Ярославна, княгиня Новгород-Сіверська... Ця жінка не стояла на чолі жодного з давньоукраїнських князівств, не водила в бій полки хоробрих воїнів-дружинників, не відбивала напади кочівників і не стала ні великою будівничою держави, ні великою завойовницею. І все ж таки вона виявилася однією з тих небагатьох давньоукраїнських жінок, слава про яку облетіла весь цивілізований світ, й ім’я якої ще довго з’являтиметься у творах, що доходять до читачів чи не всіма європейськими мовами. А в древньому українському місті Путивлі, що на Сумщині, постать її увічнено в бронзі величного пам’ятника.
Як ви вже зрозуміли, йдеться про княгиню Ярославну (р. нар. і р. см. невід.), відомості про яку хоча й дійшли до нас рядками літописів, та все ж таки істинну славу вона здобула завдяки видатному давньоукраїнському творові “Слово о полку Ігоревім”, один із фрагментів якого – “Плач Ярославни” – можна вважати витвором не лише літератури, але й гуманістичного світосприймання предків наших; проявом людяності, жіночості, любові.
Дружина князя Ігоря справді увійшла у світову історію під іменем Ярославни. Але “Ярославна” – це не ім’я, а “по-батькові”. Яким же було справжнє ім’я цієї княгині? З цього приводу між дослідниками давно точиться полеміка. Проте відомо, що ще в першому виданні “Слова...” 1800 року, княгиня постала перед читачами під іменем Єфросинії. Як стверджує дослідник Л. Махновець, “Видавці “Слова...” знайшли це ім’я в матеріалах лише ХVIII віку”. Сам Л. Махновець опосередковано приходить до цього імені завдяки повідомленням “Галицько-Волинського літопису”, з якого випливає, що в червні 1205 року, після смерті галицького князя Романа Мстиславича, бояри галицькі запросили на княжіння внука Ярослава Осмомисла найстаршого сина Єфросинії, Володимира Ігоревича. Щоправда, тоді ж, у ХVIII ст., з’явилася версія, що Єфросинією звали першу дружину Ігоря, а Ярославна була другою, проте сучасні дослідники її відкидають.
Отож родом княгиня була з Галича, столиці Галицького князівства, кордони якого у межиріччі Дністра і Дунаю сягали Чорного моря, тобто території сучасної Одещини. Батько її Ярослав Осмомисл (звідси й “Ярославна”) був Великим князем землі Галицької, а мати – донькою Києво-Новгородського князя Юрія Довгої Руки (Довгорукого) Ольга Довгорука (? – 1182), котра перед смертю, в чернецтві, прийняла ім’я Єфросинії.
До речі, про смерть матері Ярославни ми дізнаємося з “Київського літопису”, в якому мовиться, що 1182 року “Представилася благовірна княгиня Ольга (Юріївна), сестра Всеволода Великого, наречена в чернецтві Єфросинею, місяця липня, в четвертий день і покладена в святій Богородиці Золотоверхій у Володимирі (Суздальському)”.
Про те, чому доля закинула матір Ярославни до В. -Суздальського – окрема історія, пов’язана з тим, що шлюб з Я. Осмомслом виявився невдалим. Але родинна трагедія на долі княгині Ярославни не позначилася. Десь у 15-річному віці її віддали за новгород-сіверського княжича Ігоря Святославича (1151 – 1202), якому, як вважають дослідники, не було тоді й 18-ти. Життя княгині протікало в Новгороді-Сіверському (на Чернігівщині) так само, як протікало воно в усіх інших княгинь: діти, родинний, нехай і полегшений служницями, клопіт; вічний страх перед звісткою зі Степу, з якого будь-якої днини могли налетіти орди кочівників, та за долю чоловіка і його війська...
Щодо дітей. У жовтні 1170 року у Ярославни й Ігоря народжується перший син, Володимир, якого, влітку 1205, галичани запросять на свій князівський престол; потім осяяла світ своєю появою донька, імені якої дослідникам з’ясувати не вдалося, далі знову сини: Олег, Роман, Святослав-Андріян та Ростислав. Як бачимо, за нашими уявленнями, Ярославна була матір’ю багатодітною. Під 1185 рік міжнародна ситуація склалася так, що чоловік Ярославни князь Ігор змушений був скликати під свої прапори військо сина Володимира, брата Всеволода Святославича та племінника Святослава Ольговича і піти походом на невпокірливих половців, які знову збирали свої сили на південних кордонах Давньої України.
Річ у тім, що влітку 1184 року князь Київський Святослав Всеволодович уже здійснив вдалий похід проти половців на чолі з ханом Коб’яком і розгромив їх. Так от тепер половці готувалися до реваншу.
Головна битва війська князя Ігоря сталася, як вважають, поблизу сучасного міста Слов’янська. Теорій і припущень існує багато, але здебільшого сучасні дослідники сходяться на тому, що під річкою Каялою слід мати на увазі нинішню річку Макатиху, ліву притоку Голої Долини, що, в свою чергу, впадає в Сухий Торець. Сталася ця битва 17 – 19 травня 1185 року. Видалася вона дуже виснажливою і кривавою. З літопису випливає, що вирватися з половецького оточення і добутися до Києва вдалося лише 15 воїнам, всі інші або загинули, або потрапили в полон. Хтось із тих, що врятувалися, можливо, воєвода Біловод Просович, і розповів Великому князеві Святославу Київському про все, що відбувалося в донецьких степах.
Відтак Єфросинія Ярославна, разом із тисячами інших українських жінок, дізналася і про цю трагедію, і про те, що чоловік її, князь Ігор, пораненим потрапив у полон. Ярославна полишає свій Новгород-Сіверський і перебирається до Путивля, гарнізоном якого командує її брат Володимир, котрий, за рішенням князівської ради, був залишений на той випадок, якщо половці переможуть, або, обминувши українські війська, прорвуться до Путивля. Після перемоги над Ігорем половці справді кинулися грабувати прикордонні українські міста і села, дійшли і до Путивля, проте здобути його штурмом так і не зуміли.
Трагізм становища княгині Ярославни полягав ще й у тому, що разом із чоловіком потрапив у полон і її син, князь Володимир. Щоправда, княгиня сподівалася, що в полоні він виявиться у кращому за інших полоненців становищі, оскільки незадовго до цього походу його було посватано з донькою половецького хана Кончака, від військ якого русичі зазнали тепер поразки. І сподівання її справдилися. Не минуло й чотирьох років, як князь Володимир повернувся до Новгорода-Сіверського з княгинею Кончаківною та дитиною.
До речі, саме ці події – сватання князя Володимира перед походом та одруження після поразки, дають підстави деяким дослідникам стверджувати, що насправді похід Ігоря був не бойовим, а... весільним. І що чимало змальованих у “Слові...” епізодів битви насправді є епізодами (елементами) весільного обряду. От тільки через міжусобний конфлікт між половецькими ханами, закінчилося це сватання збройною сутичкою. Що ж, могло статися й таке. От тільки, за браком доказів, гіпотеза ця так і залишається романтичною версією. А тим часом:
Ярославна рано плачетъ
въ Путивле
на забрале, аркучи:
«О, ветре, ветрило,
Чему, господине,
насильно вееши?
Чему мычеши хиновьскыя
стрелки
На своею нетрудною крилцю
На моея лады вои?» (текст подається в реконструкції Д. Ліхачова).
Ясна річ, “плач-моління” Ярославни постає перед нами у вигляді літературного, мистецького прийому, але подібні плачі були невід’ємним атрибутом прояву глибокої туги, атрибутом поведінки українських жінок, відголосся яких, у вигляді фрагментів з пісень, дум, переказів, легенд або й реальних поховальних плачів, дожили до наших днів. З цілковитою впевненістю можна сказати, що про жодну іншу жінку-українку не складено стільки поезій; почуття жодної іншої українки не оспівувало стільки найталановитіших митців нації: Т. Шевченко, І. Франко, М. Максимович, Ю. Федькович, М. Шашкевич, С. Руданський, П. Тичина, А. Малишко, Л. Первомайський, Наталя Забіла...
Ярославни голос даєсь чути.
Мов зозуля перед зорев рано
Так заводить в тузі і печалі:
“О, коб мні зозульки сизой крила,
Полетіла б я тихим Дунаєм...”
– це з перекладу-переспіву І. Франка. Не міг не заполонити образ Ярославни і душу Т. Шевченка, який в червні 1860, вже в Петербурзі, повернувшись після заслання, пише вірш “Плач Ярославни”
В Путивлі-граді вранці-рано
Співає, плаче Ярославна,
Як та зозуленька кує,
Словами жалю додає...
Та очевидно, ця поетична версія не задовольняла Кобзаря, і 14 вересня цього ж таки 1860 року він створює невеличкий фрагмент “плачу Ярославни”, який увійшов до зібрання його творів за назвою першого рядка:
В Путивлі граді вранці-рано
Сумує, плаче Ярославна.
– Полечу, рече, зозулею,
Понад Дунаєм полечу!
Рукав багряний омочу
В ріці Каялі... і омию
На княжому дебелім тілі
Засохлу кров його...
Як ви помітили, одразу ж кидається у вічі дуже невдало вжите Шевченком слово “дебелім”. І неточне воно, й руйнує поетику жіночого сприйняття, поетику “плачу”. Та річ не в цьому. Очевидно, повернення до тексту “Слова...” було невипадковим. Припускаю, що обидва ці переспіви були першими спробами підступитися до значної праці – переспіву всього “Слова...”. От тільки, як бачимо з дати, часу і сил для цього доля йому вже не відвела.
А тим часом:
Спить земля, охмарена і славна,
А в Путивлі кряче віща птиця.
І горює-квилить Ярославна
На світанні рано, як зегзиця – прилучається до сонму співців поет Андрій Малишко.
Моя невідступна і славна,
Далека путивльська земля,
Я чую твій плач, Ярославно,
Він сонце ясне затуля... – голосом сучасників висповідується перед предками, перед самою історією нашою Платон Воронько.
Княгиня Ярославна... В образі її – духовне відтворення не лише образу жінки Стародавньої України, але й образу нашої сучасниці – мужньої, чуйної, вірної.
