Кожного разу, коли благословляєш на вихід у світ, до читача, написаний тобою матеріал, хвилюєшся: чи знайде він відгук у чиїсь душі, чи дасть привід до роздумів, чи стане чимось корисний комусь? І коли публікація викликає відповідну реакцію, та ще в унісон з позицією автора, то це (гадаю, колеги-журналісти погодяться зі мною) сприймається як найкраща винагорода.
Мене схвилювали відгуки на кореспонденцію «Там, де бився десант морської піхоти». Виявляється, що безіменна могила, про яку я розповів, не значилася у зареєстрованих похованнях воїнів, які полягли у боях з фашистами на землі Одещини. Тепер, як мені повідомили, вона буде занесена до офіційних списків. А Ганна Іванівна Бузова з м. Южного повідомила про те, що «події, описані у Вашій статті, дуже схожі зі спогадами мого покійного чоловіка Гузикевича Іллі Степановича, з яким я прожила 36 років. Ваша стаття мене схвилювала ще і тому, що Ілля воював саме у третьому полку морської піхоти, і під час висадки Григорівського десанту він був на кораблі «Красный Кавказ». У цих боях, під час оборони Одеси, він і втратив своє здоров’я». Ганна Іванівна з любов’ю розповіла про справжню героїчну долю свого чоловіка – рядового морського піхотинця, який переніс багато страждань. А свій схвильований лист вона закінчила словами: «Дякую Вам за те, що ви пам’ятаєте тих хлопців, які вибороли нашу Перемогу!»
Голова Савранської районної ради ветеранів Павло Миколайович Збражко розповів редакції про історію Єлисея Максимовича Бондаря та його дружини Ольги Максимівни, які разом з малолітніми дітьми допомагали партизанам, ризикуючи життям. Коли народні месники, прийнявши жорстокий бій з фашистами, групами виходили з оточення, одній з таких груп на чолі з комісаром партизанського загону «Буревісник» Омеляном Нестеренком дали притулок на час Бондарі. Коли раптово на вулиці з’явилися німці, партизани, відстрілюючись, почали відходити до лісу. Окупанти, втративши двох вбитими, перев’язавши поранених спалили хату і сарай, забравши дві корови, бичка і трьох свиней. На очах у п’ятнадцятирічного Георгія Бондаря, який вискочив з палаючого сараю, фашисти схопили партизанського медика Юхима Ликарчука, що не встиг відійти до лісу і переховувався у сараї, і піддали його жорстоким катуванням, відрізавши вуха і ніс...
Таке неможливо читати без трепету серця. Але ж це і є та свята правда про війну з гітлерівськими головорізами, яку дехто намагається перекрутити. І треба віддати данину поваги тим, хто воскрешає раніше невідомі широкій громадськості факти кривавих злодіянь фашистів та їхніх прислужників.
Учасник Великої Вітчизняної війни Іван Семенович Сандо, у минулому машиніст першого класу з досвідом роботи у 30 років, колишній депутат Одеської облради 10-го скликання, надіслав схвильовану розповідь про себе і людей, з якими його зводила доля. Ветеран пише: «На заслуженому відпочинку я вже 22 роки. Але тільки останні 3 роки сиджу вдома, але дарма хліба не їм. Пишу і видаю малим тиражем свого роду накази онукам і правнукам, а ще про те, що мене цікавить, а це, найбільше, – біологія, медицина і космос. В одеському «Астропринті» видав книжки: «Чем питаться человеку» і «Поверь в себя». Здав до друку збірник лекцій учених з медицини, а у роздруківку: «Вселенная, жизнь, разум и НЛО». Цим і живу».
Читаєш такі рядки і проймаєшся повагою до ветерана, по-доброму заздриш його цілеспрямованості, освіченості, прагненню поділитися з людьми знаннями і життєвим досвідом.
На мою публікацію «І згадається їм неодмінно» відгукнулося чимало читачів, які носили армійські погони. Серед них і кандидат технічних наук Юрій Дмитрович Орєхов. Він розповідає про тих людей, з якими познайомився під час оборони м. Сталінграда. Серед них, тоді рядовий мотомеханізованої частини, а нині полковник у відставці Олексій Олександрович Мещеряков. Дороги війни привели його від Сталінграда на Курську дугу, де він був поранений і контужений у нерівному бою. Орєхов з теплотою згадує про те, як Мещеряков виявив себе з найкращого боку, коли командував у системі цивільної оборони військовою частиною, яка дислокувалася в селі Катаржино, нині Червонознам’янка. А от Антона Спиридоновича Васильєва Орєхов у 1942 році, червневої ночі, переправляв з лівого берега Волги на правий. Потім він, чудово знаючи місто, допоміг пробратися Васильєву на Мамаїв курган, звідки йшло коригування стрільби по цілях у розташуванні фашистів. Доля знову звела через багато років цих чудових людей в Одесі.
У редакційній пошті листи, у яких розповідається про ветеранів, їх бойові і трудові справи, не рідкість, що свідчить про повагу до них. На жаль, опублікувати все, що надсилається нашими читачами, у нас немає можливості. Але жоден такий лист не залишається непрочитаним, частина – в оглядах пошти, а частина друкується в газеті. Саме спогади ветеранів війни і праці, їх близьких, обнародувані в «Одеських вістях», лягли в основу книжки «По путям-дорогам фронтовым», яка одержала схвальні відгуки читачів.
А літопис неспокійних, небайдужих, добрих сердець триває далі. Редакція чекає ваших нових щирих відгуків, шановні читачі.
