Нещодавно минуло десять років від дня смерті нашого земляка, відомого живописця, заслуженого художника України Станіслава Петрашевського (1935 – 1996), автора знаних полотен «Козацька церква», «Партизанський край», «Зима в Седневі», «Самарканд. Усипальниця «Тур-Емір» та багатьох інших.
Через усе життя проніс художник Станіслав Петрашевський у своїй душі напівлегендарний образ прадіда, уславленого колись богомаза (як називали в давнину в Україні іконописців) Івана Петрашевського, який служив у графів Потоцьких ще в часи сотворіння Уманського дива – Софійського парку. Творчий спадок прадіда Івана, який дійшов до наших днів, невеличкий – всього одна ікона, але й вона засвідчує, що то був істинний самородок, іконописець від Бога, зі своїм баченням і розумінням біблійних текстів і підтекстів. Зате з легенд, в тому числі й родинних, відомо, що богомаз Петрашевський вражав своїм пензлем сільські церковки та містечкові храми на Вінничині й Одещині, а його ікони розходилися Поділлям і, можливо, досі ще десь зберігаються у приватних “іконостасах”.
Як би там не було, а саме приклад прадіда-богомаза, легенди про цього мандрівного богомаза і філософа, надихали юного художника на глибинне поєднання святості мистецтва зі святістю Святого Письма. А якщо згадати, що Станіславу Петрашевському доводилося працювати в умовах маніакального церквоненависництва 60 – 80 років минулого століття, то стає зрозуміло, що художникові потрібна була громадянська мужність, аби обстоювати право на мистецьку правду і волю. І справедливо писав у посмертному виданні каталогу “Станіслав Петрашевський” (Житомир, 1997) мистецтвознавець Володимир Підгора, констатуючи, що “Станіслав Васильович має численні зображення храмової архітектури, йому боліло сімдесятиліття більшовицького вандалізму, коли церви або знищувалися, або перетворювалися на склади чи смітники. Задовго до початку так званої перебудови він поклав собі за обов’язок якомога більше християнських пам’яток зафіксувати – залишити у творах мистецтва. Сам він ніколи церков не розписував. Але в жанрі іконопису він працював також. Як і його прадід, від якого збереглася лише одна-однісінька ікона. До іконопису Станіслава Васильовича спонукав не лише його інтелект і традиція, але й новий час, час демократизації і відродження. Відродження духовності і віри предків спонукало вдивлятися у найвищі здобутки українського генія минулих часів”.
Народився Станіслав Петрашевський в селі Піщана Балтського району. Малярський хист прокинувся у ньому досить рано, можливо, й справді, як вважав сам художник, відроджуючись на генному рівні, з душі і духу його прадіда. Навчаючись в 1953 – 1958 роках в Одеському державному художньому училищі, Петрашевський паралельно пізнавав і класичну школу малюнку та пейзажного живопису, до яких мав сильний потяг і яких навчався у талановитих педагогів Олександра Ацманчука та Михайла Павлюка, й історію України, історію Козаччини, історію українського Православ’я.
Обставини склалися так, що після закінчення училища Петрашевський не залишається ні в Одесі, ні на рідному Поділлі, з його чарівною красою, а перебирається до Житомира. Можливо, це була професійна помилка його як пейзажиста. В Житомирі він терпів фінансову скруту, перебивався випадковими приробітками і жив здебільшого з політично заангажованого радянського оформительства. Відчуваючи, що вистояти в Житомирі йому буде важко, художник перебирається до Бердичева, але ситуації це не рятує, і після тривалих поневірянь він знову повертається (в 1973 році) до Житомира. Його мистецькі втрати були настільки серйозними, що мистецтвознавець В. Підгора, який добре знався і на його творчості, і на біографії, змушений був констатувати, що і в Житомирі він знову “займався оформительством, майже втративши професіоналізм пейзажиста”. Чи не правда – звучить, як вирок? Хоча вірю, що мистецтвознавець писав це з болем, зі співчуттям.
Що ж врятувало С. Петрашевського як живописця, як пейзажиста? Седнев! Отой роботами сотень художників уславлений Седнев на Чернігівщині, у придесенні якого розташований Будинок творчості художників. Навідавшись туди влітку 1975 року, Петрашевський раптом відчув: усе те, що зароджувалося в ньому разом із відчуттям краси рідного Поділля – сосновий гай, зелені пагорби, вигин річки за обрамленою тином садибою, заливні луки, посеред яких пасеться табунець коней; або, навпаки, засніжені пагорби, наче білі собори, що впираються своїми банями-дзвінницями у сіро-блакитне піднебесся...
Саме тут, у Седневі, до нього приходило натхнення, тут він робив десятки всіляких ескізів та блокнотних замальовок, і тут народилося у нього перше мистецьке вивершене живописне полотно “Зима у Седневі”. Ця картина побувала потім на багатьох виставках, увійшла в усі каталоги, але так до кінця життя він з нею і не розстався. Багато інших роздарував чи продав – треба ж було за щось жити; але це полотно стало для нього своєрідним символом душевного і мистецького відродження. До речі, через десять років, в 1986, він знову звертається до цієї ж теми і пише полотно під тією ж назвою “Зима в Седневі”, і це вже було своєрідною даниною першому здобутку. Тут, у Седневі, він бував згодом майже кожного року, тут лягли на полотно, або принаймні були зароджені в задумах та ескізах, його картини: “Літо. Зелені бані”, “Зимові сутінки”, “Будинки над річкою”, “Журавлиний час”, “Поминальна субота”, “Український краєвид”...
Починаючи з 1973 року, Петрашевський працював у Житомирських художньо-виробничих майстернях. Він і тут займається “оформительством”, але вже не так інтенсивно, а головне, поєднуючи це неминуче заробітчанство зі справжньою творчістю; і починаючи з 1979 року, тобто з розпалу його седневського творчого відродження, він уже стає учасником багатьох республіканських виставок (в обласних він брав участь починаючи з 1960-го). Оскільки відгуки на його працю робилися все більш оптимістичними, а майстерність справді зростала, то незабаром він стає членом Спілки художників України, в 1991 – 1993 роках вже очолює Житомирську обласну організацію художників, а в 1994 році йому присвоюють звання “За¬служений художник України”.
На Житомирщині художника Станіслава Петрашевського пам’ятають. Але, гадаю, що й нам, одеситам, не слід забувати свого талановитого земляка. Час би подумати про виставки його картин і в Одесі, і в Балті. Ще потребує вивчення його іконописна спадщина, про яку ми знаємо дуже мало, оскільки починав писати свої ікони Петрашевський тоді, коли саме іконописання було заняттям “антирадянським, ідеологічно ворожим”, тому творив він їх підпільно, збував – теж. І нарешті давно слід упорядкувати та видати альбом його творів, можливо, долучивши до нього й оту одну-єдину іконку, що збереглася до наших днів від прадіда – богомаза Івана. Ікону, яка впродовж усього мистецького буття оберігала, творчо надихала і духовно збагачувала художника від Бога Станіслава Петрашевського.
