Коли учні в школі писали твір на відому всім поколінням тему «Ким я хочу стати?», Людмила написала: «Хочу бути лікарем!». І якщо чимало її однокласників викладали на папір свої думки заради оцінки, як це часто буває, підшукуючи цікаві варіанти, то Люда була цілком щирою. Мріючи про майбутнє, вона неодмінно уявляла себе в білому халаті з фонендоскопом у руках.
З тих пір минуло багато років...
Біля входу в терапевтичне відділення Савранської центральної районної лікарні завжди людно. То стаціонарні хворі сходять з другого поверху у двір, щоб прогулятися, подихати свіжим повітрям, то з’являються чиїсь рідні або зна¬йомі. Приходять сюди і ті, кому потрібна кваліфікована консультація терапевта. І коли прислухатися до їхніх розмов, то обов’язково почуєш ім’я Людмили Олександрівни Адаменко. Вона – завідувачка відділення, досвідчений, визнаний лікар. І те, що сказала вона, що призначила, що порадила, – це авторитетно.
– А он вона йде, наша рятувальниця, – почула я, прийшовши одного разу на домовлену з Людмилою Олександрівною зустріч.
До нас швидко наближалася середнього зросту гарна жінка. Скільки знаю її, ніколи не перестаю захоплюватися її енергійністю, життєлюбством і пунктуальністю та обов’язковістю. Якщо вона комусь призначила зустріч, то прийде обов’язково у призначений час. В крайньому випадку, зателефонує і попередить про зміни. Її робочий день завжди завантажений, тому вона вміє цінувати час – і свій, і час інших.
Вже під час нашої розмови в її робочому кабінеті Людмила Олек¬санд¬рівна, скориставшись паузою, встигає і рентгенівські знімки переглянути, і потрібний рецепт виписати, щоб не чекав хворий за дверима.
– Нелегко нам нині, – каже вона. – Не вистачає апаратури, в лікарні обмаль ліків. Хворі за все повинні платити, лаючи нас і всю медицину. Тому звертаються до лікарів, як правило, вже тоді, коли хвороба задавнена, або й коли взагалі медицина виявляється безсилою, – зітхає вона.
Слухаючи лікаря, розумію, що за цими словами – її вистраждане і наболіле. І бувають моменти, коли про цей біль потрібно комусь розповісти, як ось тепер.
Людмила Олександрівна трохи повертає голову вбік і, нахилившись, поправляє папери, акуратно складені на столі. І в цьому її рухові, у виразі обличчя несподівано вловлюю щось зовсім юне, майже дитяче. І мені уявляється ота дівчинка–відмінниця з великими карими очима. Закінчивши школу в селі Новомиколаївка, що на Кіровоградщині, вона вступила до Ставропольського медінституту, а після четвертого курсу Людмила перевелася до Одеського медіну. Тут і обранця свого знайшла – однокурсника Миколу Адаменка. А одержавши дипломи лікарів, приїхали вони вже сім’єю на роботу в Саврань.
– Господи, як же швидко летить час, – ніби вловивши мої думки, каже моя співрозмовниця. – Он діти вже дорослі а мені здається, що я тільки вчора закінчила вуз. А скільки років з того часу пройшло – (До речі, старший син Людмили Олександрівни теж обрав собі професію медика). – Ви знаєте, я вже із закритими очима можу пройти від свого дому до лікарні, – сміється вона, продовжуючи розмову.
Колектив, очолюваний Л.О. Адаменко, згуртований, працьовитий. Недобросовісні, байдужі тут просто не приживаються. За це терапевтичне відділення в повазі не тільки у хворих, а й у колег всієї лікарні. Портрет Л.О. Адаменко розміщений на районній Дошці пошани.
Це за заслуги в роботі, за її самовідданість. І просто дивуєшся, як вистачає у неї часу ще на щось інше. Мені пригадалось, як одного разу довелося бути в родині Адаменків вдома. Відразу кинулася в очі велика кількість літератури, і не тільки медичної.
– Люблю читати детективи, – пояснила тоді Людмила Олександрівна. – Це не бездумний жанр. Такі книги примушують мислити, аналізувати.
А ще Людмила Олександрівна любить їздити на курси підвищення кваліфікації.
– Адже це нові знання, спілкування з колегами, обмін досвідом, – із захопленням розповідає вона.
А я слухаю і відчуваю, як десь в душі починає визрівати занепокоєння: ось зараз закінчиться наша розмова, а у мене залишається враження чогось незавершеного, до кінця не з’ясованого.
В цей час до кабінету заходить медична сестра і, вибачившись, запитує:
– Людмило Олександрівно, а обхід буде?
– Звичайно, як завжди, – відповідає вона.
– А можна, я з вами?
Людмила Олександрівна трохи здивована, але погоджується, і я одягаю білий халат.
Вже починаючи з першої палати, розумію, що це і є те, чого мені не вистачало – бачити лікаря при безпосередньому спілкуванні з її паці¬єнтами. Підсвідомо спливає на думку хрестоматійне оповідання Олеся Гончара. Який правий був український класик, стверджуючи, що людина найбільше стає зрозумілою, найглибше розкривається, коли бачиш її в роботі. Про кожного із своїх хворих Людмила Олександрівна знає, хто як спав минулої ночі, у кого погіршився чи поліпшився апетит, знає, кому що сказати, запитає про рідних, пожартує, когось і полає. І вже від цього в людських очах зникає безнадія.
– Це тільки здається, що лікарі до всього звикли, – озвучує свої думки Л.О. Адаменко. – До чужого горя, до смерті звикнути не можна. Насамперед тому, що відчуваєш якусь провину, хоч і знаєш, що нічим допомогти вже не можна було. І інколи так стисне за серце: ну хіба не можна жити якось по-іншому? Торгують же люди на базарі, вирощують сорго. Звичайно, це теж нелегко. Але ж хоч на душі спокійніше. А тоді ловлю себе на думці, що нічого іншого я й робити не вмію.
Але чомусь не сказала про те, скільки врятувала вона людських життів.
Слухаючи лікаря, кидаю поглядом на вікно. Там, за стінами терапевтичного відділення, вже розкошує червень. А й справді, як швидко летить час. Безжалісно, не питаючи дозволу, підкидає він кожного разу ще один рік до прожитого життя. Йому й байдуже, що так само, як в юності, п’янять терпкими полинами вечори, що так само хвилює ніч падаючими зорями...
І я знаю, що якби наперекір всьому дитинство повернулося, Людмила у своєму шкільному зошиті знову написала б: “Хочу бути лікарем!”.
