Перебуваючи в одному з відряджень у селі Понятівка, побачив знайомого. Чоловікові років 50. Сперся на огорожу біля свого будинку. Очі смутні. Привітався, завів коротку розмову.
– Нудьгуєте?
– А що робити? Залишився, як кажуть, за бортом. Все свідоме життя проробив механізатором. Орав поле, вирощував хліб. На пташнику підвозив корми.
Іноді стомлювався, але такого стану, як зараз, не було ніколи.
Згадав і я ті часи, коли колишній радгосп «Понятівський» перебував у зеніті слави. Нині, як такого, господарства не залишилося. Про птахоферму багато хто вже забув, тому що від неї і сліду нема.
Багато людей у селі без роботи. От і мій знайомий не знає, куди податися. Але ж до пенсії ще далеко. Намагався влаштуватися в Одесі. Обійшов десяток різних організацій, але чогось прийнятного так і не знайшов.
Насамперед, запитують: «Скільки вам років?» На цьому все і закінчується. А там, де віком не цікавляться, оплата низька або трудитися потрібно від зорі до зорі без вихідних.
Коли поцікавився житлом і підрахував, у скільки обійдеться харчування, то зрозумів, що зарплати не вистачить.
От і доводиться ходити по селу, кому город допомогти скопати, кому дах відремонтувати. І в дружини теж немає роботи. Єдине джерело існування – корова.
Ще розповів понятівець, що через кілька будинків від нього молодша родина мешкає. У них троє дітей, і всі школярі. Спробуй одягти, взути, купити підручники, шкільне приладдя. Тільки на перше вересня потрібно було понад тисячі гривень, щоб відправити дітей на заняття. Добре, що дідусь із бабусею пенсію одержують, от і допомагають онукам. Інакше хоч не пускай їх до школи.
Молодь у селі, як правило, не затримується. Всі намагаються виїхати: хто до Роздільної, а більшість – до Одеси.
У подібну ситуацію потрапило багато молодих, працездатних людей не тільки в Понятівці. Наприклад, прекрасне село Степанівка. Всі вулиці асфальтовані, збереглося багато чого: Будинок культури, їдальня, адміністративний будинок колишнього сільгосппідприємства, що згинуло геть. Знову ж – багато хто залишився без роботи. Молодші роз'їхалися. Але тут поруч є філія ТОВ «Кучурганський консервний завод дитячого харчування». Хто зміг там влаштуватися, – вважає себе щасливчиком. Основна ж маса населення не при ділі.
Але ще є підприємства, де збереглися робочі місця і люди із задоволенням їх заповнюють. Так от заковика – зарплату одержують невчасно. Найчастіше вона затримується на місяці.
Як розповіла заступник начальника управління праці і соціального захисту населення райдержадміністрації Валентина Волкова, до таких у районі відносяться сільськогосподарський виробничий кооператив «Світанок», товариство з обмеженою відповідальністю «Єреміївське», дослідне господарство «Кучурганське» і деякі інші. Тут селяни не витримують фінансового пресингу і звільняються. І зрозуміла тривога керівника одного підприємства, він сказав:
– Найважливішою проблемою в сільському господарстві, зокрема й у нашому колективі, є нестача фахівців, кваліфікованих робітників. У селах залишилися в основному п'яниці й пенсіонери. З такими далеко не поїдеш.
Звичайно, на добрі результати виробництва сільгосппродукції у таких господарствах розраховувати важко.
Значна проблема з трудовими ресурсами має місце й у ТОВ «Агротехперспектива» (с. Поташенкове). Але тут вона трохи іншого плану. Як підкреслили керівники сільгосппідприємства, їх дивує позиція більшості незайнятих мешканців. У господарстві є новітні трактори, комбайни, інша техніка. При цьому непогана зарплата виплачується вчасно й регулярно. Але з місцевих нема кому довірити ці дорогі машини. Доводиться наймати механізаторів із сусідніх сіл і районного центру.
Коли поговорив із деякими місцевими жителями, стало зрозуміло, що люди свого часу відучилися, відвикли від роботи, трудової дисципліни. У них одна думка: щось, десь, м'яко кажучи, підібрати, якщо воно не так лежить, і поміняти на спиртне...
Такі вони, аспекти безробіття на селі: там господарство розвалилося, там ледве існує і не в змозі забезпечити гідну оплату праці. Ну, а там, де все гаразд – люди розучилися працювати. Куди не кинь – всюди клин, що розколює багаторічні підвалини села. Невже знову «...до основанья, а затем...»? Пройшов Вік села, так от тільки селянам від цього не полегшало. Скоріше, навпаки. Простіше за все глибокодумно заявляти:
– Маємо те, що маємо.
А коли ж будемо мати те, що хочемо?..
