ЖИТИ У ЗЛАГОДІ ІЗ СОБОЮ...
В акторки Одеського театру юного глядача Алли ЛЮШИНОЇ – свої секрети краси, молодості і, звичайно ж, майстерності. Двадцять чотири роки, віддані улюбленому театрові, пролетіли швидко. За цей час в Алли жодного разу не виникало бажання залишити його і піти до іншого театру, хоча пропозиції були. Для неї театр – друга сім’я. Сама акторка говорить, що без театру не змогла б жити в сім’ї, а без сім’ї – працювати в театрі. Алла Люшина майже чверть століття віддана улюбленому ТЮГу і щаслива в сім’ї з коханим чоловіком (Юрій Глухарьов, теж актор за освітою) і сином.
Одна з її знакових і улюблених робіт – роль Кішки у виставі “Кішчин дім” С. Маршака. Ця роль – як “для Алли писана”. Граційна Кішка пасує акторці. Пластичність, м’якість рухів і в той же час різкість і гордовитість – така Алла в цій ролі. Її Кішка непередбачувана, чого не скажеш про саму акторку. Кожна роль Алли Люшиної розкриває її амплуа характерної акторки – Баба-Яга (“Мороз Іванович”), Ізюмська (“Фанатки”), Параска (“Кайдашева сім’я”), Багіра (“Мауглі”), Мар’я (“Царівна-жаба”), Циганка (“Три золоті волосинки”). Крім того, ще із студентських років педагоги не раз радили Аллі грати і ліричних героїнь. Серед зіграних вже відзначимо ролі Синьоочки (“Добре слово”), Царівни-Лебідь (“Казка про царя Салтана”), Лисички (“По зелених горбах океану”), Мальвіни (“Порося Кнок”), Неправильної принцеси (“Принцеса на горошині”) та інші.
– Щаслива жінка, кохана дружина і мама, затребувана акторка, – що ще потрібно для особистого щастя?
– Я можу сказати, що мені в житті давалося все легко. Таке враження, що саме так повинно було бути, і не інакше. З дитинства я знала, що стану акторкою. Спасибі мамі, що підтримала мене у виборі цієї професії. Адже багато педагогів у школі, знайомі дивилися на це рішення упереджено: акторка – це що, хліб?! Вже з 10 років я ходила до театрального лялькового гуртка. Після закінчення школи вступила до Харківського інституту мистецтв. Під час вступних іспитів на лялькове відділення викладачі запропонували мені переписати заяву. Комісія запевняла, що в мене є всі дані для того, щоб стати акторкою драматичного театру. Я переживала, що буде складно. Але за іронією долі вступила на драматичне відділення. Зараз розумію, що зробила правильний вибір.
– У театрі Ви практично чверть сторіччя! Які ролі можна виокремити із зіграних?
– За цей час я зіграла достатньо ролей, які досі згадуються як найулюбленіші роботи. Адже вкладаєш душу, весь свій потенціал, працюючи на дитячу публіку. Але, незважаючи на те, що театр називається – Театром юного глядача, тут ставляться вистави і для дорослих. Серед них – “Божі корівки повертаються на землю” В. Сигарєва і “Фанатки” Р. Белецького. В останній я граю Ізюмську. Це жінка-вамп, сильна і разом з тим слабка. Життя змусило її бути твердою людиною. Адже вона теж колись була фанаткою. Багато пережила через коханого чоловіка. Я вважаю, що у кожній жінці є щось від Ізюмської.
Крім того, я вдячна Володимиру Наумцеву за роль Параски у “Кайдашевій сім’ї”. Це складна робота. Але потрібно віддати належне режисерові – він допомагає акторам і ніколи “не покине в ролі”.
– У кожного актора бувають зламні моменти. Хочеться змінити одне на друге. Багато хто так і не знаходить стабільності. Ви знайшли своє місце?
– Людина боїться вибору. Але, все ж, не потрібно кидатися з одного боку в другий, марнувати себе, шукати чогось кращого. Потрібно бути відданим театрові – і він тобі завжди віддячить. Якщо ти вже пішов у цю професію, будь вірний їй до кінця. У нашому театрі дуже талановита трупа. Ми велика родина. І мені комфортно у цьому колективі.
– Але, все ж таки, актори не можуть жити лише на театральну зарплату.
– С’еst la vie – таке життя. Я теж іноді працюю ведучою. Це зовсім інша роль. Ти виходиш у зал і повинна обов’язково захопити всю публіку, і тут без театральних навичок не обійтися.
– Ви знімалися в кіно?
– Я дуже пишаюся, що в 1991 році мені запропонували головну роль – Ольги у фільмі Юрія Белянського “Дорога в Парадиз”. У той час це була велика рідкість. З Москви приїхали дуже відомі режисери, були кастинги. І раптом мене затвердили. Я дуже зраділа. Із задоволенням згадую час зйомок і досі підтримую стосунки з акторами, які знялися у цьому фільмі.
– Що для Вас “дитячий” глядач?
– Він надзвичайно чистий і наївний. У кожної дитини свій погляд – радісний, здивований, зляканий, обережний. Якщо спрямувати камери в зал і зняти дітей, то вийде зовсім окремий фільм про “дитячого” глядача. У мене було кілька випадків, коли через дитячу наївність і радість я не могла із собою впоратися. Напередодні чергових свят ми грали казку для дитини вдома. Після закінчення малюк не хотів нас відпускати, розплакався і сказав, що віддасть нам своє ліжко, тільки б ми залишилися з ним жити. Акторам довелося сказати, що вони – герої казки, у яких є свій будинок – театр, куди обов’язково кожна дитина може прийти.
– Для будь-якої жінки одним з головних пріоритетів є збереження молодості і краси. У Вас є свої секрети?
– Перед роботою я завжди налаштовуюся на найкраще, намагаюся нічим не заполонювати себе, бути у гарному настрої. Діти це відчувають і вдячні. А якщо людина не в злагоді сама з собою, вона починає старіти. Головне, любити це життя, свою роботу, сім’ю – і на заміну все повернеться.
Ірина МАРИНОВА
«МИ – АВТОРСЬКИЙ ТЕАТР»
Черговий сезон у російському драматичному театрі завершився вже традиційним капусником. Відлунали прощальні оплески, глядачі розсталися з улюбленим театром до осені. Яким був цей сезон, яким буде наступний – розповідає директор театру Олександр Євгенович КОПАЙГОРА.
УСПІХИ І ПРОБЛЕМИ
Коли я аналізую минулий рік, вражаюся тому, скільки зроблено. І це притому, що, на жаль, нам доводилося просити грошей – не з бюджету, а в меценатів, спонсорів. У нас з’явився меценат, який профінансував постановку вистави “Танок Чингіс-Хайма” від початку і до кінця. Це Вадим Вікторович Мороховський – голова правління банку “Південний”. З іншими виставами теж частково хтось допоміг. Довелося і самим заробляти. Але рік був врожайним – ми вийшли, нарешті, із збитків п’ятирічної давнини, поступово довівши театр до малого, але прибутку. Це теж своєрідний показник.
Ми відкрили сезон “Чайкою” А. П. Чехова, потім були вистави “Останній герой”, “Змішані почуття”, “Танок Чингіс-Хайма”, поставили, також, новорічну виставу для дітей.
Паралельно відбувався ремонт – не лише фасаду, але і внутрішніх приміщень. І хоча з бюджету були виділені кошти, на жаль, їх виявилося недостатньо.
Театр лихоманило через те, що на початку сезону пішла одна акторка, потім, в середині, друга. Причому, акторки репертуарні, тому довелося робити багато введень.
Ми передивилися велику кількість молодих акторів – випускників наших театральних навчальних вузів. На жаль, на жаль, або в них українська мова, або абсолютно не вистачає майстерності. Зараз набираємо свій курс. Бажаючих багато і це тішить, як і те, що до нас хлопці пішли, а не лише дівчата.
ПРЕМ’ЄРИ, КОНФЕРЕНЦІЯ, ФЕСТИВАЛЬ...
У серпні ми впритул приступаємо до репетицій вистави “Степан Разін” за романом Василя Шукшина “Я прийшов дати вам волю”. Автор інсценування і режисер-постановник Георгій Ковтун із Санкт-Петербурга, чудову музику написав одесит Євген Лапейко. Такої грандіозної вистави не було ще у нашому театрі... Ще одна прем’єра – “Що побачив дворецький” Д. Ортона, англійська комедія у постановці С. Голомазова. Крім цих вистав, працюємо ще над однією – це “Пікова дама” О. С. Пушкіна. Інсценування робить Олексій Гирба і його ж постановка. Прем’єра намічена на лютий – і так збіглося, що у тому ж, 2007 році, – 170 років від дня загибелі поета. Вистава не приурочена до цієї дати, просто нам Пушкін потрібен. Є знакові автори, які просто повинні бути в репертуарі, – Гоголь, Толстой, Шекспір, Чехов, Пушкін...
П’ятого вересня відкриється чергова міжнародна конференція “Російський театр в Україні” на тему “Проблеми сучасної критики”. Цього ж дня розпочнеться фестиваль “Театральні зустрічі в Одесі” за участю театрів України, Санкт-Петербурга, Кишинева. Відкриємо його прем’єрою вистави “Дівчатка” за п’єсою Олександра Марданя. Колективові цікаво працювати з ним – це свій, український, одеський автор.
...І ГАСТРОЛІ
Але найскладніше, що нас чекає, – це великі гастролі. Вже років 15 таких не було. І ось нас запросили до Санкт-Петербурга. З 1 по 10 листопада ми покажемо чотири вистави – “Степан Разін”, “Дівчатка”, “Пеппі?!”, “Вій”. Підготовка до гастролей неймовірно складна – у нас велика кількість костюмів, реквізиту, декорацій. Чесно зізнаюся, ми не їдемо на заробітки, ми хочемо показати, що Одеський російський театр – це вже театр, мабуть, цікавий.
Вперше за тривалий час і до нас приїхали з великими гастролями. Зараз відбуваються двотижневі гастролі театру “Сфера” – одного з провідних у Москві, з 5 по 15 серпня буде Читинський обласний драматичний театр. Забайкальська залізниця зробила спонсорський подарунок театрові – везе його до Одеси. Театри зобов’язані час від часу виїздити, гастролі дають дуже багато. Колектив мобілізується, показуючи своє мистецтво в іншому місті, він одержує подвійний заряд.
НАШЕ КРЕДО
На одній з прес-конференцій мене запитали: “Яким ви бачите російський театр, що він повинен собою являти?”. Я можу тепер з впевненістю підтвердити те, що було сказано рік тому: “Ми – авторський театр!”. “Пеппі?!” – це не “Пеппі-Довгапанчоха”, ні в кого такої вистави немає, ми його самі зробили. Три п’єси Олександра Марданя – ми працюємо безпосередньо з автором. “Вій” – самі написали, за кількома творами М. В. Гоголя. У “Останній зупинці” поєднано два твори Ремарка. У такому варіанті цієї п’єси більше ніде немає. І я з впевненістю кажу: так, ми авторський театр, ми йдемо цим шляхом. Ми обрали свою лінію і до нас потяглися глядачі. До нас приходять знайомитися із світовою літературою, особливий інтерес ми викликаємо у молодих, які, і це не секрет, читають набагато менше, ніж ми свого часу. У мене навіть запитують: “Що, у вас театр молодіжний?”...
ТРАДИЦІЙНІ ТРУДНОЩІ
Коли ми відзначали ювілей, місто подарувало нам трикімнатну квартиру під гуртожиток. Це було щастям для театру. Новий гуртожиток, на жаль, не закінчено, у старому всі місця зайняті. Це біда! Те ж і з зарплатою. Немає ні муніципальної, ні губернаторської надбавок. Актори як і раніше змушені “крутитися”. І я нічого не можу зробити... До того ж, нас фінансують не у повному обсязі – лише 80 відсотків необхідного на зарплату. Те, що заробляє театр, йде на оплату комунальних послуг, поточний ремонт. Як ми викручуємося, – не розумію. Звичайно, нам допомагають і меценат театру – Перше кредитне товариство, і спонсори. Але все-таки ми у дуже складному становищі. От якби було ухвалено муніципальну програму підтримки театрів...
Незабаром – прем’єра «ЗВОРУШЛИВА, ДУШЕВНА П’ЄСА»
У серпні, напередодні закриття сезону, Одеський театр музичної комедії імені М. Водяного покаже мюзикл-мелодраму на музику Марка Самойлова «Безіменна зірка». Ставить виставу наш земляк, художній керівник і головний режисер Санкт-Петербурзького театру рок-опери Володимир Подгородинський.
У пам’яті в нас – чудовий одноіменний фільм Михайла Казакова з Настасією Вертинською та Ігорем Костолевським у головних ролях. Запорука його успіху – не лише чудові виконавці, але і високої якості літературна основа. Чи не в цьому причина звертання театру до “Безіменної зірки”? Володимир Подгородинський: “Ця п’єса була досить популярною свого часу – навіть Георгій Товстоногов ставив її в БДТ. Хороша п’єса – душевна, дуже зворушлива, трепетна, і музика гідна вдалася. Давно не йшли такі твори – на сучасну тематику в жанрі мелодрами. Сподіваюся, вона знайде своє місце в репертуарі театру і буде відвідувана. Це вистава про кохання, вірніше, про те, що це кохання руйнує. Ми змінилися – наше суспільство змінилося, поділившись на дуже багатих людей і тих, хто залишився такими ж, як і колись. Ці зміни нас, художників, серйозно турбують. Це не лише моральна, але і психологічна проблема. Дуже актуальною повинна бути вистава...”. Виконавці головних ролей – Ольга Оганезова та Сергій Лукашенко, Ірина Ковальська та Володимир Кондратьєв.
И – приємна новина для театралів: у вересні на гастролі до Одеси приїздить Санкт-Петербурзький театр рок-опери.
