ОСЬ ЩО З ЦЬОГО ПРИВОДУ ДУМАЮТЬ І ГОВОРЯТЬ ЖИТЕЛІ ІЗМАЇЛА ТА ІЗМАЇЛЬСЬКОГО РАЙОНУ
Дмитро Добрев, фермер:
– Простій людині важко визначитися у цій ситуації. Для вироблення власної позиції потрібно мати у своєму розпорядженні достатній обсяг інформації. Ми її не маємо. Перебуваючи у невіданні стосовно того, що ж ми конкретно від цього матимемо, що втратимо, однозначно відповісти складно. Але, звичайно ж, рішення про те, куди ж нам "пливти", повинно ухвалюватися на всеукраїнському референдумі, всі думки повинні бути враховані і збалансовані. А для цього бажана інформація – правдива, а не спотворена через ті чи інші політичні інтереси, щоб вибір робили ми, тверезо і усвідомлено.
Пилип, електромонтер:
– До вступу України в НАТО ставлюся негативно, як і до зближення з ЄС. Створення на нашій території іноземних військових баз, напевне, погіршить наші і без того небезхмарні стосунки з північним сусідом. Але ж ми, хочемо того чи ні, пов'язані з Росією історично однією долею, багато в чому близькі одне одному, то навіщо ж сваритися з тими, з ким насамперед треба дружити?
Петро Чакир, художник, член Національної спілки художників України:
– Я б навів такий приклад із зовсім недавнього минулого. Був, пам’ятаєте, Радянський Союз, у 1991 році він розпався, Україна одержала довгоочікувану волю. Але чи була вона готова до неї? Один мій знайомий навів приклад – скажи, що буде з бочкою, якщо з неї зняти обручі? Правильно, вона розпадеться. Так, ми стомилися тоді від обручів партії, але щось іншого замість того не придумали. І "бочка розпалася"... Потім пішли всілякі реформи, і жодна з них не була як слід підготовлена. У підсумку сьогодні змушені порівнювати сьогоднішній рівень з рівнем 1991 року, як за радянського часу порівнювали з рівнем царської Росії. Безперечно, зміни потрібні, і зближуватися із Заходом треба. Але – не втрачаючи своєї гідності, поволі готуючись до цього кроку, щоб знову, тільки через політичні амбіції, не наступити на ті ж самі граблі…
Станіслав Йосипович, військовий пенсіонер:
– Швидше за все, вступ до Північноатлантичного військового блоку рано чи пізно відбудеться. Але на даному етапі Україні, вважаю, там робити немає чого. Зараз важливіше навести порядок у себе всередині країни, стабілізувати зростання економіки, а не відволікатися на зовнішньополітичні ігри. А якщо буде стабільність у країні, то і вступати нікуди не потрібно буде – Україна стане самодостатньою державою.
Лідія Остапенко, пенсіонерка:
– Кожному з нас властиво прагнути до чогось кращого. Давайте визнаємо, що це краще сьогодні розташоване не на Сході, а на Заході. Причому спостерігається прагнення і з "західного берега" подати нам руку. То чому ми повинні її відштовхувати? У Заходу ми можемо і повинні навчатися багато чого. Впевнена, якщо ми увійдемо в НАТО і ЄС, це тільки нас підтягне, оскільки нам спершу доведеться відмовитися від властивої нам неорганізованості.
Георгій Балтаков, підприємець:
– Народ уже залякали різними "страшилками" про Захід. Але ж це в нас іде з тих, минулих часів, коли нас змушували ділити світ на "наш" і не "наш". Але – місто наше портове, багато моряків, які плавали за кордон і не раз бачили величезну різницю у рівні життя тут і там, мають свою думку. Я вважаю, що, звичайно ж, ніякої поспішності у вирішенні таких питань не повинно бути, але і відмовлятися від входження до західного співтовариства теж не варто.
Ігор Пастух, підприємець, керівник громадської організації "Придунайська родина":
– Звичайно ж, не можна нашій країні відмовлятися від всього того, що може принести користь. Але залишається і чимало питань. Ось ми, наприклад, створили громадську організацію поза всілякою політикою, і хвилює нас насамперед відродження культурних традицій, якими багата Україна, а також традицій православного віросповідання, єдиних з нашим північним сусідом. Так, за допомогою Заходу, можливо, ми підженемо себе, країну під західні стандарти і зовні житимемо краще. Але краще жити матеріально не означає стати багатшими духовно. А нам насамперед потрібно відновлювати духовні цінності. Тому що народ без душі і народом називатися не може, що і доводить нинішній час, коли духовність збідніла…
Євген МАСЛОВ, власкор «Одеських вістей»
ЯКЩО В ОСНОВІ – ЗДОРОВИЙ ГЛУЗД
Вважаю, що редакція “Одеських вістей” вчинила правильно, надавши можливість читачам висловити свою точку зору про те, чи потрібно Україні вступити в НАТО чи триматися від нього якнайдалі.
Запитайте своїх знайомих про те, як розшифровується НАТО, і більшість у відповідь на ваше запитання лише знижуть плечима.
За старими стереотипами НАТО і сьогодні сприймається як страховисько, агресор, який несе загрозу. Але хто зацікавиться історією, той взнає, що цей альянс створювався з метою перешкоди можливій радянській експансії після закінчення Другої світової війни для розповсюдження свого впливу на усі континенти. І Прем’єр-міністр Англії Вінстон Черчіль виступив з ідеєю встановлення “залізної завіси” між цивілізованим світом і СРСР. Йосип Сталін назвав тоді Черчіля палієм нової війни.
Ось так розпочата “холодна війна” і затребувала народження НАТО, якому згодом був протиставлений військовий блок країн-учасниць Варшавського договору.
А хто розпочав вступати потім в Північноатлантичний альянс? Країни, які ніколи не переслідували агресивні цілі. Наприклад, ті ж Бельгія, Голландія. І сьогодні членами НАТО є зовсім не войовничі європейські країни – ті ж Іспанія, Данія, Ісландія, Угорщина. То невже всі вони налаштовані на те, щоб втягти Україну у свій альянс з метою завдати їй шкоди? А що стосується позиції Росії в разі вступу України в НАТО, то насамперед потрібно розраховувати на здоровий глузд. Згадайте про те, як Хрущов розставив ракетні установки за багато тисяч кілометрів від Москви під носом у американців, на острові Куба. Увесь світ був на грані нової непощадної війни.
Я знаю нині ще живих капітанів далекого плавання, які доставляли тоді на острів Свободи радянську зброю, військову техніку, особовий склад. Тоді Президент США Кеннеді заявив, що у разі застосування радянських ракет, буде завдано удар у відповідь по столиці і всіх промислових центрах на території СРСР, на які вже націлені американські ракети. Чим закінчилась та кубинська епопея? Всупереч незадоволенню Фіделя Кастро і погіршенню радянсько-кубинських відносин, ядерні ракети були повернуті назад. Переміг здоровий глузд.
НАТО змушено було посилювати свої позиції, дивлячись, як зміцнюється Варшавський договір, як Радянський Союз насаджує свій вплив в Південно-Східній Азії і на Близькому Сході, постачаючи зброю в Сірію, Ірак, В’єтнам та інші країни. І в ті краї радянські судна здійснювали рейси з вантажем військового значення.
Чи буде користь від вступу в НАТО Україні? На мій погляд, безумовно буде, якщо вона стане його повноправним членом і одержить від нього конкретні зобов’язання з врахуванням її національних інтересів. Роблю такий висновок, грунтуючись на побаченому своїми очами в багатьох державах. В країнах-членах НАТО рівень життя на багато разів вищий того, який ми маємо сьогодні в Україні. Там суспільство живе за іншими стандартами, і демократія виконується не на словах, а на ділі. Якщо членство в НАТО буде сприяти упровадженню в Україні таких стандартів, то чому ж виступати проти нього? Чи ми готові продовжувати жити за принципом: що гірше, то краще?
Оскільки мова йде про військовий блок, споряджений найновішими озброєннями, різносторонньо забезпеченому матеріально, то Збройні сили України, ставши його членом, матимуть можливість збільшити свою міць. І офіцери, отримуючи сьогодні мізерне грошове забезпечення, будуть забезпечені матеріально нормально, і їм не доведеться десять і більше років чекати на квартиру, як чекає її один мій знайомий майор. Може, хтось переконає мене в тому, що служба в армії сьогодні є престижною? Тоді чому тисячі юнаків прагнуть отримати відстрочку від неї, і стараються знайти заняття, яке б дозволило забезпечити себе матеріально? Наприклад, працевлаштуватися на суднах, які ходять під прапором країн-членів НАТО, де зарплата в десятки разів вища, ніж на суднах під національним прапором України.
Якщо хтось вважає США агрессором і вважає, що їх ворогом є Росія, то кому ж є ворогами інші учасники альянсу? Що, і на них потрібно чіпляти ярлик “агресора”? Як і на ту ж Росію, яка сьогодні постачає зброю до Венесуели, налаштовану проти американців. Складні запитання міжнародних взаємовідносин не можна вирішити в лоб, за схемою: ти “за” чи “проти”. Конкретні дії народжуються конкретними умовами. Адже був час, коли США були союзником СРСР в боротьбі із гітлерівською Німеччиною, постачали зброю, техніку, обмундирування, продовольство Радянській Армії, коли вони звільнили від окупації Японією багато країн Південно-Східної Азії.
Гадаю, що для об’єктивної відповіді на запитання, яке стало предметом злободенної дискусії на сторінках газети, необхідно керуватися не емоціями, а глибоким аналізом фактів і явищ, їх справжніх причин.
І, звичайно ж, перше слово повинно бути за професіоналами. Адже опора тільки на те, “що скаже народ” не завжди виправдує себе. А чи завжди враховується думка народу? Мої однолітки пам’ятають, як перед початком Великої Вітчизняної війни народ попереджав керівництво: “Товарищ Ворошилов, война уж на носу, а конница Буденного пошла на колбасу”. Але чи чули його в верхах? І чи завжди думка народу враховується в наш час? Але все ж таки ми не повинні залишатися мовчазною масою при вирішенні будь-яких питань, а тим більше такого, яке стосується членства України в НАТО.
Олексій ВДОВИЧЕНКО
