Ще три роки тому Олексій Гаврилов жив безтурботним, сповненим надій і, мабуть таки, щасливим життям сільського підлітка. Відлунав останній шкільний дзвінок, як чарівний сон, промайнув випускний бал. І він став вільним, як птах, що збирався у далеку дорогу, незвідану і привабливу. А ще був улюблений футбол. Хлопець грав за команду ЗАТ АПК «Саврань» і, як лівий захисник, за думкою сільських вболівальників, проявляв себе досить непогано.
Того страшного для Олексія дня команда з його рідного Полянецького їздила до сусіднього села Концеба змагатись за першість району. З якихось причин (здається суперники не зібралися у повному складі) змагання не відбулося. Повертаючись назад, хлопці вмовили водія заїхати на річку Савранку скупатись. Адже спека стояла неймовірна. І небагатолюдний, зазвичай, берег Савранки просто «обліпили» відпочиваючі.
Вода ж була холодною. Тож, щоб «розтягти задоволення», Олексій вирішив стрибнути з автомобільного скату, як це часто-густо робили його ровесники. Затягнув колесо у воду, розбігся, вдало скочив на глибину. А вже за другим разом, видно, не розрахував, вдарився головою у дно. Відчув тупий біль у спині і якось відразу зрозумів – сталося щось страшне: ні ногою, ні рукою поворушити не міг. Намагався якомога довше затримати повітря, але, хоч вода підняла його на поверхню, лежав обличчям донизу, неспроможний перевернутися, і знав – довго не витримає.
А кругом вирувало життя. Він чув вигуки і сміх і навіть упізнавав голоси.
– Хлопчики, чогось ваш товариш не виходить на берег, – то був якийсь дідусь, що з малими онуками спостерігав за футболістами з моменту їх приїзду. «Та він жартує» – закричав один з друзів і стрибнув Олексієві на спину...
Дивно, що до цього часу, хоч минуло вже три роки, він до найменших дрібниць пам'ятає все, що відбувалося. Як його трясли в усі боки, намагаючись привести до тями, а якась жінка (медсестра, як виявилось) закричала, щоб облишили, бо певне ушкоджений хребет. Як приїхала «швидка допомога», як Олексія поклали на ноші і залишили одного. Машина тряслась по дорозі, а голова моталася з боку в бік. Як його, не зафіксувавши шию, чотири рази садили робити рентген, а він сповзав, втрачаючи свідомість.
Ця некомпетентність чи байдужість місцевого медичного персоналу могла дорого обійтись хлопцеві, якби не мама. Мама, яка виростила з півторарічного віку, коли покинула біологічна, і не додумалась належним чином оформити документи. А відтак вважалася опікуном, і коли прийшла біда отримала чимало проблем з різною, хоч мізерною, допомогою держави.
Саме вона, Надія Василівна Луценко, інвалід 2-ї групи (цивільна дружина батька Олексія, який колись покинув її із своєю дитиною, але тепер таки повернувся підставити плече) підняла на ноги всіх. У той самий день приїхали нейрохірурги з Одеси. Петкова і Хрущ – їх прізвища в домі Надії Василівни будуть пам’ятати довіку, а от імена, вибачте ради Бога, якось випали з пам'яті. Операція тривала з 12-ї ночі до 8 ранку. Шию зафіксували за допомогою бинта і вати. Саме там були переломи хрящів, які замінили штучними, із спеціального сплаву. Вертоліт швидкої допомоги «Борис» із Києва приземлився просто на поле біля Саврані, щоб привести для потерпілого необхідний фіксатор – «шию».
Одним словом, на «першій стадії» тяжкої хвороби Олексія Гаврилова одеські медики зробили все, що могли. Проте штучні хрящі не приймав організм хлопця. Вісім днів він палав у гарячці, збити яку могли дефіцитні ліки, вартістю 800 гривень за ампулу.
Мама дістала гроші, дістала ліки, а скільки сили і здоров'я на це поклала – знає лише вона сама. Вся сім’я Луценків цілодобово чергувала у палаті Олексія, опановуючи ази догляду за інвалідом. Попереду був довгий шлях митарств і принижень, розпачу і надії, каторжних днів і ночей.
Що Олексій буде жити, рідні дізналися тільки через два місяці...
Для чого так детально розповідати про такі тяжкі для пересічного громадянина речі? Адже знаючи напевне, що життя непередбачуване, ми все-таки напівсвідомо стверджуємо: це не може статися зі мною, цього не може бути, тому що не може бути ніколи. Живучи в своєму колі, своєму світі ми часто перетинаємо «орбіту» інших людей, але ніколи не проникаємо в їх світ. Багатий ніколи не зрозуміє бідного, допоки не побуває, як то кажуть, в його шкурі. Здоровий може співчувати хворому, але ніколи не збагне як воно – відчувати біль. Життя інвалідів і життя всіх інших людей у нашій країні далекі як дві планети. І, мабуть, всі ми винні у цьому. Згадаємо ще раз сказане неодноразово: у цивілізованих державах для інвалідів створені всі умови для нормального життя від ліфтів у будинках до східців у транспорті. Не кажучи про закони, які дозволяють обділеним долею людям по-людськи доживати віку.
– У нас таких законів немає, – впевнена жінка-інвалід, що має тепер ще й сина інваліда, на якого отримує пенсію 500 гривень, тоді як памперс коштує 100 гривень (на місяць Олексію потрібно 100 памперсів і 100 пелюшок, даруйте за деталі). А його ще треба лікувати, возити в санаторій 2 рази на рік, годувати, звісно.
Олексію Гаврилову всього 20 років. Він має силу волі, вірить, що здолає тяжку хворобу. І підстави для цього є: вперше за три роки нерухомості став подекуди відчувати пальці ніг. А прив’язаний до возика, в якого садять близькі, виїздить на повітря. Хлопці-однокласники часом возять його по селу, навіть на дискотеку заносять. Як людина сучасна, Олексій в курсі всіх новин, він дивиться телевізор, листується через “есемески» з багатьма друзями, яких набув у лікувальних закладах.
А Надія Василівна мужньо несе свій хрест. Щоночі кожнії дві години дзвонить будильник – треба перевернути Олексія на інший бік. Щодень думати, де взяти гроші на елементарні для хворого речі, чим заплатити за путівку у санаторій, вартість якої росте з кожним роком. Жінка тепер «штатний» відвідувач райдержадміністрації і низько кланяється Віктору Васильовичу Рябокоровку, який на всіх посадах знаходив можливість допомагати цій сім'ї; односельчанину директору ДП «Хлібна база № 77» Леоніду Петровичу Бондарю за постійну увагу і підтримку та іншим добрим людям за чуйність, участь і співчуття.
Днями Надія Василівна їздила до Одеси, щоб особисто подякувати колишньому губернатору, нині депутату обласної ради від блоку Литвина Сергію Рафаїловичу Гриневецькому. Величезну для сільчанки суму у 10 тисяч гривень Сергій Рафаїлович допоміг виділити на путівку у необхідний для Олексія санаторій. А ще обіцяв допомогти з операцією. Бо, на додаток до всіх бід, хлопець якось умудрився зламати ногу. Кажуть – через довільні спазми м'язів.
Жінка знає, що слова свого Гриневецький завжди дотримувався і допомагав інвалідам у всі часи свого губернаторства. Щоправда, змінити ситуацію може лише зміна законодавства.
– От був би закон, який дозволяв мені взяти безвідсотковий кредит на рік, щоб оплатити путівку, не довелось би просити у людей, – каже Луценко.
За три роки, проведені біля ліжка хворого сина, жінка стала «експертом» всіх політичних трюків і вірить, що лише люди, які постійно вникали у проблеми інвалідів, зможуть їх вирішити. А віра – єдине, що тримає в цьому житті цю сім'ю, як і багатьох інших «простих» людей, які живуть у своєму колі, своєму світі. Дай Боже зрозуміти його хоч частково тим, хто при владі.
