«Ви – корспондент? Доброго дня! – Наче з-під землі, на причалі виріс невисокий міцний чоловік. – Пилюкою по дорозі не обсипало, адже у нас розвантаження йде?» Так я познайомився з інженером-технологом Дмитром Ісидоровичем Варфоломєєвим, керівником групи технологічного забезпечення Одеського морського торговельного порту.
СПЕРШУ – ЛІТАКИ. А В ДОКЕРИ – ПОТІМ
У службовому приміщенні технолога я помітив дві гирі. Дмитро Ісидорович робить з ними “зарядку”, як він висловився. І неможливо повірити у те, що йому вже сімдесят років! За час розмови я жодного разу не те що не сказав – навіть не згадав слова “ветеран”.
– В юності і думки не було про роботу в порту, – зізнався Варфоломєєв. – Хотів стати авіаконструктором. Я народився поблизу Котовська, поруч був військовий аеродром. Дивився у небо і мріяв.
Мрії довелося залишити. У матері на руках було троє дітей, батько загинув на фронті. Не до навчання тут! І пішов Дмитро в армію. Направили до одного із закритих льотних училищ для військ Варшавського Договору. Потім училище закрили, дослужував у Старокостянтинові.
Після армії Д. Варфоломєєв приїхав до Одеси, вступив до інституту інженерів морського флоту. Отримав спеціальність судномеханіка. До порту прийшов у 1960 році на посаду… тренера з важкої атлетики! А потім непоганою зарплатою “заманили” до бригади докерів.
Так, заробляли, як на ті часи, добре, але праця була важкою. Молодого Варфоломєєва у перший же день (для перевірки, як з’ясувалося) відправили вантажити зерно. Вручили так званий чемберлен – дворучний совок місткістю до п’ятдесяти кілограмів. Витримав. Другого дня поставили на розвантаження китайського рису. По сто кілограмів мішок! За зміну три вантажники до чотирьохсот тонн перевалювали. Також витримав.
І полетіли дні! У шістдесяті роки навчального центру у порту не було. На ходу навчалися самі і навчали інших, зокрема випускників вузів. Портальних кранів не вистачало, розвантажували судновими засобами. Мало того, Дмитро Ісидорович застав ще парові лебідки!
Тепер, на початку нового століття, Д.І. Варфоломєєв слідкує за “поведінкою” обладнання порту, направляє зауваження виробникам. Згадує, як довелося переробляти спредери: і радянські у восьмидесятих, і західнонімецькі у дев’яностих роках. Сам також винаходить – наприклад, у порту працює спеціальний пристій для кантування вантажів системи Варфоломєєва. Інженери із Бердянська, познайомившись з його ідеями, пообіцяли налагодити масовий випуск вітчизняного обладнання. Звісно, дешевше імпортного. Головне – щоб не гірше.
РАНІШЕ СОНЦЕ ЯСКРАВІШЕ СВІТИЛО?
Запитання це, самі розумієте, складне і неоднозначне.
– Інтенсивність завантаження була великою, – згадує Дмитро Ісидорович. – Приходило, скажімо, судно з кубинським цукром-сирцем. Валили вантаж на берег, у вагони. І навіть баржа швартувалася до судна. Аврал!
Інженер-технолог Варфоломєєв став свідком відродження порту і пароплавства. Після війни, що було? Тоннаж суден не перевищував п’яти – семи тисяч. Потім з’явилися десятитисячники вітчизняного виробництва. А тепер приходять балкери, які беруть по 50 – 80 тис. тонн. Кран 40000 кілограмів піднімає, на судні автонавантажувач бігає. За зміну одна технологічна лінія і дві, і три тисячі тонн перевантажує. Сорок років тому і сто п’ятдесят вважали хорошим результатом. Загалом, технічний прогрес у наявності.
А от люди…
Дмитро Ісидорович переконаний: що важча праця, то згуртованіший колектив. Скільки себе пам’ятає, докери підтримували один одного. Адже було нелегко і у ті начебто спокійні роки, чого гріха приховувати – і дитячих садків не вистачало, і праця була важкою, інколи стояли по дві зміни підряд. “Працювали з болем у душі, так би мовити…” І отримувати більше хотіли, хто ж сперечається. Але якщо товариш просив позичити на хліб, запитань не було – докери скидалися. Порушити слово вважалося ганьбою. А тепер?
– Наведу приклад. На контейнерному є один працівник, отримує на місяць тисяч п’ять. Іде вранці зі зміни, “стріляє” у мене на пиво. Даю п’ятдесят гривень, купюри менше немає. Радіє: “Спасибі! Завтра віддам!” І з кінцями. Не буду ж я на восьмому десятку років бігати за молодим і борг випрошувати!
Замкнуті люди пішли, звідси і біди, вважає мій співрозмовник. Раніше профкоми, парткоми і ще Бог знає що засідало. “Мутного” було багато, але ж хлопці бачили один одного часто. Кожного було видно, як на долоні. І жили однією сім’єю, нехай це звучить з пафосом.
Тут багато залежить від керівника. Потрібно чутливо прислухатися до механізму під назвою “колектив”, інакше і сам начальник постраждає. Буває, у портовика вдома проблеми. І людина нервує, може вихлюпнути все на товаришів, а це заважає роботі. Потрібно викликати такого, поговорити, заспокоїти.
До Дмитра Ісидоровича приходять радитися. Адже багато людей залишали роботу, виїздили за кордон працювати. Цікаво було спілкуватися і з майбутніми мореходами. Життя не знають, ось і запитують, запитують, запитують… І де грошей краще заробити, і як там “за бугром” наші хлопці працюють, і чи можна квартиру отримати.
«ДОСВІДОМ ДІЛЮСЯ – НЕ ЖАЛЬ!»
Досвід безцінний, навіть негативний. У ті ж шістдесяті, щоб закріпитися у порту після вузу, потрібні були робочий диплом і плавальний ценз. Запропонували попрацювати мотористом на плавкрані, а це суттєва втрата у зарплаті. Махнув рукою Варфоломєєв і повернувся до бригади. Нехай важче, зато хлопці знайомі, всі свої. П’ять років пропрацював.
Якось викликають до начальства.
– Іду і гарячково згадую, чим завинив, – згадує Дмитро Ісидорович. – Може, штанами з дірками?! А у мене армійська звичка – у записнику голка з ниткою. Іду і на ходу зашиваю, уявляєте картину?
Вийшов із кабінету стивідором. “Жодного дня не працював? Навчишся! Не впораєшся – отримаєш сувору догану і залишишся без премії. Вільний!” Ось такою була розмова. І прийняв Д. Варфоломєєв вісім бригад. З часом отримав другу спеціальність у рідному вузі – став інженером з експлуатації водного транспорту. Пізніше читав лекції колегам-портовикам на вечірньому відділенні в інституті.
У 1968 році у країні відбувалося активне будівництво. Пісок розвантажували у порту на першому причалі і везли вантажівками до міста. І виникали проблеми з обліком. Прийшла баржа, скажімо, на тисячу тонн. Записали, розвантажили – і поїхали автомобілі через вагову. А там інші показники.
Начальник району доручив Варфоломєєву визначити залишок піску на причалах. Довжина “барханів” – 250 метрів, ширина – п’ятдесят. І взяв стивідор метрів сто нитки, прив’язав до неї вантаж. Пройшов вздовж і впоперек, відзначив. За допомогою знань вищої математики вирахував і доповів начальству: 73158 тонн. Розходження з офіційною цифрою склало всього десять тонн. Після цього випадку Дмитро Ісидорович став старшим технологом порту.
…Багато років пройшло з того часу. Очолював профком, працював в інших службах. У рік Московської Олімпіади повернувся до технологічної служби рідної дільниці. Тоді з’явилися перші контейнери.
СИН ЗА БАТЬКА
Нині на контейнери портовики покладають особливі надії, контейнерам – “зелене світло”. Навіть робоче приміщення Д.І. Варфоломєєва обладнано зусиллями служб оператора терміналу. До іноземних партнерів порту наш герой ставиться спокійно – одну справу роблять. Якщо самі не можемо все “довести до ладу”, на кого скаржитися…
Не бачить сенсу жалітися і Сергій, син Дмитра Ісидоровича, також портовик. А ось слова про трудову династію, дуже модні років тридцять тому, будуть занадто гучними. Не від хорошого життя колись Сергій прийшов у порт, відверто кажуть і батько, і син.
С. Варфоломєєв закінчив будівельний інститут, практику відпрацьовував у Чечні – на щастя, у мирний час. Будував готелі для військовиків. Повернувся до Одеси. Працював конструктором, інженером. Після розвалу початку дев’яностих, пізнавши злигодні, прийшов у порт.
Не на тепленьке місце влаштувався Сергій Дмитрович. Три роки пропрацював слюсарем, бувало, від батька на горіхи отримував не менше за інших. Потім став змінним технологом. Немає справжньої роботи без ентузіазму, вважає він. Добре, що начальник експериментального цеху – також творча людина. Правда, вважає Сергій, раніше, у радянські часи, винахідників та раціоналізаторів нагороджували більше.
Зарплати тепер, звичайно, не дуже... Молоді інженери набираються досвіду і… йдуть в інші служби, а то й у інші фірми. На понад тисячу гривень не розженешся, одного завзяття надовго не вистачає. А про соціальний захист часів “розвиненого соціалізму” можна лише мріяти.
Я запитав прямо: якщо уявити, що Сергія запросять до наукової лабораторії з цікавою тематикою, найновішим обладнанням і хорошою зарплатою, чи піде він з порту?
– Пішов би… Але дуже хочеться, щоб ця “фантастика” збулася саме у порту! Прикипів я до нього душею.
Поки що ж у планах Сергія – здобути другу вищу освіту у морському університеті. Можливо, у цьому його випередить син, двадцятип’ятирічний Михайло, або племінник Євген, які працюють… Так, здогадалися, у порту! І також, як С. Варфоломєєв колись, розпочинали свій шлях із засвоєння слюсарних премудрощів. Дмитро Ісидорович – вже прадід. Напевно, міцна порода Варфоломєєвих. Сподіваюся написати про портовиків Мишка і Женю – тільки б бачили хлопці світло у кінці тунелю, відчували підтримку начальства і товаришів.
ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ
“Розумна голова!” – відгукуються про Дмитра Ісидоровича співробітники.
“Люди надійні і винахідливі!” – так охарактеризував Варфоломєєвих головний технолог Одеського порту С.В. Гончар. А визнання колег, як відомо, – на вагу золота.
