Сцена день вистави – свято

…Того дня я була єдиним глядачем цієї моновистави. Під завісу нашої зустрічі, у службовому кабінеті, заслужена артистка України Станіслава Шиманська грала «Старомодну комедію». Без декорацій, світлового, звукового та музичного оформлення, силою перевтілення й власної віри у пропоновані обставини, до якої вона навернула й мене, Станіслава Михайлівна створювала свій театр. Вірно кажуть, що у справжнього актора немає ані віку, ані хвороб, ані неприємностей – усе відступає у мить виходу на сцену, навіть якщо вона – імпровізована. У своєму рідному театрі – Українському академічному музично-драматичному імені В. Василька – Станіслава Шиманська служить майже шістдесят років.

– ...Це було у 1947 році. Я тільки-но повернулася до Одеси з Іжевська, де півтора роки пропрацювала у театрі оперети. Сидимо вдома, обідаємо, раптом стукіт у двері – примчав помічник режисера з українського театру: «Стасю, виручай! Сьогодні у Міськсаду граємо «Наталку-Полтавку», а обидві акторки занедужали». Я почала відмовлятися, а він каже: «Я ж знаю, ти співала Наталку! Не хвилюйся, там твої вчителі будуть – Мацієвська, Крамаренко, Маяк». І я зважилася – без репетицій. Була перша година дня, а о сьомій я вже була на сцені. Звичайно, жахливо хвилювалася, але, на щастя, усе пройшло дуже добре. І мене запросили до театру.

– Вам довелося працювати із Василем Степановичем Васильком...

– Василь Степанович прийшов до театру у 1948 році. З ним було одне задоволення працювати, просто щастя. Він був гарний педагог, і як людина – добрий. Пам'ятаю, я мала виходити у виставі «Земля», а в мене саме напередодні помер батько. І оскільки у виставі була сцена похоронної процесії, він сказав: «Стасю, не виходьте...» Якщо в когось щось траплялося, він завжди намагався заспокоїти. Але у той же час, був суворим стосовно дисципліни взагалі, й творчої дисципліни. Його дуже любили в театрі. А як він ставив масові сцени!.. Дивишся із зали й дивуєшся, як це все можна було зробити. Кожен персонаж масовки мав нафантазувати свою біографію. І на репетиціях він у кожного запитував: «А хто ви, а що?..».

– Напевно, важко порахувати зіграні Вами ролі.

– Я переграла усі ролі – і драматичні, й комедійні, і трагедійні, й музичні. У музичних виставах мені дуже допомагав мій любий чоловік Борис Соломонович Зільберглейт – головний диригент та головний хормейстер нашого театру. Не можу скаржитися, що була без роботи, – мені щастило. Я стільки років у театрі – і завжди була зайнятою.

– Розкажіть, будь ласка, про Вашу нову роль – пані Конті у виставі «Соло для годинника з боєм» О. Заградника.

– Ця робота – взагалі щастя для мене! Коли відзначали 75-річчя нашого театру, приїхали гості із Києва й серед них Василь Васильович Неволов. Він у присутності всього чесного народу сказав, що хоче привітати й зробити подарунок своїй улюбленій акторці пані Шиманській. І подарував мені касету, на якій був запис «Соло для годинника з боєм». Я дуже вдячна Ігореві Миколайовичу Равицькому, нашому художньому керівникові, директорові театру Валентині Михайлівні Прокопенко за те, що вони включили цю п'єсу до репертуару. Дуже цікаво було працювати, я одержала колосальне задоволення, а якою вийшла вистава – судити глядачам.

– Це досить сумна п'єса...

– Не сумна – зворушлива: про самотніх старих, яким необхідне спілкування. Коли по п'ятницях вони збираються, спілкуються одне з одним – у цьому їхнє життя. Тому що, якби не було цих п'ятниць, вони не могли б існувати. Усі вони, окрім головного героя, мешкають у будинку престарілих. А яке життя у будинку престарілих?.. Моя роль – життєстверджуюча. Героїня любить життя, вона кокетлива, щаслива, що її оточують чоловіки. Усі вони закохані в неї, але фактично вона жахливо самотня. Ніколи не була заміжньою... Очевидно, її постигла якась трагедія в молодості, тому що все життя вона зберігає весільну сукню, вінчальний вінок, але під вінцем не була. Ігор Миколайович не хотів, щоб вона вмирала, тому фінал у нас трохи інший. Він не хотів, щоб глядач йшов засмученим.

– А як сприймають виставу молоді глядачі? Адже там йдеться й про стосунки між «поколіннями дідів та онуків».

– Добре сприймають. Як і виставу «Салют динозаврам!». Якщо спочатку ще можуть галасувати, то потім, наприкінці, – грім оплесків, крики «Браво!», і дякують, і викликають. Ось і недавно була така вистава. Ну хіба після такої вистави я можу хандрити вдома? Може в мене щось боліти? Звичайно, у мене нічого не болить, звичайно, я довго перебуваю під владою тих вражень.

– Станіславо Михайлівно, розкажіть трохи про Вашу акторську «кухню».

– Я працюю так... Коли одержую роль, я маю в неї закохатися. Головна роль або епізод – не має значення.

– А буває так, що це не вдається?

– Такого не було.

– Краще, якщо Ваша героїня схожа на Вас?

– Намагаюся, щоб не була схожою на мене, – я намагаюся бути схожою на мою героїню.

– І навіть цікавіше, якщо вона інша?

– Звичайно. Я граю позитивних героїнь, а потім негативних. Ну, так це ж цікаво, це ж різні долі, характери. І всі мої ролі улюблені, тому що кожну пропускаю через душу. Вони не можуть бути нелюбимими, вони як діти.

– Станіславо Михайлівно, театр для Вас, це...

– День, коли в мене вистава, – як свято. Рідко, щоправда, тепер це свято буває: дві-три мої вистави на місяць йдуть. Але однаково, я до них готуюся, а після вистави це для мене вже заряд до наступної. Адже це моє життя, якби я не була в театрі, не була б акторкою, не знаю взагалі, щоб зі мною було б. А так я щаслива, щаслива й ще раз щаслива. Але дві вистави на місяць – це, все ж таки, мало. Я не могла без роботи й зробила моновиставу за п'єсою Олексія Арбузова «Старомодна комедія».

– Там же двоє героїв...

– Я грала й за партнера. Показувала виставу у залі СТД, у Будинку актора – тричі, у Єврейському благодійному товаристві – двічі. Приймали чудово. На радіо записано мою моновиставу. Але потрібно було щось ще й до 60-річчя Перемоги, я підготувала літературну композицію. Живу надією, – можливо, щось ще буде.

Сьогодні у Станіслави Михайлівни Шиманської день народження. Здоров'я Вам, душевного тепла, вдячних глядачів, люба пані Стасю!

Выпуск: 

Схожі статті