфліктом. Так от, Румунія й досі не відмовилася від претензій на Зміїний, вважаючи його своєю територією. Ми також пам’ятаємо, що під час поглиблення суднового ходу Дунай – Чорне море Румунія спробувала задіяти свої бойові кораблі, аби перешкодити роботу наших технічних плавзасобів. Тому я вважаю, що розвиток господарської структури острова Зміїного, і навіть його туристичного бізнесу, аж ніяк не повинен вплинути на надійність військового прикриття. Навпаки, слід подбати про його обороно¬здатність.
До речі, про хід (або канал) Дунай – Чорне море. Уже ні в кого в Україні не виникає сумніву щодо того, що ми повинні подбати про свій власний судновий хід в море. Це соромно: мати таку велику судно¬плавну ріку – і не мати доступу з моря до власних портів! Але поглиблення вже існуючого ходу, по якому встигло пройти сотні суден, зараз припинено. Науковці і фахівці намагаються знайти оптимальний варіант. Уже існує думка, що цим ходом має слугувати інше русло, не те, яке слугує зараз. Що цей канал обов’язково повинен мати шлюзи, зведення яких значно удорожчує даний проект, але робить канал вигіднішим в експлуатації.
Існує навіть пропозиція скористатися (грунтовно перебудувавши його) існуючим нині зрошувальним каналом Дунай – Сасик. Ця ідея здається декому з фахівців вигідною ще й тому, що плани перетворення морського лиману Сасик на прісноводне озеро, такий собі прісноводний резервуар для зберігання води, якою можна зрошувати весь Буджак, зазнали поразки. Вода в Сасику залишається дуже засоленою. До дунайської суміші, настояної на всій таблиці Менделєєва, додаються природні сасицькі суміші, через які ми вже й так завдали великої шкоди і буджацьким полям, і всьому довкіллю. Зокрема Сасик втратив ті лікувально-санаторні можливості, якими володів упродовж віків
Як тепер з’ясувалося, щоб знову перетворити озеро Сасик на морський лиман, попередньо роздамбувавши його, знадобиться не менше часу та коштів, ніж було затрачено під час перетворення лиману на озеро. Але при цьому з’ясовується, що й канал виявляється зайвою гідрологічною спорудою. Ось і виникла ідея: а чому б не перетворити його на судноплавний? Чи буде втілено цю ідею в життя – покаже час. Одне зрозуміло: в цій частині Одещини ми вже двічі дуже боляче обпеклися: на першому судновому ходу Дунай – Чорне море і на озері Сасик. Тож тепер треба добре думати, перш ніж вдатися до чергового кроку, аби не перетворити його на ще одну бездумну і затратну авантюру.
За браком газетної площі, я не можу торкнутися всіх проблем, які було розглянуто під час цієї прес-конференції, тому ми до неї ще повернемося. Одне тільки хочу додати. Я запитав Віталія Олександровича Примака, що він думає з приводу того, що в Балті, між районним Будинком культури і берегом річки Кодими, в самому центрі міста, комусь забаглося споруджувати велику бензозаправку. Причому спорудження ведеться, незважаючи на рішення суду призупинити його і протести місцевих екологів.
Так от, В. Примак запевнив мене, що будівництво призупинено, точніше, що заправочну станцію переносять в інше місце. Та коли я повернувся до редакції, там на мене вже чекав лист від жителів Балти, в якому з тривогою повідомлялося, що будівництво... триває! Великими темпами і на тому ж місці, біля входу в Будинок культури і на березі річки, тобто на місці відпочинку городян. Що там відбувається насправді, я розповім, повернувшись з відрядження до Балти.
