«…Попробую к вам дотянуться, как почка тянется к листу вся в ожидании проснуться…». Ці рядки поета і кінодраматурга Геннадія Шпалікова, якому у вересні цього року виповнилося б 70 років, найкраще характеризують його творчість. Адже фільми за сценаріями Шпалікова стали культовим явищем у кінематографі. Пісні на його вірші входили і входять до репертуару провідних бардів. Досить тільки нагадати фільм “Я шагаю по Москве”, який зняв Георгій Данелія за його сценарієм. Дівчина, яка танцює на мокрому асфальті, краплини літнього дощу і пісня Шпалікова з чудовими словами залишилися у пам’яті мільйонів – як символ Весни, Молодості, Кохання:
«Бывает все на свете хорошо,
В чем дело, сразу не поймешь,
А просто летний дождь прошел,
Нормальный летний дождь…»
Це було написано для таких же, як він – молодих, закоханих, радісних, піднесених і ще тих, хто вірить в ідеали. Всі знаходили у них самих себе. Його вірші і фільми стали знаковим явищем шістдесятих років. Шпаліков наполегливо шукав у житті любов, красу, надію. І відображенням цього стали – ліризм, душевна витонченість, емоційність. Пам’ятаєте його пісеньку з фільму “Коллеги” – “…пароход белый, беленький, дым над красной трубой. Мы по палубе бегали – целовались с тобой…”. Або – “по несчастью или к счастью, истина проста: никогда не возвращайся в прежние места…”. Всі пісні Шпалікова настільки щирі, настільки ніжні, що їх неможливо не полюбити.
Важко повірити, що автора цих чудових рядків – романтика і оптиміста, вже немає серед нас. Його останнім ранком стало 1 листопада 1974 року, коли він трагічно пішов з життя. А коротке і яскраве творче життя Геннадія Шпалікова розпочиналося, коли десятирічним хлопчиком його було відправлено до київського Суворовського училища, куди приймали тільки дітей фронтовиків, що загинули. Маленький романтик, він вже тоді написав перші оповідання і розпочав писати вірші. З часом на його талант звернули увагу, він познайомився з людьми, визнаними у літературі. Серед них виявився і відомий письменник Віктор Платонович Некрасов, котрий став пізніше вигнанцем.
Геннадій міг би бути і першокласним офіцером, зробити кар’єру військовика, але під час навчань 1956 року був тяжко поранений. Довелося комісуватися і якось вливатися у цивільне життя. Були тут і злети, і поразки. Дев’ятнадцятирічний Геннадій Шпаліков, який вступив у 1956 році на сценарний факультет ВДІКа, писав:
«Я жил, как жил, спешил, смешил,
И даже в армии служил,
И тем нисколько не горжусь,
Что в лейтенанты не гожусь».
А після закінчення ВДІКа з’явилася ціла галерея блискавичних фільмів за його сценаріями. І, звичайно ж, – дивовижні та неповторні вірші. Все найкраще у них, забарвлених немеркнучим сонячним світлом, – це воєнне дитинство, ера великої Перемоги, віра у “прекрасну епоху”. І не випадково кінорежисер Петро Тодоровський зауважив, що його фільм “Военно-полевой роман” не відбувся б без пісні на знамениті вірші Шпалікова:
«Рио-Рита, Рио-Рита –
вертится фокстрот,
на площадке танцевальной –
сорок первый год…»
На думку багатьох, Шпаліков був на той час одним з найталановитіших молодих кінематографістів, йому пророкували чудове майбутнє. Неперевершено мажорний, ліричний фільм “Я шагаю по Москве” став справді культовим, а картина за його сценарієм “Я родом из детства” у 1962 році отримала гран-прі Венеціанського фестивалю і увійшла до числа кращих фільмів про воєнне покоління. У 1966 році Шпаліков вже не тільки як сценарист, але й як режисер зняв картину “Долгая счастливая жизнь”, яка здобула приз на фестивалі в італійському місті Бергамо. З тріумфом пройшов на Венеціанському кінофестивалі у 1972 році його спільний з Ларисою Шепітько фільм “Ты и я”.
Але у цих фільмах вже домінував не оптимістичний гімн епохи “відлиги”, а констатація реальної підміни “сутнього – видимим”. Тут вже були глибокі сумніви щодо доцільності гонитви “за туманом”, бажання “к перемене мест” і проникання “к истокам”. У цих фільмах вже показані фальш і безплідність, крах ілюзій та криза суспільства. У багатьох залишився у пам’яті і фільм Шпалікова “Пой песню, поэт” – про Сергія Єсеніна, з долею якого він проводив паралелі.
Здавалося, “незважаючи ні на що”, життя справді могло бути “довгим і щасливим”. Але потім його фільм “Застава Ильича”, режисером якого був Марлен Хуциєв, відразу ж був знятий з прокату як “ідеологічно шкідливий”. Ставши, по суті, кінематографічним символом “відлиги”, він досить різко розходився з уявленням про “прекрасну епоху”. Герої шпаліковського сценарію відчували не безмежну радість творення і свободи, а неспокій і хвилювання. Вийшла картина не про спадкоємність поколінь, а про очевидну і невиправну кризу суспільства. Зрозуміло, що “Застава Ильича” не сподобалася особисто Хрущову, внаслідок чого фільм було нещадно порізано цензорами. Три роки з нього робили “ідейно здоровий твір”, викидаючи все, що не подобалося партійному керівництву держави. Навіть назву фільму змінили на більш нейтральну – “Мне двадцать лет”, з якою у 1965 році він вийшов на екрани.
Під час обговорення цього фільму у Кремлі, Шпаліков мав сміливість особисто Хрущову і доводити свою правоту. Однак після цього йому буквально перекрили кисень. Він залишився без роботи, почав пиячити, заліз у борги. Від нього, забравши дочку, пішла дружина. У Шпалікова розпочалася велика депресія. Його світ обмежився простором порожньої квартири, холодними вулицями, де кожен зустрічний – чужий. Навколо – порожнеча. Мати не пускає на поріг. Друзі та знайомі уникають його.
Однак при цьому Геннадій продовжував багато писати і чудово розумів те, що з ним відбувалося. Він у відчаї. Його вірші та проза залишаються лежати у столі. Останній вірш, сповнений відчаю, присвячений духовному наставнику Віктору Некрасову, він написав за два дні до загибелі:
«Чего ты снишься каждый день,
Зачем ты душу мне тревожишь?
Мой самый близкий из людей,
Обнять которого не можешь».
На жаль, його талант не допоміг йому злетіти, а прискорив падіння. Він відійшов від нас раніше свого часу. Не захотів чекати. Його ім’я було зовсім забуте, незважаючи на те, що фільми за сценарієм Шпалікова – “Я шагаю по Москве”, “Мне двадцать лет” – дивилася вся країна, а пісні на його вірші знав майже кожен. Але помер він усіма покинутий і забутий. На його ощадкнижці залишилося лежати… сімдесят три копійки.
