АБО ЦИФРОВА АКРОБАТИКА НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ
Любов Михайлівна Ситник вважає себе щасливою жінкою, адже в неї є головне багатство у цьому житті – діти. І хоча говорить вона про своє щастя з цілковитою впевненістю, повірити її словам зовсім непросто. Справа у тому, що Любов Михайлівна - матір вісьмох дітей і бабусею сімох онуків. Ото вже справді надзвичайний факт, якщо врахувати демографічну кризу у нашій країні. Але ще надзвичайнішим є факт, який і ставить під сумнів сімейне щастя жінки, – її велика родина існує, балансуючи на грані злиднів і... цілковитих злиднів.
Незважаючи ні на що, на моє перше запитання про те, як живеться її родині, Любов Михайлівна бадьоро відповіла: «Добре»!
Її оптимізм і сила духу ще не раз дивували мене під час нашої розмови, однак життєва історія виглядає зовсім не весело.
Старша дочка Оксана, будучи матір’ю двох синів і двох дочок, живе і працює в рідному селі Семенівці, Кодимського району. Двадцятип’ятирічна Марина трудиться сільською листоношею і одержує за це аж 200 гривень на місяць. Вісімнадцятирічна Наталка зі своїми молодшим братом і сестрою одержують знання у Крижопільському ліцеї. Всі діти в міру сил намагаються влаштовувати свою долю, однак зробити серйозний крок, не маючи за спиною ні освіти, ні протекції, вихідцям з маленького села вкрай складно.
На час моєї зустрічі з Любов’ю Михайлівною Ситник у маленькому будинку вона була вдвох з онучкою Настусею. Діти роз’їхалися. Хто влаштовує своє життя в обласному центрі, троє живуть у гуртожитку при училищі, а середні брат із сестрою вирушили до Кодими у господарських справах.
Сьогодні в будинку Ситників постійно мешкають п’ять чоловік. Проте в дванадцятиметровій кімнаті, на мій погляд, тісно було б і трьом. Більше того, на час канікул з училища приїздять Ганнуся, Наталка і Мишко. На свята збираються і решта. Всього 15 чоловік!
Мабуть, не слід описувати як тяжко доводиться великій родині, у якій представники практично будь-якого віку змушені тулитися під одним дахом. Для цього досить двох знакових цифр: 15 чоловік на 12 квадратних метрів.
Останнім часом у родини Ситників з’явилася надія на поліпшення своїх житлових умов. В селі Семенівці на продаж було виставлено невеликий, але добротний будинок, який господар продавав з меблями і дрібним господарським начинням всього за 2,5 тис. грн. Здавалося б, житлова проблема буде нарешті розв’язана, однак чотиризначна ціна є нездоланним бар’єром для родини, офіційно працює в якій тільки одна людина.
Виникає резонне запитання: чому серед молодих і здорових чоловіків і жінок ніхто не влаштований на роботу? Виявляється, справа зовсім не у відсутності у когось з них бажання, а в цілком об’єктивних причинах.
Малюсіньке село Семенівка, у якому живе родина, сьогодні виглядає досить жалюгідно. Тут всього один продуктовий магазинчик, та й той найближчим часом може закритися. З офіційних установ - пошта, ФАП і бібліотека. Та й населення села цілком підтримує сумну тенденцію згасання: із сотні мешканців переважна більшість вже давно на пенсії. Щодо роботи на землі, то селяни, які традиційно займаються землеробством, втратили і цю можливість, адже орендар їхніх земельних паїв цілком категорично заявив, що обробляти її будуть нові комбайни і трактори, а не люди. Роботу, мабуть, можна було б знайти в Одесі, однак життя у великому місті неминуче з’їдає весь заробіток.
Здавалося б, безнадійна ситуація, яка могла б легко зламати багатьох ентузіастів, не збентежила нашу героїню Любов Ситник. Мужня жінка, яка звикла завзято шукати розв’язання проблем, не впала у розпач і цього разу. Варіантом для придбання нового будинку став банківський кредит.
Але й тут перешкодою стала звичайна бюрократія: фінансова установа відмовила у видачі кредиту, мотивуючи це тим, що він не може бути забезпечений тільки пенсією. За правилами, гроші міг би одержати будь-який інший працюючий член родини, але офіційний заробіток є лише у середньої дочки Марини. Проте і її зарплата не переконала банкірів, які порахували, що, одержуючи 200 гривень, навряд чи вдасться сплачувати борг.
Мрія про нову оселю руйнувалася, як картковий будиночок...
Але і тут Любов Михайлівна спробувала знайти вихід. Вона звернулася по допомогу до районної державної адміністрації. Керівники району вивчили ситуацію і ухвалили рішення про виділення одноразової допомоги у розмірі третьої частини від необхідної суми. Решту грошей у родині вирішили зібрати власними силами.
Дуже цікавий і той факт, що, будучи багатодітною матір’ю, Любов Ситник одержала право раннього виходу на пенсію. Це, можна сказати, свого роду привілей матерів-героїнь. Отож, «привілейована» мати вісьмох дітей одержує сьогодні пенсію у розмірі 500 гривень. На мою думку, цифра досить промовиста...
Окрема історія – про те, як родина одержує державну допомогу щодо багатодітності. Як розповіла начальник управління праці та соціального захисту населення Кодимської районної державної адміністрації Галина Ярославська, відповідно до законодавства України матеріальна допомога виплачується багатодітним родинам на неповнолітню дитину з врахуванням сукупного доходу матері і кожного з дітей.
– Сьогодні держава не може забезпечити повний прожитковий мінімум, тому рівень його забезпечення встановлюється окремо на кожну соціальну групу і складає якусь частину від встановленого мінімуму, – пояснила спеціаліст. – У родині Ситників на допомогу претендують троє дітей, які не досягли вісімнадцяти років. Відповідно до законодавства фахівці нашого управління вирахували суму забезпечення прожиткового мінімуму, яка на матір і трьох дітей склала 660 гривень на місяць. У Законі сказано, що у тому разі, якщо сукупний доход членів родини перевищує цю цифру, то соціальну допомогу вони одержувати не можуть. Пенсія матері і стипендії трьох дітей в цілому перевищують суму, до якої може бути нарахована допомога.
Таким чином, якщо відкинути офіціоз, виходить що держава не побачила ніяких складносщів у виживанні чотирьох чоловік на 660 гривень, у зв’язку з чим і не вважає за потрібне допомагати їм і тисячам таких самих родин по всій країні.
Галина Ярославська пояснила, що 660 – це, звичайно ж, не прожитковий мінімум, а лише рівень його забезпечення відповідно до закону про Державний бюджет на 2007 рік. Щодо прожиткового мінімуму на одну дитину віком від 6 до 18 років, то він складає 579 гривень. Проте всі 100% держава забезпечує лише до часу досягнення дитиною повноліття.
Отже, виникає запитання: як чотирьом чоловікам жити місяць на 660 гривень, і як п’ятнадцяти - тулитися на 12 квадратних метрах? Виходить якась цифрова акробатика, у якій прості люди змушені навчатися азів виживання у незалежній Україні.
– Про що Ви мрієте? – запитав я, прощаючись з Любов’ю Михайлівною Ситник.
– Я дуже хочу, щоб у нас був великий просторий будинок – поділилася своєю надією мати-героїня. – Ну і звичайно, я б хотіла і сама знайти роботу, і щоб мої діти були влаштовані. А взагалі, знаєте, головне – щоб всі вони були щасливі!
