Почувши це двозначне запитання, виконувач обов’язків міністра освіти та науки Борис Жебровський відреагував суто по-одеськи. Тобто теж запитанням:
– Перепрошую, але я волів би зрозуміти: Ви цим цікавитесь, аби дати комусь гроші?
Інтонація, з якою Борис Михайлович звернувся до учасниці «прямої лінії» Кабінету Міністрів України, не залишала сумнівів щодо справжнього підгрунтя виявленого інтересу.
Не секрет, що у радянські часи вища освіта вважалася безплатною лишень для наївних. Решта, – насамперед професорсько-викладацький склад внз, – вбачала в ній «бездонну прірву», безмежні можливості для бажаючих поліпшити власний добробут. Платили тоді за все: і за якісну підготовку до вступу, і безпосередньо за кожен іспит під час абітури, і за внесення прізвища абітурієнта до «вирішального» наказу ректора внз, і за… Перелік, повірте, досить об’ємний. Не випадково наприкінці так званої перебудови, коли держава нарешті дозволила відкривати й реєструвати перші приватні внз, бажаючих заробляти читанням лекцій в Україні виявилося так багато…
Нині процес намагаються скерувати в іншому напрямі. Лише за два останні роки Міносвіти позбавило права навчати спудеїв понад півтори сотні вітчизняних внз, які мають філії у регіонах. Основні причини: низький рівень підготовки студентів, порушення в організації навчального процесу, вкрай слабка матеріально-технічна база.
Доказів неякісної роботи новоявлених внз міністерські комісії щораз виявляли більш ніж достатньо. Скажімо, у Черкаській філії Державної академії статистики, обліку та аудиту жоден (!!) зі студентів, які отримують освітньо-кваліфікаційний рівень «бакалавр», не впорався із запропонованими завданнями. Себто, успішність склала 0 відсотків.
Тому чи не найрозповсюдженішою проблемою, з-за якої цими днями телефонували з українських регіонів до керівника «освітнього» міністерства, було оте анулювання ліцензій внз та припинення їхньої освітньої діяльності.
– Телефоную вам із Рахова Закарпатської області. Мій син щойно закінчив Ужгородську філію МАУП. Диплом йому не видають, кажуть, внз позбавили ліцензії. Як бути? Хлопець всі іспити склав на «відмінно», сподівався влаштуватись на роботу за фахом…
– Маю уточнення: ліцензію у Ужгородської філії Міжрегіональної академії управління персоналом ми не відбирали, наразі тривають з цього приводу засідання суду. Проте дипломи там дійсно не видають. Це не означає, що ваша дитина до завершення судових процесів буде безробітною. Ми допоможемо хлопцю одержати диплом у іншому внз.
Щодо МАУП… Ми просили її керівництво надати повний список студентів. Натомість до нас надійшла лише заявка на 4 тисячі бланків дипломів «поза нормою». Ми спершу не зрозуміли: для кого маємо ті дипломи «резервувати»? Тепер бачимо, – для таких бідолашних, як ваш син…
Якщо ж відкликання ліцензії, виданої внз, «застало» студента не на випускному курсі, як правило, його переводять на навчання до іншого внз регіону, який має ліцензію Міносвіти, на відповідний напрям та фах. Якщо ж йдеться про студентів філій, то їх переводять на навчання до базових навчальних закладів. Аби ніхто не залишився «на вулиці», Міністерство скерувало листи до обласних та міських державних адміністрацій та внз, в яких просимо повідомляти, як проходить переведення студентів навчальних закладів, що позбавлені акредитації. Практично всі студенти наразі переведені до внз регіону або до базових внз.
Поряд із цим маємо прецеденти, коли студенти внз, що позбавлені акредитації, зверталися до суду із позовами на ці навчальні заклади. Це свідчить про позитивну тенденцію: наша молодь достатньо свідома і вже готова самостійно захищати свої інтереси.
– Чи задовольняє Вас як керівника Міністерства теперішнє забезпечення українських навчальних закладів?
– Воно усюди різне. Є внз і школи із найсучаснішим обладнанням і зразковим фінансуванням. А є й такі, де рівень лишився вчорашній, а то й позавчорашній…
– То, може, мільйони гривень було б доцільніше переорієнтувати на освіту?
– В жодній з країн світу ви не почуєте, ніби на освіту у них грошей повністю вистачає. Навіть держави, що вважаються цивілізованими і які «піднялися» до цього рівня саме завдячуючи колосальним інвестиціям в освітянську галузь, весь час відшукують можливості для іще більш щедрого фінзабезпечення навчальних закладів усіх рівнів.
Стосовно України, – останні два роки у системі фінансування освітянської галузі позначені значним збільшенням витрат. Торік ми мали 18 мільярдів доларів консолідованого бюджету, тепер 42. Тобто зараз на галузь виділяється 7,1 відсотка ВВП порівняно з торішнім 5,3.
– Нещодавно Віктор Янукович пообіцяв суттєве збільшення розмірів студентських стипендій. Це як розуміти – як передвиборчі балачки чи як цілком тверезий розрахунок?
– Особисто я у Міносвіти працюю вже з третім Прем’єр-міністром. Некоректно буде порівнювати Віктора Федоровича із попередниками, краще наведу вислів його першого заступника Миколи Азарова: «Скажіть, хіба я схожий на фантаста?!».
Вважаю, що підвищення стипендій – крок цілком логічний. Згадайте: вчитель сільської школи ще недавно заробляв 736 гривень, – зараз йому платять щомісяця 1244. При тому що впродовж 2007 року заробітна плата освітян іще зростатиме. Це робиться шляхом введення доплат за окремі види діяльності (раніше вони «компенсувалися» символічними сумами, мало не «копійчаними»…). Можливості у вітчизняної економіки, аби підвищити стипендії, безумовно є. До того ж сучасний студент, на відміну від «радянського», безсоромної брехні найвищих урядовців не забуває; тож обіцяти завідомо нездійснене – не має сенсу.
– Маю трьох дітей, мешкаю на Донеччині. Дитина старша з вересня навчатиметься у медичному внз на контрактній основі. Чи можу я розраховувати на бодай невеличку допомогу від держави?
– Раджу вам звернутись до ректора внз. А іще задзвоніть найближчої п’ятниці до міністра праці та соціального забезпечення Михайла Папієва на «пряму телефонну лінію» Кабміну.
– Працюю вчителькою середньої школи. Раз на 5 років маємо проходити навчання у Запоріжжі в Інституті підвищення кваліфікації працівників освіти. Останнім часом мені й моїм колегам перестали сплачувати відрядні.
– А раніше?
– Раніше їх видавали, хоч і з запізненням. Ми й зараз готові навіть почекати кілька місяців, тільки щоб нас взагалі без тих відрядних не залишили…
– Не впевнений, що ваше керівництво зрадіє закидам у ЗМІ з приводу такої «економії на вчителях». Ми зі свого боку суворо за це спитаємо з керівників освіти Запоріжжя вже під час приймання звітів про підготовку до початку нового навчального року.
– Телефоную з Мелітополя. За часів СРСР «працювала» постанова, згідно з якою стаж наукової роботи прирівнювався до педагогічного. Тепер наша бухгалтерія категорично відмовляє у відповідних нарахуваннях, посилається на відсутність підстав…
– Справді, існують певні нюанси у вітчизняному законодавстві… Ми з їхнього приводу внесли низку доповнень до існуючих законів про оплату праці професорсько-викладацького складу ВНЗ. На жаль, як вам напевно відомо, чимало «невідкладних» законодавчих пропозицій з-за теперішнього незрозумілого статусу Верховної Ради «відкладено на завтра»…
Будуть вам надбавки за попередню наукову діяльність! Обіцяю як посадова особа, не остання в Міносвіті.
– Я простий вчитель Олександрівської школи Валківського району Харківщини. Відкрили 5 років тому в нашому селі нову школу. Хто тільки тут не побував! І губернатори Євген Кушнарьов та Арсен Аваков, і кандидати у депутати різних рівнів, і іноземні гості. Красива школа, що й казати. Кушнарьов ще у 2003-му обіцяв її добудувати. Та й подосі маємо лише спортзал «без начинки», не маємо спортивного майданчика, хімкабінету, фізкабінету, кабінету трудового навчання…
– Перепрошую, то виходить, що високоповажні гості до вас приїздили дивитись на «недобудований об’єкт»? І їм його видавали за «безперечне досягнення нової влади»?!
– Та ми й самі їм намагалися це втовкмачити, – і партіям усяким, і депутатам…
– Обіцяю сьогодні ж зателефонувати вашому губернаторові. Це ж якими терплячими треба бути: навчати дітей у недобудованій школі, яку потроху немов з кубиків складають!..
– Дзвоню із Запоріжжя. Кажуть, невдовзі в Україні скасують вчені ступені. А я от зібрався вступати у докторантуру…
– Не бійтеся, на наш з вами вік ступенів вистачить. Бажаю вам вступити.
– На нашу школу в Запорізькій області виділено 8 тисяч гривень. Невеличка сума, вистачить хіба що на запчастини для комп’ютерів, для кількох інших недорогих приладів. Та директор школи вже зараз оголосив про вилучення 1 тис. на відновлення розбитого віконного скла…
– По-перше, добре вже те, що є ті 8 тисяч. Раніше директорові доводилося ламати голову, як «вибити» для школи від спонсорів бодай три тисячі… По-друге, не лише вибите скло непокоїть керівника вашої школи, є, безсумнівно, ще й поламані парти, інші предмети меблів. Ми у Міністерстві поінформовані: багато хто з директорів шкіл видає розпорядження про закупівлю віконного скла напередодні 31 серпня. Мовляв, все одно розіб’ють…
Мені під час відрядження до Ізраїлю розповіли, як там вирішується подібна проблема. Приміром, двоє хлопчаків поламали кілька парт. Їхніх батьків, ясна річ, зобов’яжуть відновити шкільне майно. Але покарання цим не обмежиться. Прізвища юних бешкетників внесуть до комп’ютерної бази Армії оборони Ізраїлю – і коли тінейджери подорослішають, їх не візьмуть на військову службу. Мабуть, ви не уявляєте собі, як болісно юнаки переживають цю відмову; адже вона означає повний крах їхньої подальшої кар’єри!..
Тепер скажіть: чи існують в Україні подібні стимули?..
– Дзвоню вам з Ковеля Волинської області. Поясніть, прошу, хто має ремонтувати дошкільні навчальні заклади? Невже батьки?
– Ті, хто ремонтують школи.
У принципі, окрім Швеції, не існує у світі країн, де батьки не вносили б коштів на потреби шкіл. У Сполучених Штатах Америки батьки мають відпрацювати на школу, в якій навчається їхня дитина, 50 годин на рік. Як маляри, як сантехники і тощо. Не має людина вільного часу – може внести готівкою еквівалент «відпрацюванню».
Коли я працював у керівництві освіти столиці, кожен директор школи наприкінці навчального року мав відзвітувати перед батьками: куди витрачено батьківські гроші? Тобто розбиратися у цьому мали батьки учнів.
– Чи відомо вам, як важко нині навчатись у середній школі? Дитина ж-бо приходить додому після 7-8 уроків, немов «вижатий лимон», навіть просту інформацію сприймати не здатна…
– 12-річний термін навчання у школах якраз й вводили, аби зменшити навантаження на дітей. Не вийшло, як хотілося б…
Знову ж таки, пошлюся на іноземний досвід. У Лондоні довелося відвідати кілька шкіл, де теж щодень дитина відсиджує по 7-8 уроків. Однак після них всі прямують до комфортабельного шкільного басейну…
– Телефонують вам із Сумщини. У с. Діброва Роменського району шкільним автобусом керує водій, який зловживає спиртними напоями. Чому мої діти мають їздити в такому транспорті?!
– Сьогодні 7 серпня; невже він й досі не протверезів?!
Ймовірно, випадок (або випадки), коли за кермом шкільного автобуса сидів п’яний шофер, мав місце у травні, коли ще тривали заняття.
З іншого боку, на селі іноді «шкільний автобус» – єдиний транспортний засіб, що залишився «на ходу». Аби придбати для нього запчастини, директор школи або керівник сільгосппідприємства мусить «заплющувати очі» на поїздки до обласного центру «з метою шопінгу», на рейси «у режимі таксі» тощо.
Всі ми добре пам’ятаємо недавню трагедію на Волині, де теж фігурував водій «шкільного автобусу». Я віддам розпорядження, аби в кожній сільській школі якнайсуворіше слідкували за безпекою перевезення дітлахів, аби систематично перевіряли наявність прав у водіїв автобусів та технічну справність самих транспортних засобів.
На «прямій телефонній лінії» КМ України разом із першим заступником міністра освіти та науки чергував
