Записана дослівно журналістом Ігорем Чорнопиським від онучки невинно убієнного Сергія Гнатовича Лотоцького Ніни Василівни Заворотнюк.
Мій дідусь Лотоцький Сергій Гнатович народився в родині священика Гната Олександровича Лотоцького. Його мати була теж донькою священика. В родині прадідуся було троє синів: Віктор, Олександр і наймолодший – мій дідусь. Всі брати закінчили духовні семінарії, Київську духовну академію. Рід Лотоцьких дуже старовинний, про нього є відомості, датовані ще 1500 роком – були боярами.
Старший брат Віктор працював викладачем у Тифліській семінарії, потім він осліп і повернувся в Україну.
Олександр закінчив Київську духовну академію і займався науковою працею, був видатним українським письменником, понад усе любив Україну, дружив з першим Президентом України Михайлом Грушевським. Він добивався повернення прав українській мові, яка була заборонена царизмом, брав найактивнішу участь у повному виданні “Кобзаря”. При Грушевському був першим послом України в Туреччині, потім емігрував до Варшави.
Дідусь був набагато молодший від своїх братів. Він також закінчив духовну семінарію і педагогічний інститут. Спочатку працював вчителем математики. Потім, десь в 1910-1911 роках, він став священиком. Служив в Якубовці, Бандурові, Ольгополі, а потім у с. Концебі на нинішній Савранщині. В тому селі секретарем партійного осередку був якийсь Гербер. Декілька років він знущався над моїм дідусем і його сім'єю в якій було п’ятеро дітей. Він вигнав їх з будинку, в якому вони жили з того часу, коли дідуся призначили в село батюшкою. Забрали, побили, поламали все, що було в хаті – рояль, книги, меблі.
Дідусь потім купив собі будинок якраз напроти цвинтаря, неподалік від церкви. Але Гербер не залишав дідуся в спокої і часто викликав його до себе і знущався з нього, вимагаючи відмовитись від Бога. Він бив його на очах у бабусі та дітей, закопував по шию в землю на цілий день, бив по голові. Бабуся втрачала від цього свідомість, діти плакали, благали не бити батька, але Гербер був невмолимий. Наприкінці 1932 року, в грудні місяці, він ще з декількома комуністами вигнав всю родину з будинку, а людям заборонив пускати їх до себе. Одна жінка (не пам'ятаю її прізвища, але обов'язково взнаю) пустила їх до хліва, де були сіно та солома. Так дідусь, бабуся і менші діти (троє) прожили до морозів. А потім та жінка пустила їх до хати, і там вони прожили до самої смерті. Був страшний голод (голодомор 1932-1933 р.р.), голодували і мої рідні. А Гербер знов викликав дідуся до себе. Він запропонував йому стати бухгалтером в колгоспі, вимагаючи зібрати людей і сказати, що Бога нема, але дідусь відмовився. За це Гербер почав його топити у річці, але люди його спасли. Через деякий час він знов викликав дідуся, знов запропонував стати бухгалтером в колгоспі, але для цього треба було сказати, що Бога нема, і ніби він обманював людей. Дідусь відмовився. Гербер сказав, що раз так, то дідусь та його сім'я “здохнуть”. Після цього він так побив дідуся, що зламав йому станову кістку, і викинув його на вулицю. Люди, які самі ледве ходили, віднесли його до хати. А через два дні той Гербер і ще двоє чоловіків прийшли, забрали останні півбаночки пшона. Бабуся благала не забирати, а Гербер сказав, якщо дідусь відмовиться від Бога і піде бухгалтером в колгосп, то йому дадуть і борошно, і зерно, а якщо ні, то “здохне” він сам і його “собачата”. Дідусь знов відмовився. Через день дідусь вранці помер.
Староста церкви попросив, і люди зробили для нього труну, вдягли як потрібно. Бабуся залишилась на ніч читати молитви над дідусем, а коли діти прокинулись вранці, то знайшли мертвою і маму. Поховали їх коло церкви в одній могилі. Найменший мамин братик Костя, якому було 3 роки, помер через декілька днів в Саврані в дитячому будинку. Меншу мамину сестричку приїхав та забрав до себе бабусин брат. А моя мама поїхала до старшої сестри на Донбас і стала там працювати на шахті, але Гербер якось дізнався, що мама там працює, і написав листа директору шахти, що в нього працює дочка ворога народу. Директор викликав маму до себе, але не вигнав з роботи, а перевів на другу шахту у Краснодон. Через 2 роки мама виїхала звідти в Ульянівку, де вийшла в 1936 році заміж за нашого батька. Вона все життя боялась зізнатися, що вона дочка священика, і в нашому селі про це ніхто не знав, навіть ми з сестрою.
В 1958 році чоловіку маминої сестри наснився наш дідусь, який дуже просив перезахоронити їх на цвинтар, бо церкву розібрали, а на тому місті стали пасти худобу.
Коли розкопали могилу і відкрили труну, то побачили, що дідусь лежить як живий – час не торкнувся його, навіть венчик не пожовтів, Євангеліє, руки, одежа, взуття – все було ціле, не тронуте тлінням, немов час зупинився, і дідусь просто спить. Їх знов поховали в одній могилі на цвинтарі.
На могилі кояться дива – люди позбавляються хвороб, туди возять паломників. Люди дуже бажають, щоб знов відбудували церкву на тому місті, де вона була, сподіваємось, що з Божою допомогою це буде здійснено.
Лотоцький Гнат Олександрович, мій прадід, останні роки свого життя служив у Браїлівському монастирі, там помер і похований.
Все, що я розповідаю – згадки моєї матері, яка померла в 2006 році. Це вона згадала, що в 1917 році вони їздили з батьками в Браїлів, але не знала, що там похований її дідусь, а наш прадідусь.
В 1996 році ми з моєю старшою сестрою, моєю донькою та чоловіком поїхали в Браїлів, і там нам розповіли про нашого прадідуся і сказали, що він тут похований на монастирському кладовищі. Монастир тоді тільки за 2 тижні повернули церкві, все було в жахливому стані, бо там працювали понад 40 років різні установи. Все було зруйноване, в нижньому храмі сміття було до стелі. Але вже там працювали, щоб повернути цей храм Божий, цю пам'ятку архітектури 1646 року людям, які будуть сюди приїздити.
Кладовище було заросле бур'янами, вищими за людський зріст, але я пішла прямо до одної могили, пам'ятник якої був скинутий. Коли ми з допомогою людей його підняли, то прочитали, що тут похований наш прадідусь, а мамин дідусь. Ми розшукали його через 98 років після смерті, і тепер кожного року їздимо до нього на могилу. Останні 20 років свого життя мама жила у мене і дуже часто розповідала мені про своє життя в дитинстві, про рідних, про страждання, які їй довелось пережити. Маму завжди дивувало, що Гербер не знущався над нашим дідусем. Можливо тому, що його брат був патріотом, діячем УНР? То страждав молодший брат та його родина.
Дідусь і бабуся Віра Григорівна Гадженко побралися в 1906 році, а в 1907-му народилася старша донька Валя, в 1909 році – Галя, а в 1912-му – моя матусенька Алла, у 1925-му – Олена, в 1930-му – Костя.
Ця історія не вигадана, це людська доля, сповнена страждань...
