Маленька, сухенька, зі спокійним, ясним обличчям, вона, ніби пушинка, не продавивши під собою жодної постільної морщинки, безмовно лежала на своєму смертному одрі. Провести її в останню путь зібралося майже все село: за все своє життя не образила вона нікого жодним словом, ні навіть поглядом, а допомагала багатьом. Чим могла.
Я стояла біля самої домовини і тільки тому чітко почула пошепки промовлену й призначену тільки їй фразу: “Пробач мені, сусідонько”. Старий і вже немічний чоловік поцілував її у лоба і вийшов, витираючи зволожених очей.
Мені довго це “пробач” не давало спокою, і якось я насмілилася і запитала у нього – чоловіка колись досить крутого характеру: “Ви просили прощення – вина перед нею була?” – “Та була, була, – майже простогнав він. – Спокою мені не давало, що під садибою у неї землі більше, ніж у мене. Точило мене це. Зі зла впритул до її вікна кущі високі висаджував, а то камінь там же до самого даху її будинку складував. Дуже її ображав...” – “Але чому? Невже від того на душі легше було?!”. Він заплакав: “Я за життя її хотів перед нею вибачитися – коли дуже захворів, а вона з оладками прийшла, поїсти примушувала. Не встиг...” І, піднявши очі до неба, тихо промовив: “Сусідонько моя люба, не тримай на мене зла там, під крилом у Бога. Я сам покарав себе неспокоєм своїм”.
Та на жаль! Далеко не завжди справджується твердження, що сусід за родича ближчий. Я й згадала про той випадок знову ж з нагоди. І дуже сумної, щоб не сказати – трагічної.
Жили собі у Теплиці (живуть і зараз) Арцизького району дві сім’ї – не зовсім поруч, але на одній вулиці. Працьовиті. Бичек Дмитро Михайлович із своєю дружиною – надзвичайно доброю жінкою Марією Яківною. І Стоянов Петро Степанович з дружиною Марією Дмитрівною – вдачі, як кажуть у селі, непоступливої: у кишеню за словом не полізе і за пояс заткне кожного, хто, не дай Боже, осмілиться посягнути на спокій її сім’ї. Жили – не тужили, спілкувалися, старалися. Обидва господарі вже давно пенсіонери, а Дмитру Михайловичу (він трохи старший) – і зовсім два роки залишилося до 80-річчя.
І все, здавалося б, нічого (що вже у цьому віці ділити?), та сталася біда: під час чергування Бичека на випасанні стада пала корова. Причому – відзначають селяни – підозріло швидко: о восьмій ранку тварин на пасовище пригнали (воно одразу за селом), а о десятій, здувшись, корова вже померла.
Треба сказати, травень-червень 2004 року, коли це і сталося, були місяцями рясних дощів, густих ранкових туманів і рос – кращих не придумаєш умов для розвитку отруйних трав – того ж (хай він буде проклятий!) буркуну. Тоді і здуття корів відзначалося масове і щодня. Для себе я навіть виписала дещо з довідки ветеринарної медицини: 22 травня, наприклад, зафіксовано 85 здутих корів (всього їх в селі понад 300), 23-го – 14, 6 червня – 29 і так далі.
Того нещасливого фатального дня Бичеки наймають пастуха, самим ходити за худобою здоров’я не дозволяє. Дмитро Михайлович тоді об’їздив на велосипеді всіх власників корів цієї череди з тривогою: “Біжіть на пасовище! Біда: корови здулися!” І корів було врятовано. Крім однієї – Стоянових. Ось тоді-то й відступили перед натиском потерпілої сторони благочестя і все те, що визначало досі напрацьоване за багато років добросусідство.
Найбільшу, до речі, активність проявив при цьому молодший Стоянов – категоричний син Сергій – фермер, який міцно стояв на ногах, у господарстві якого – земля, хороша техніка і взагалі все, що забезпечує його молодій сім’ї пристойний рівень життя. І він же був ініціатором подавання позову до суду на Бичеків і визначенні суми, пред’явленої ним для відшкодування завданого збитку: 9 тисяч 700 гривень – непосильної для двох старих людей. Однак рішенням районного суду, правильність якого підтвердив і обласний, виплатити її вони повинні. Вже описані виконавчою службою старий, хто знає яких часів, холодильник, телевізор, коник, корова і телятко... Зараз Бичеки чекають відповіді Верховного суду України, куди вони, розгублені і налякані, звернулися. “Але там у них у самих таке твориться, – гірко зітхає Марія Яківна, – що, мабуть, не до нас їм”.
В селі, знаючи добропорядність Бичеків, щиро їм співчувають, тим більше, що не так давно з вини пастуха і вони самі втратили корівку, та простили хлопця. І вже зовсім не розуміють, чому Стоянови відмовилися від можливості одержати суму вартості корови, яку люди були готові зібрати одразу ж всім селом.
Словом, тягнеться ця невесела історія вже четвертий рік. За цей час багато що сталося. Погрози і образи на адресу Стоянових, вся ця ситуація, яка назавжди проклала між двома сім’ями глибокий рів неприйняття, свою невдячну справу здійснили. Зазнав інфаркту Дмитро Михайлович, і тепер навантаження на 72-річну Марію Яківну удвічі більше. Оштрафований рішенням Арцизького суду за образу честі і гідності Бичеків Сергій. І тільки з Верховного суду, як і раніше, немає відповіді.
З нагоди того, що сталося у Теплиці, я була двічі Але жодного разу хвіртку мені ніхто не відчинив, і на мої дзвінки і стук не вийшов. “Марно стараєтесь, – іронічно сказали жінки, які мимо проходили. – Сюди так просто нога людини не ступить. Ворота бачите які?” І я зрозуміла, що стукаю справді в глухі двері. Та я, власне, і не збиралася ставити крапку у цій історії. Це зробить найвища інстанція Справедливості – Верховний суд України. Мені ж просто хотілося зібрати разом Бичеків і Стоянових і поговорити “про життя”, у якому є загальновідомі поняття, як прощення, співчутливість, жалість, повага до старості, добросусідство. Адже, якщо говорити відверто, випадок цей швидше безпрецедентний. Мешканці ж Теплиці і зовсім вважають його жорстоким винятком, оскільки живуть вони у цьому селі здебільшого дружно, з безкомпромісною готовністю прийти на допомогу один одному. Саме це відчула на собі молода сім’я, глава якої втрапив у страшну автокатастрофу і тепер в одній з одеських клінік його повертають до життя. Цілодобовою сиділкою – його дружина. А двох малих дітей взяли на себе сусіди, обігрівши їх любов’ю і батьківською турботою.
Червоточина у сусідських відносинах – справа надзвичайно погана. Нічого хорошого, якщо вона з’явилася, не чекай. І, як сказала одна сільська жінка, сусід якої нишком скидав до її туалету в глибині двору весь непотріб, у цьому випадку – або виїзди, або мирися з обставинами. Особисто вона спорудила туалет у протилежному від колишнього місці, і проблему ніби знято. Але сусідські відносини від того кращими не стали.
Справді, часом дивуєшся тій фантазії, з якою, роблячи великі і маленькі підлості, деякі сусіди отруюють життя один одному. Молода господиня вивісила сушити у спільному дворі бездоганно випрану білизну, а інша ніби ненароком “обпилює” її сажею. В одних сусідів у приватному дворі овець з кожним роком все більше, а другі, втрачаючи розум від заздрощів, поширюючи по селу чутки: мовляв, чаклуни вони, чари знають, чужих овець зводять. “А все чаклунство, – говорить “чаклунка” – власниця приватної отари, – що днюємо і ночуємо в сараї під час окоту”.
До мене якось звернулася із своєю бідою молода жінка. Їхнього улюбленця – молодого породистого кота, який вперше вийшов на майданчик і випадково забрів у привідчинені чужі двері, розлютований сусід по звірячому скалічив, перебивши йому хребет, і кинув у сходовий отвір з п’ятого поверху. Бузувірство, за яким повинно настати покарання. Це було б справедливо. Лише жінка навідріз відмовилася назвати ім’я цієї (язик не повертається) людини, яка тримала у страху і сім’ю свою, і весь двір: боялася помсти...
Олена Миколаївна Кулеша – живе така у невеликому “кацапському” селі Вишняки – вдова учасника бойових дій і сама учасниця Великої Вітчизняної, людина мудра, справедлива – нагадує одну з Божих заповідей: “Возлюби ближнього, як самого себе”. Ось тільки цьому ще потрібно вчитися. Все життя. Навчимося – і світ напевне стане іншим – без страху, страждань і підлості.
