Талант, відповідальність, енергійність – досить рідкісне поєднання. А якщо до того додати вищу освіту, володіння іноземними мовами, тягу до подорожей та невичерпний інтерес до людей, вийде зовсім вже ідеальний образ. Де ви таких у житті бачили? – перепитає допитливий читач.
Та поруч, скажемо, така людина живе й працює з нами. Це Наталя Олександрівна Ожогова – журналіст із не найстоличнішого міста Ізмаїла. У неї сьогодні ювілей, давно настав час сказати вголос, що ми думаємо про нашого колегу.
Провінційна журналістика не поповнюється випускниками престижних гуманітарних вузів. Як правило, у редакціях самоучки. Найпосидючіші, честолюбні виношують плани посісти згодом крісло головного редактора або хоча б відповідального секретаря, щоб позбутися від щоденної обов'язкової гонитви за рядками. Ті деякі, хто любить і вміє писати, мають або покоритися долі, або виїхати туди, де більш просторі газетні "території". Наталя Ожогова стала єдиним журналістом Ізмаїла, хто зробив блискучу кар'єру, не полишаючи рідного міста.
Розпочиналася ця кар'єра без феєрверків. Молоду випускницю філфаку Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка, яка викладала у Ізмаїльському педінституті, запросили до газети "Советский Измаил". І ділянку роботи доручили "профільну" – освіта та культура. Переконавшись у відповідальності і старанності поповнення, керівництво полегшено зітхнуло: газету забезпечено ритуальними звітами місцевої художньої самодіяльності та репортажами із педагогічних конференцій.
Однак, освоївшись у редакції, Наталя повелася так, начебто працювала не в провінційній газеті, а, щонайменше, у "Комсомольской правде". Їздила по Союзу і за кордон, брала інтерв'ю у знаменитостей, розповідала про події культурного життя, які відбувалися за тисячі кілометрів від Ізмаїла. Звичайно, поїздки редакція не оплачувала, спасибі, хоч відпускали за свій рахунок.
– Навіщо вам це треба, Наталю? – запитувало начальство.
– Мені цікаво, і я хочу, щоб і читачам було цікаво теж.
Статті Наталі Ожогової, як правило, не зовсім відповідали якійсь "лінії", хоча і партії давно не було, й демократи щосили пишалися своїм єдиним завоюванням – свободою слова та преси.
Незабаром Наталю, журналіста із гострим та легким пером, яка не бажала обмежуватися черговими замітками про "два притупування, три припліскування", запросили на роботу до редакції "Одеських вістей" власним кореспондентом по Придунайському краю.
Школа "великої" газети допомогла добре вивчити й освоїти великий регіон. Сформувався журналіст загальнонаціонального масштабу та кругозору. У 2003 році Наталю Олександрівну запросили до Національного інформаційного агентства Укрінформ. Тепер вона власник "найкрутіших корочок", державна людина. Ось так і робиться справжня кар'єра: журналіст не полишає рідного Ізмаїла, а "подорожує" його трудова книжка, спочатку до Одеси, потім – до Києва.
Лише один серйозний недолік у нашої героїні треба згадати. Наталя Олександрівна не зуміла освоїти по-журналістському правильне вживання спиртних напоїв. У ситуаціях "з приводу" колеги делікатно не помічають страждань цієї маленької веселої жінки, загальної улюблениці. Пригадуються мандельштамівські "чистые и честные китайцы", які "водку пьют, как ласточки с Янцзы".
За сьогоднішнім ювілейним столом побажаємо нашій ластівці виправити і цей милий недолік. Інші висоти їй вже підкорилися!
Юрій ПАВЛОВ
P.S. Так вважають усі, хто знав і знає Наталю, серед них і колеги із «Одеських вістей»
