За випадковим збігом обставин, наприкінці лютого, рівно тридцять три роки тому її було обрано на загальних зборах головою сільськогосподарського підприємства (тоді колгоспу) – господарства навіть за радянських часів миршавенького, «напівлежачого», у касі котрого гуляли хіба що церковні миші.
– Як сьогодні пам’ятаю той глупий лютневий вечір. У залі засідань контори – повно людей, – згадує вона. Повітря зігріте лише їхнім диханням. За столом, накритим шматком червоної матерії – «начальство з району». Прогугнявив, доповідь за звітний період колишній голова – людина старенька і збайдужіла до всього. Та й звітувати особливо було ні про що. Усі «дебети» й «кредити» зводилися до нулів та мінусів. А потім почалися перевибори. Ведучий зборів надав слово представнику «зверху». «Там» є думка, зазначив той, рекомендувати колгоспникам обрати своїм головою Зінаїду Михайлівну Гришко, яка до цього працювала тут же, закінчивши, за направленням господарства з відзнакою Одеський сільськогосподарський інститут, зоотехніком, а потім – головним зоотехніком. А літ їй – аж 25...
На тому й порішили, проголосувавши одноголосно. Притихли, готуючись слухати її.
– Велике спасибі, люди, – почала тремтячим від хвилювання голосом. – Говорила недовго, але впевнено і зрозуміло для всіх.
– У доброго господаря і каміння родить. Я хочу, щоб наш товар завжди давав нам гроші, щоб їх завжди вистачало в колгоспній касі, щоб були вони й у ваших домівках замість “паличок» на трудодні, щоб з’явилися у нашому Златоустовому та прилеглих хуторах гарні асфальтовані вулиці, тротуари, Будинок культури, школа, магазин, кафе, стадіон, олійня, пекарня, машинно-тракторний двір, хороші ферми, склади…
Сьогодні, крізь призму трьох з гаком десятиліть, думаю – що їй ще потрібно? Те, про що говорила на тих своїх перших звітно-виборчих зборах, зроблено. Крім того, територія сільської ради, до якої входять Златоустове та прилеглі хутори, газифікована, відремонтовано і добудовано школу, споруджено красень – храм Іоанна Златоуста. Збережено високорентабельне сільськогосподарське підприємство, котре тепер трансформовано (за рішенням колгоспників – згодом пайовиків – власників земельних угідь) у товариство з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «Маяк», котре має у своєму розпорядженні понад 4 тисячі гектарів орних площ, 2 тисячі голів великої рогатої худоби, з яких 500 дійних корів з середньою продуктивністю 4600 кілограмів молока на рік кожна, 3 тисячі голів свиней з добовими приростам ваги 500 – 600 грамів. Як жартують у селі: «У нас автомобілі, комбайни і трактори їздять на молоці, а свині «оновлюють» майже щорічно наш машинно-тракторний парк та причіпний інвентар до нього».
Її багаторічна праця в агропромисловому секторі, непересічні організаторські здібності теж не лишилися непоміченими. Ще за часів Союзу була удостоєна кількох орденів, відзнак та звань, а вже в роки незалежності стала однією з перших жінок, якій було присвоєно звання Героя України.
Цього року у “Маяку” мають на меті запровадити карусельний метод доїння корів, при якому оператор зможе обслуговувати не 20 тварин, як зараз, а принаймні, 100.
– Так це ж значне скорочення робочих місць! –дивуюсь.
– З одного боку, так, – відповідає Зінаїда Михайлівна, а з іншого – можливість вдвічі-втричі збільшити саме дійне стадо при річній продуктивності до 6 тисяч кілограмів молока від кожної корови.
– Молочні ріки, а куди ж їх дівати при обмеженій кількості переробних підприємств та низьких закупівельних цінах на вашу продукцію!?
– На те й щука в ставку, щоб карась не дрімав! – Сьогодні (та й, власне, не лише сьогодні, але сьогодні особливо) керівник-аграрій має бути не лише організатором виробництва, вихователем, психологом, і, звичайно ж професіоналом (агрономом, зоотехніком), але ще (і в першу чергу) менеджером, котрий постійно вивчає, моніторить внутрішній і закордонний сільськогосподарський ринок. Зараз мало вирощувати добрий врожай зернових і технічних культур, виробляти високоякісне молоко та м’ясо. Головне, їх вигідно збути, аби постійно, як кажуть, мати “живу копійку” для виплати заробітної плати без затримок, відновлення виробництва, підтримки і розвитку соціально-культурної сфери, школи, медицини (я ж до всього – діючий депутат обласної ради трьох скликань поспіль, а за цим теж стоять люди,і не лише мої рідні златоустівці, з їх невирішеними проблемами, долями, сім’ями).
– У кого вчилися і вчитеся всім премудростям?
– Було б прагнення і бажання... У своїх земляків (пам’ятаєте симоненківське “...найскладніша людина проста”), у чоловіка Миколи – економіста від Бога, у професорів рідного вузу (досі з ними дружу і підтримую ділові стосунки), у корифеїв: живих і, на жаль, тих, що, мов гамзатівські журавлі, полинули у вирій, з котрого нема вороття. Але для мене вони живі. Вони мої кумири, перед якими я у неоплатному боргу: Павло Пилипович Ведута, Марія Дмитрівна Шолар, Євген Полікарпович Дунський, Микола Георгійович Миндру, Микола Андрійович Музика, Олександр Васильович Гіталов.
Ніколи не забуду однієї зі своїх перших на початку головування поїздок до Василя Захаровича Тура. У нього колгосп тоді був гігантським. Майже 20 тисяч гектарів землі, три великі населені пункти (в тім числі і районний центр Татарбунари), автогараж на 150 утеплених боксів, приблизно стільки ж тракторів і комбайнів... Та хіба все перелічиш?! Це був масштаб. Між іншим, Василь Захарович знав кожного з кількох тисяч працюючих у господарстві на ім’я та по батькові.
...Жнива, під’їжджаємо вранці до бригадної Борисівки (у ній, в основному, жили молдавани). Лісосмугою, що веде до села, неквапно йде чолов’яга середніх літ.
– Стій, – командує водієві Василь Захарович. – Відчиняє дверцята “Ниви” і через неглибокий кювет йде до чоловіка. – Здоров був, Петрє. Чому сумний та невеселий?
– Мей, Васіль Захарович, – напівмолдавською, напівросійською, напівукраїнською заговорив Петря, – геть осточортіло бути старшим куди пошлють. Тицькають куди кому заманеться, аби трудодень мені записати. Васіль Захарович, ти мудрий, дай мені роботу, щоб я сам собі був господарем.
Тур на мить замислився:
– Гаразд, Петрє, завтра починаємо прокладати 5 кілометрів шляху з Татарбунар до центру Борисівки. Отут, при в’їзді, поставимо шлагбаум, “грибочок” від сонця і будеш вести облік самоскидів, що возитимуть жерству, щебінь, пісок, асфальт. Підходить!?
– Не сумнівайся, Васіль Захарович, гей-мей Петря справиться!
– Ну як, впорався? – поцікавилась я через кілька місяців потому, зустрівшись з Василем Захаровичем в Одесі.
– Не те слово, доцю. По-перше, асфальтівку вдвічі швидше відведених термінів проклали, по-друге, – жоден “КАМаз” не завернув з вантажем “наліво”, по-третє Петря, підучившись, став висококласним обліковцем.
– Зінаїдо Михайлівно, які основні життєві принципи сформулювали ви для себе, спілкуючись з корифеями?
– Перше: не май ніяких боргів і не бери ні в кого кредитів (навіть у держави, бо за все, зрештою, слід платити); друге – цінуй людей і завжди кажи їм правду, навіть, коли вона гірка; третє – май свою точку зору і свою чітку життєву лінію.
– Вам би з отакою філософією, принципами та досвідом десь “вище” працювати.
– Згадаймо Сковороду та Шевченка. Перший любив повторювати: “Одна справа єпіскопський жезл, а зовсім інша – пастуша сопілка”; а другий передав нам у спадок блискучі напутні слова:
– Якби ми вчились так, як треба,
То й мудрість би була своя.
А то заліземо на небо:
І ми не ми, і я не я!
У кожного є свій рівень компетентності і своє “небо”... Вкотре вже за ці тридцять три роки, кажучи Зінаїді Михайлівні після чергової зустрічі “до побачення”, піймав себе на думці: вона й сьогодні прокладає в бурхливому житті власну лінію до небокраю...
