Цю історію я почув на благословенній Одещині у відносно недавні часи перебудови. По закінченні навчання в вузі довелося за розподілом працювати директором однієї з музичних шкіл. Дали мені партійне доручення, був ще й пропагандистом системи політосвіти. Окрім підготовки й проведення двічі на місяць політзанять у конкретному трудовому колективі, райком партії вимагав ще й особистої участі пропагандистів в «ідеологічному забезпеченні» різноманітних сільгоспробіт. Найнеприємнішими вважалися нічні виїзди до тваринницьких ферм: пропагандистові з району належало «ідеологічно забезпечувати»… ранкове доїння. Від «почесного» обов’язку будити нетверезих доярок о 4-й годині, на щастя, мене усунули, за що я й дотепер безмежно вдячний Петру Андрійовичу Кімінчиджи, тодішньому заступнику завідувача відділу пропаганди та агітації Біляївського райкому партії. Отже, весь той набір ненормованої лексики від заспаних жінок вихлюпувався на інших.
Під час чергового «забезпечення» мене познайомили із колишнім райкомівцем. Федір Павлович, який навіть не стояв на обліку в радгоспній парторганізації, за сталою звичкою брав на себе усю «чорну роботу». В тому числі й вранішнє приведення до тями «обслуговуючого персоналу».
Спогади Федора Павловича про жваво обговорювану у період перебудови «хрущовську відлигу» особисто мені допомогли усвідомити: притаманна багатьом нам, «бійцям ідеологічного фронту», показушність може бути перервана будь-якої миті дрібною фатальною випадковістю.
– Робота інструктором райкому партії приносила мені справжнє задоволення. Почасти – завдячуючи шефові (на жаль, тодішній перший секретар РК помер десь у середині 80-х…), людині доброзичливій та напрочуд комунікабельній. Коли шеф іноді заглядав до нашої інструкторської зранку (ми зазвичай байдикували за своїми столами в очікуванні рознарядки), він завжди казав:
– Хлопці, ви б перед собою хоч по одному аркушику паперу поклали б, і буде видно, що чимось зайняті.
Перший секретар – як і багато хто з нас у ті неповторні 60-ті – був невиправним фантазером і мрійником. Готуючись до чергового пленуму райкому, запрошував мене до свого кабінету і доручав виготовити на аркушах ватману плани забудови центральних садиб розкішними Будинками культури, дитсадками, стадіонами. Я ж прагнув виконати ті ескізи якомога ефектніше, із красивими портиками з колон і т.п. Все це він потім у щирому захваті демонстрував з трибуни пленуму зачарованим слухачам.
Якось, вже глибокої осені, він вирішив провести в одному з господарств семінар, присвячений розвиткові тваринництва. Підготовку цього заходу, звісна річ, доручили мені, і я одразу ж виїхав до названого радгоспу.
Передовсім разом із робітниками ферм ми прибрали весь гній з корівників, в якому тварини стояли майже по саме черево. Потім побілили стіни, а у стійлах біля кожної з корів почепили таблички, на яких були вказані клички тварин, порода, вік та кількість річного надою молока. Після цього узялися за наведення порядку у «червоному кутку», доволі захаращеному й закіптюженому. Стіни обклеїли шпалерами; на столі з’явились підшивки газет та журналів, узяті напрокат у місцевій бібліотеці; на вікна повісили штори з тюлю. Директор радгоспу навіть магазин без продавця організував, із товарами першої необхідності.
– Нехай знають, – мовив усім навмисне голосно, – що ми вже стоїмо на порозі комунізму.
(Втім, буквально через кілька днів магазин зник так само раптово, як і з’явився. З досить банальної причини, – його розікрали…)
Вся робота зайняла приблизно днів десять, і я з почуттям виконаного обов’язку повернувся до райцентру, аби доповісти керівництву.
Але однієї помилки я таки припустився; саме вона й коштувала мені подальшої кар’єри партійного працівника.
Трапилось нещастя з-за недбалого завфермою, котрий забув прибрати розбитий воз, що валявся просто посеред госпдвору. Після перших морозів його уламки нагло випирали з-під мерзлої землі. Я й дотепер не можу зрозуміти, як я його тоді не помітив…
І от у призначений день семінар розпочався. Прибуло багато запрошених, серед них секретар обкому, який був куратором сільського господарства. Своє перебування у селі він розпочав з оглядин корівника, де розташовувалося дійне стадо. А потім гості пішли через господарський двір, де й лежав отой злощасний віз.
Обкомівський гість, ймовірно, трохи недобачав, був в окулярах і зачепився ногою за голоблю воза. Впав, розпластавшись на землі. Я першим підбіг до нього. Все обличчя його було залите кров’ю, а приблизно за метр від нього лежали розбиті окуляри.
Всі страшенно перелякалися. Секретареві обкому надали першу допомогу, після чого одразу ж доправили до районної лікарні. З ним відбув і мій шеф.
Коли ми зустрілися із ним поглядами, я все зрозумів.
Прощання із працівниками ферми (котрі за 10 днів стали для мене майже як рідні) було особливо болісним.
…А вранці, коли я прибув до райкому, мені запропонували покласти на стіл партійний квиток і порекомендували підшукувати іншу роботу.
…Не впевнений, що отой мій співрозмовник з «приміського» району живий і донині. Оскільки одразу після серпня-91 я перекваліфікувався з професійного педагога на професійного журналіста обласного масштабу. Мало не цілодобова праця у «Службі новин» не залишала навіть найменшої можливості бачитись зі знайомими по попередній роботі; хіба що з колегами з Біляївської «районки», коли ті приїздили до Одеси і навідувалися до видавництва «Чорномор’я».
Село ж за ці півтора десятиріччя, схоже, навіть й не спинялося в своєму поступовому деградуванні…
