ТАЄМНИЧИЙ КАРЛ
Інтернет зовсім не схожий на сіть павутиння. Швидше, це смарагдовий, квадратно окреслений басейн, в який так і тягне пірнути та й залишитися назавжди у тому потойбічному чарівному світі. В усякому разі, не думала – не гадала одеситка Людмила, до чого призведе її вільний політ в інтернетівських полях, коли складала для інтернету сторіночку про південно-російських художників двадцятого століття. І раптом, через якийсь час, їй надійшов лист. З Англії. Зі славного міста Кардіфа. Той, хто написав якоюсь дивною англійською, цікавився художніми салонами В. Іздебського в Одесі. Підписався він зовсім не англійським ім’ям Карл. І лист його страждав на стилістичні огріхи всупереч нормальній англійській.
Власне, навіть не кожен фахівець може розповісти подробиці про ці одеські художні салони початку двадцятого століття. Іздебський був скульптором і непоганим організатором. Свій Перший салон він відкрив в Одесі, а потім показав його у Києві, Петербурзі та Ризі. У ньому взяло участь багато відомих художників. Тому Людмила і запитала таємничого Карла: що саме його цікавить? (Був сумнів, що цей Карл зовсім не з Кардіфа, а з якої-небудь Малої Арнаутської). Але Карл відповів, що його цікавить не Перший, а Другий салон Іздебського, який той організував у 1910-11 роках, і участь у ньому всесвітньо відомого живописця Василя Кандінського, який тривалий час жив в Одесі.
Ну, що ж, Людмила задовольнила цікавість англійця, а заодно і запитала: чим викликана така цікавість її дивного кореспондента? Карл, після деякої заминки, відповів.
Виявилося, що він художник, працює у техніці шовкографії, викладає. Але одного разу він намучився на кардіфському “старокінному” ринку у пошуках відповідних рам для своїх робіт. Довелося купити якісь картинки у рамах, які Карлу не підходили. Але ці картинки в рамах довго валялися у нього на горищі, поки він не пустив їх у діло. І ось тут він виявив, що в одній з рам є плакат, надрукований літографським способом, плакат Другого салону Іздебського!
І ось тут серце Людмили захвилювалося: адже відомо, що ці плакати випускалися за гравюрою Кандінського! Вона звернулася до знавця живопису, одесита Віталія Абрамова, який є авторитетом, знавцем Кандінського і в Європі, і за океаном. Він одразу сказав, що поки що відомо всього два таких плакати у Франції і в Німеччині... І, якщо цей невідомий Карл випадково виявив третій – це подія! Його знахідка варта великих грошей.
Але потрібна експертиза. А для початку хоча б кольорова копія плакату Кандінського. Карл до того часу вже у техніці шовкографії відтворював деякі роботи Кандінського, що йому сподобалися. Інтернетом він вислав в Одесу кольорову копію своєї знахідки. Кольорову копію було відтворено, знавець В. Абрамов вивчив її і встановив, що відсотків на дев’яносто це Кандінський, і це Відкриття з великої літери. Але ще виходило: якщо Карл не дурень, то він зробить на цьому плакаті добрі гроші, якщо звернеться зі своїм оригіналом на аукціон Сотбі. Там за плакат одеського Другого салону Іздебського, гравюру якого робив великий Кандінський, фунтів не пошкодують...
ГЕНІЙ ЖИВ НА ДЕРИБАСІВСЬКІЙ
Василь Кандінський народився у Москві. Але його батько був управляючим у фірмі Абрикосових, яка мала свої об’єкти в Одесі. За сімейними розповідями прабабуся Кандінського була монгольською княжною, що, як відзначають біографи, позначилося на темпераменті художника. В Одесі він жив за різними адресами, свого дому у Кандінських тут не було. Цікава адреса: Дерибасівська, 17, де не так давно був магазин “Ласунка”, а до революції це будинок Санця, магазин солодощів, управляючим якого був батько майбутнього художника. Але Василь, незважаючи на те, що старанно займався мистецтвом, вивчав його, навіть і не думав стати художником. Навпаки, він закінчив юридичний факультет Московського університету, кар’єра правознавця була відкрита перед ним, але... як це часто буває: але раптом... Тридцятирічний Василь відмовився від посади в університеті Дерпта і оголосив, що хоче стати художником. Це рішення остаточно оформилося після його відвідання виставки імпресіоністів у Москві і після того, як він почув оперу Вагнера “Лоенгрін”. Інші, неозорі, заманливі світи відкрилися перед ним! Від зайвих запитань він поїхав до Мюнхена, де вступив до школи малювання.
Але на той час він був уже людиною сімейною, одруженою. Анна Чимякіна, його дружина, була його кузиною і родичкою купців Абрикосових. З нею він жив в Одесі, їздив до Парижа, де “ковтав” сучасне мистецтво. Зрозуміло, його рішення стати художником викликало у родичів Анни шок. Який добробут обіцяла “вся ця богема”? Але Василь сподівався, що Анна його зрозуміє, кликав її до Мюнхена, але вони все більше віддалялися один від одного. У мюнхенській школі малювання Антона Ашбе “початкуючий” вивчав лінію і форму після кількох спроб вступити до Академії, приїздив до Одеси до своєї Анни і брав участь у виставках південноросійських художників, і критики лаяли його за наївну мазанину. Анна розраховувала, що він візьметься за розум, але він і далі наполегливо займався малюванням, подорожував, але не з нею, Анною, а зі своєю пассією, художницею Габріелою Мюнтер. Рік жив з нею в Парижі, їздив до Тунісу, Італії... Але на які кошти? Недарма Кандінський на портретах виглядає обачним, благополучним інтелігентом – він до того ж був домовласником і жив на доходи від своєї нерухомості. Габріела не лише була близька йому, але вона і кохала його, вірила в його долю. Поруч з нею відбулося становлення його таланту. Поруч з нею він зрозумів, що мета і засоби життя та мистецтва зовсім різні. Для нього “ожила” кожна точка у спокої чи русі (лінія), як він писав пізніше, і “явила мені свою душу”. Цього було досить, щоб зрозуміти всією сутністю, всіма почуттями можливість і наявність мистецтва, яке називається нині, на відміну від предметного, абстрактним... Нові безмежні світи відкрилися йому. Але...
Але грянула війна чотирнадцятого року. Він повернувся до Росії, Габріела писала йому з Німеччини про своє кохання, про неможливість жити без нього, благала його зустрітися у нейтральній Швеції, де вони могли б одружитися... Він відповідав, що бідний, що нічого, крім боргів у нього немає. Тут він кривив душею. Тому що, крім боргів, у нього з’явилося бажання постійно бачитися з любою, дуже уважною до нього дівчиною Ніною Андрієвською. Її батько, військовик, загинув ще під Порт-Артуром. Вона знала бідність, вона багато розуміла у цьому нелегкому житті, у яке він увійшов так стрімко, що вони одружилися у лютому 1917 року, не звертаючи уваги на те, що у Пітері саме вершилася революція. Він вдало продав свій будинок за 400 тисяч. Мати юної нареченої була проти цього шлюбу – різниця у віці! Весілля і вінчання були скромними: як завжди у Росії за таких часів зникли продукти і товари. Але він примудрився купити нареченій білу сукню, а кольє і браслети у подарунок зробив сам.
Відтоді вона була поруч з ним. Поділяла його успіхи і пошуки, буденність існування і всесвітню славу. Вона поховала його після хвороби у Парижі у 1944 році, на кладовищі Нейї. Вона всіляко сприяла посмертній славі свого геніального чоловіка. На жаль, її смерть була жахливою. Тіло її знайшли у їхньому паризькому будинку на підлозі. Її задушили шарфом. Все в її домі було на своїх місцях. Картини на стінах. Сейф не зламаний. Але які були мотиви цього злочину? Версії висувалися найрізноманітніші: від заздрісної і злісної руки Москви, до думки про те, що грабіжників хтось злякав. Були і такі, хто припускав: у смерті дружини художника замішані кола колекціонерів, які розраховували, що після такої “реклами” ціни на картини Кандінського підскочать. Власне, так і сталося. А в наш час вартість картин генія, який свого часу жив на Дерибасівській, стала казковою.
КИДАЛИ ІЗ СОТБІ?
Ні, Сотбі – аукціон один з найшанованіших, найавторитетніших у світі. Які вже тут кидали. Але повернімося до нашого вчителя малювання Карла з Кардіфа. Плакат, щасливим власником якого він став, цінний не лише тим, що автором його був Кандінський. Він цінимий знавцями, як свідок неймовірного часу в історії живопису.
Плакат сповіщає про Другий салон Іздебського. Таких салонів зафіксовано в історії два. Про перший я згадував. Другий же відкрився в Одесі у 1911 році. Серед учасників салону були такі, тепер широко відомі імена, як Матісс, Глез, Руссо. Авангард не сподобався одеським обивателям, і вони на знак протесту замазували роботи таких чудових художників, як Ларіонов, Гончарова, Татлін чорнильними аніліновими олівцями... У ці роки Кандінський, нарешті, розлучився зі своєю першою дружиною Анною, але так і не одружився з Габріелою Мюнтер.
Одеський мистецтвознавець В. Абрамов і захоплена всім, що відбувалося, Людмила, відшукали каталоги аукціону Сотбі, де подібний до знайденого у Кардіфі плакат оцінювався в суму від 75 до 100 тисяч американських доларів. Зрозуміло, вони повідомили у Кардіф про це, і Карл надовго зник у блакитних просторах інтернету, тобто нічого не писав у відповідь.
Нарешті, він, як кожен звичайний і не поштивий європеєць, раптом надіслав листа, в якому висловлював подив, що давненько нічого не одержував з Одеси, і повідомляв, що люди із Сотбі запропонували йому за плакат Кандінського всього три тисячі доларів, а якщо так, то він не хоче мати з ними нічого спільного, тобто хай плакат поки що просто полежить у нього вдома. Чим закінчиться ця історія, покаже час. А поки що є рація звернутися до мешканців Одеси та Одещини: придивіться уважніше до ваших горищ, підвалів, антресолів... Раптом саме там ви виявите і свій казковий шанс?.. Та ще врятуєте від псування і забуття занесений туди мінливим часом неоціненний раритет...
