Василь Дмитрович Барановський – легендарний чоловік у Біляївському районі. Всіма шанований, він відомий багатьом поколінням біляївців як працелюбний, талановитий, з багатим досвідом роботи в сільському господарстві землероб та активний профспілковий лідер.
Йому виповнилось п'ятнадцять, коли він з сімома хлопцями зі свого села рушив до Казахстану, до цілинного краю, про який Л.І. Брежнєв писав у своїй книзі «Цілина»: «Перша цілинна весна запам’яталась по-різному: і радісною, і урочистою, і до краю напруженою, важкою. Степ виявився міцним горішком, міцнішим ніж вважали спочатку. Справа не тільки в тому, що вікова дернина, пронизана, наче дротом, кореневищами, була настільки щільною, що ледве піддавалась плугові. А ще й тому, що на казахстанській цілині практично не буває весни у звичайному розумінні. Особливість тутешнього клімату така, що зима немовби одразу переходить у літо. Буквально услід за талими снігами настає спека, дощів у травні практично не буває, земля швидко сохне, перетворюється в камінь, і орати її вдвоє важче». Василь Дмитрович згоден з такою характеристикою. Він почав працювати в зернорадгоспі імені Ушакова, Кургальджинського району. Чотири роки був трактористом та комбайнером. З 1966 року розширив свої обов’язки, ставши і шофером. Не лише посівна кампанія була сповнена роботою, але і взимку не доводилось байдикувати – треба було затримувати сніг на полях, щоб з приходом тепла грунт забезпечити вологою.
– Пам’ятаю казахстанські зими, – розповідає В.Д. Барановський, – їх не порівняти з нашими. Уявіть степ навколо, все блакитно-біле, ніби небо над тобою і під ногами, одне й теж. В степу не обійтись без наметів, тому не раз наша техніка потопала в сніговій безодні. Якось поїхали ми за трактором, а нам кажуть: «Бачіте той стовбець, що з-під снігу видніється, ось там ваша техніка». А під стовбцем дах гусеничного трактора, ось скільки снігу насипало. Й звідки тільки здоров’я бралося. Температура до 40 градусів нижче нуля, коли сухо, то лиш морозець тріщить, а ось як вітер здійметься – то біда всім.
Не кожний витримував такі умови, хтось повертався додому, хтось шукав іншої долі, а деякі після тривалих поневірянь з тугою за цілиною поверталися й знову вступали у боротьбу за хліб. Були серед таких і дівчата.
– Ліду, мою найріднішу та найдорожчу людину, я примітив відразу серед дівчат, що приїхали до Казахстану, – каже мій співрозмовник. – На майданчику, причепленому до трактора, – такий тоді був транспортний засіб, привіз її та інших до нашого радгоспу. Симпатична білорусочка почала працювати продавцем. Не міг я відпустити свою долю та й вона певно це зрозуміла. Кохання спалахнуло між нами трепетне та вічне. Випробуване всіма бідами та скрутою, воно з роками лиш зміцніло та прикипіло до серця й душі. Саме там, на цілині, народилися наші чудові дівчатка Валечка та Ірина. Як не дивно, суровий край подарував нам двох ніжних, добрих та талановитих доньок.
Тринадцять років Василь Дмитрович Барановський віддав цілині. Про них нагадує і сьогодні орден Леніна, яким його нагородили у 1966 р.
У 1969 році родина Барановських повернулася на Україну, до Біляївського району, до Майор, до радгоспу «Червоноповстанський».
– Я почав працювати комбайнером, а Лідочка – рахівником тракторної бригади. Дівчата пішли до школи. З 1975 по 1988 рік був секретарем партійної організації «Червоноповстанського». З 1972 року пішов на навчання в технікум на механізатора. Згодом, вже у 1985, в п’ятдесят років, отримав вищу агрономічну освіту в Одеському сільськогосподарському. А починаючи з 1989-го перейшов до райкому профспілки працівників АПК, і саме звідти у 2001 році вийшов на пенсію, – розповів Василь Дмитрович.
А промовчав про те, що, працюючи на цілині, потім у «Червоноповстанському», отримав бронзову медаль ВДНХ, медаль учасника збору десятого цілинного врожаю 1964 року, Почесну відзнаку від Одеської обласної ради та інші нагороди, що про нього писали в газетах. Про те, що в його міцних руках тримався районний комітет профспілки працівників сільського господарства. Йому вірили люди, на нього покладали надії керівники, бо знали – такий не підведе, виконає будь-яке завдання та зрушить з місця будь-яку перепону. І це було і є для Василя Дмитровича найкращою нагородою.
