7 листопада виповнюється 70 років від дня народження відомого поета-«шістдесятника», лауреата Державної премії ім. Т. Шевченка Миколи Вінграновського (1936 – 2004). Творчість Миколи Вінграновського була плідно пов’язана з Одесою. Сьогодні ми публікуємо спогади письменника Б. Сушинського, якого пов’язувала з М. Вінграновським тривала творча дружба.
Наприкінці літа 2003 року в Києві я випадково зустрівся з поетом Анатолієм Качаном, з яким знайомий ще по одеських університетських студіях та по роботі в одеській молодіжній газеті. “А ти знаєш, – запитав він, – що у Львові виходить книжка Миколи Вінграновського, щось на зразок вибраного? Так от, поряд із художніми творами, Микола прилучив до неї і знайоме тобі есе “Чотирнадцять столиць України”. Причому наполіг, щоб і в цьому виданні есе вийшло з твоєю передмовою, хоча до написання її поривався хтось інший. Коли свого часу ми говорили з Миколою, він сказав: “Так, як написав Сушинський, про мене ще ніхто не писав”.
Зізнаюсь, мені приємно було чути цей відгук, тим паче, що близько ми з Миколою Вінграновським ніколи знайомими не були – так, кілька зустрічей у Києві, в Спілці, куди я час від часу наїжджав, аби взяти участь у роботі президії Ради НСПУ або її пленуму. Інша річ, що були листи і телефонні дзвінки. Відтак найдовша і найтепліша розмова за кавою в письменницькому ресторанчику “Еней” відбулася у нас уже потому, як 1996 року в одеському видавництві “Маяк” з’явилася, з моєю передмовою, його книжечка есе “Чотирнадцять столиць України”.
Передмову Микола справді хвалив, причому повертався до цієї теми щонайменше тричі, в тій чи іншій формі. Він уже знав, що я працюю над великою книжкою історичних есе “Козацькі вожді України”, перше, пробне, сказати б, видання якої, у дуже скороченому вигляді, теж побачило світ у “Маяку” 1996 року, у тій-таки, що й Миколина книжка, серії “Шкільна програма”. Знав він і те, що я активно прилучаюся до відродження козацтва на Одещині, отож ми почувалися “спорідненими душами”.
Саме тоді, в “Енеї”, пригадали ми з Миколою й історію вступного слова до його книжки. А вона така... Було це на початку 1996 року. Я працював тоді головою правління Одеської обласної організації Спілки письменників України. В січні від Миколи Вінграновського на мою домашню адресу надійшла бандероль з рукописом його історичного есе “Чотирнадцять столиць України” і проханням посприяти публікації в одеській періодиці. На щастя, в моєму домашньому архіві, до якого я, каюсь, завжди ставився недбало, зберігся коротенький лист, яким Микола супроводив свого рукописа. Ось він:
“Дорогий Богдане Івановичу!
Зробіть послугу: віддайте, будь ласка, цю мою нову роботу до обласної газети, нехай вона іде в друк. З Новим Роком і Водохрещем!
Ваш Микола Вінграновський.
Київ, 17 січня, 96 рік”.
Як поета, я шанував Миколу ще зі студентських літ, від часу появи його “Ста поезій”, а саме есе було дуже на часі; та й я теж був, як то кажуть, “весь у матеріалі”. Одне слово, я негайно звернувся з цим рукописом спочатку до редакції газети “Чорноморські новини”, а потім – і до директора видавництва “Маяк” Дмитра Буханенка з пропозицією видати це есе окремою книжкою.
Редактор “Чорноморських новин” Олексій Білоус дав згоду на публікацію фрагментів з великого есе Вінграновського, але, знаючи, що я теж працюю над книжною історичних нарисів “Козацьці вожді України”, попросив зробити вступне слово. Дата листа Миколи Вінграновського засвідчує, що відбувалися ці події у січні, але друком перша публікація нарису “Чотирнадцять столиць України” з’явилася лише 17 квітня того ж таки 1996 року. І передмова моя називалася “Поет осмислює історію”.
Від поета Миколи Палієнка я дізнався, що той послав публікації в “Чорноморських новинах” своєму земляку Вінграновському, тому сам нічого не посилав. Аж раптом на початку травня надходить лист від Вінграновського, якого теж варто процитувати (як і попередній, він публікується вперше):
“Дорогий Богдане Івановичу!
З Вашої легкої руки маю номер “Чорноморських новин” з моїми “Столицями”. ЇХ прислав мені Палієнко – вітання йому.
Богдане Івановичу! Коли Дмитро Буханенко “Столиці” буде видавати, то я хотів би, аби оце переднє слово, що Ви написали про мене в “Чорноморських новинах”, пішло й до книжки. Ваше переднє слово – прекрасне. Воно точне та без сиропу. Обнімаю Вас!
Ваш Микола Вінграновський.
Київ, 30 квітня, 96 рік”.
Не встиг я відповісти на цього листа, як Микола зателефонував мені і запитав, чи згоден я опублікувати своє вступне слово в книжечці, якою його есе друкуватиметься в “Маяку”. Я, звичайно ж, погодився. Мабуть, у Вінграновського відбулася відповідна розмова з Д. Буханенком, бо, здається, того ж дня зателефонував і Дмитро Панасович та попросив якомога швидше підготувати і подати вступне слово, оскільки рукопис уже готується до друку. Я прохання виконав, і 1996 року у видавництві “Маяк” з’являється невеличка книжечка М. Вінграновського з короткими викладами історії кожної з українських столиць та з моїм вступним словом під трішечки зміненою по відношенню до публікації в “Чорноморських новинах” назвою – “Поет осмислює минувшину”.
Чому я змінив назву, я вже не пригадую, слово “минувшина” видалося мені осяжнішим, а ще тому, що насправді поет осмислював не історію, тому що історія – це вже те, що описане й осмислене; а саме нашу малодосліджену минувшину. Під цією ж назвою моя передмова, за наполяганням Миколи Вінграновського, була опублікована в збірці повістей та новел “Манюня”, що побачила світ незадовго до смерті автора, в 2003 році у Львові, у видавництві “Літопис”.
Ну а далі нехай мої спогади природно доповнить сама передмова.
“Микола Вінграновський увійшов в історію української культури ХХ століття, як один із найталановитіших поетів-шістдесятників, найвидатніший представник когорти митців-патріотів, які своєю творчістю, своєю залюбленістю в мову та історію українського народу, самою життєвою мужністю торували для мільйонів зневірених земляків шляхи до національного відродження, національної самоповаги, державної незалежності.
Літературознавцям та біографам Миколи Вінграновського ще тільки належить осмислити внесок цього своєрідного таланту в розвиток сучасних українських – а відтак і загальноєвропейських – поезій, прози і кінематографа. Ними ще тільки має бути осягнуто весь обшир його творчих і громадських інтересів, належно визначено місце і роль в процесі національно-культурного становлення. Ми ж поки що маємо змогу констатувати, що перед нами – автор понад 20 поетичних і прозових книжок, а також книжок із різних жанрів дитячої літератури, творчість якого відзначена державною премією України ім. Т. Шевченка, літературною премією Благовіст та премією Фундації Антоновичів (США).
Нині Микола Вінграновський – один із найбільш знаних поетів України. З першого року нашої незалежності його твори вивчаються в інститутах, університетах, гімназіях та школах; їх перекладено на італійську, іспанську, англійську, португальську та багато інших мов світу. Навіть упродовж останніх трьох років, таких нещедрих на книговидання, в доробку Миколи Вінграновського з’являються збірки поезій “Цю жінку я люблю” та “З обійнятих тобою днів”, одразу помічених і критикою, і читацьким загалом, а також у своєрідній лірико-романтичній манері виписаний роман “Северин Наливайко”, визнаний кращим в Україні романом 1993 року.
Окрема і теж досить вражаюча сторінка творчої біографії Миколи Вінграновського – його пошуки на кінематографічній ниві. Нині чимало літераторів з більшим чи меншим успіхом прилучається до святощів кінематографа чи то в якості сценаристів, чи редакторів сценарних відділів або й акторів. Одначе кіномистецька доля М. Вінграновського лишається в нашій вітчизняній історії фактом винятковим. Він – професіонал найвищого гатунку, чий професіоналізм грунтується на природному таланті і здібностях та на чудовій кінематографічній школі Олександра Довженка, учнем якого М. Вінграновський не просто вважає себе, а таки насправді є.
Довженко помітив Миколу ще студентом Київського інституту, де той готував себе до професії театрального актора, і забрав з собою до Москви. Саме завдяки йому майбутній поет, кіноактор і режисер став студентом Державного інституту кінематографії – занадто елітарного як на ті часи, щоб про вступ до нього можна було мріяти, як про щось нездійсненне. Талановитим акторським дебютом його стала роль Івана Орлюка у фільмі Довженка та Солнцевої “Повість полум’яних літ”, що здобув нагороди міжнародних кінофестивалів у Каннах, Лондоні та Лос-Анджелесі. Нині він і сам уже є режисером-постановником 10 художніх та документальних кінострічок, серед яких найбільш відомими стали “Ескадра повертає на захід”, “Берег надії”, “Дума про Британку”, “Галич – столиця Данила Галицького”, “Довженко. Щоденник 1941-45 років”.
Усе частіше постає перед нами М. Вінграновський і як громадський діяч. 1986 року, у складі делегації України, він бере участь у роботі сесії ООН, а через три роки, на з’їзді міжнародного ПЕН-клубу, репрезентує українську літературу. До речі, саме на цьому з’їзді український ПЕН-клуб був прийнятим до міжнародного, а відтак М. Вінграновський став його першим президентом.
Що ж до історичного есе “Чотирнадцять столиць України”, то Микола Вінграновський ішов до нього через уже названі документальні стрічки, присвячені столицям Б. Хмельницького, Д. Галицького, І. Мазепи; через роман “Северин Наливайко”, через неодноразове поетичне осмислення тих чи інших фактів української історії. Проте має це есе і власну передісторію, яку Микола Вінграновський виклав у листі до автора цих рядків:
“Це есе є для мене дещо несподіваним і незвичним. За фахом я не історик, написати історію України, як, скажімо, зробили М. Грушевський П. Дорошенко чи Наталія Полонська-Василенко, справа надзвичайно важка, копітка і, крім всеохопних знань, вимагає всього життя і терплячості. Мої ж “Короткі нариси з історії України” почалися з пропозиції редакції “Народного календаря”, отого відривного, по листочку, календаря, що висить на стіні мало не в кожній хаті. Редакція запропонувала мені на вибір написати про когось або щось із нашої минувшини. Така думка, очевидно, прийшла від ознайомлення з моїм романом “Северин Наливайко”, що друкувався у журналі “Вітчизна” і який ось-ось має з’явитися у видавництві “Веселка”. На пропозицію редакції календаря я з приємністю згодився, та, замість того, щоб написати “про когось або про щось” з нашої історії, сів і спробував простежити її всю – від часу, коли люди жили в печерах і до наших днів”.
“Ось так, – завершував я своє вступне слово до “Чотирнадцяти столиць…” Миколи Вінграновського, – і з’явилося це незвичне есе про чотирнадцять столиць нашої занадто довго позбавленої державності держави, про чотирнадцять історичних надій українського народу, яке я з приємністю рекомендую нашим читачам. Січень 1996 року”.
До цього я лише можу додати, що дуже радий, що прилучився до видання цих історичних есе. І хоча в наші дні виходять сотні книжок, які відтворюють минувшину – в тому числі і “столично-державну” – нашого народу, проте “Чотирнадцять столиць України”, ці коротенькі есе Миколи Вінграновського, написані з такою історичною одухотвореністю, що залишаться на скрижалях історичної літератури навіть тоді, коли про кожну зі столиць будуть написані щонайдокладніші, документально вивірені томи.
