ВІХИ ТВОРЧОГО ШЛЯХУ
Юрій Петрович Овтін – член Національної спілки журналістів України. Його перша стаття вийшла в 1969 р. в одеській обласній газеті «Комсомольська іскра».
За ці роки в різних одеських і республіканських періодичних виданнях він опублікував понад 600 статей і нарисів з економічних і суспільно-політичних питань життя нашого міста та області. Неодноразово друкувався і за кордоном, у таких періодичних виданнях, як «Курьер» і «Новое русское слово» (США), «Новости недели» (Ізраїль), «Литературная газета» (Росія) та ін.
Юрій Овтін – член Міжнародного співтовариства письменницьких спілок, найбільшої московської письменницької організації, яку очолює Сергій Михалков. Літературною діяльністю займається з 1990 року. Автор 12 книжок повістей, нарисів і оповідань, Овтін пише про сьогоднішню, невигадану Одесу і цілком справедливо здобув славу її «хроніста» та літописця.
Юрій Петрович, який протягом 20 років очолював видавництво «Папірус», має великий досвід господарської, громадської та державної діяльності, що знаходить висвітлення в його літературних творах.
Основна загальна риса його оповідань і повістей – тонкий гумор, самобутність якого має на увазі іронічне висміювання недоліків, а також особливий сленг із властивою йому інтонацією та стилістикою. Разом з тим, останні його твори не тільки сатиричні, але і саркастичні, у них їдко висміюються недоліки, властиві сьогоднішньому суспільству.
У 2001 році у всесвітній павутині інтернет американська компанія «Санвей» разом з газетою «Новое русское слово» провадить міжнародний літературний конкурс «Сетевой Дюк» на кращий твір про Одесу, у якому беруть участь понад 150 авторів з 20 країн. У номінації «Велика проза» лауреатом стає книжка Ю.П. Овтіна «Рассказы об одесских мэрах». А в 2003 році, на міжнародному книжковому ярмарку «Зелена хвиля», яка проходила в Одесі, лауреатом стає двотомний «Одеський альбом» Юрія Овтіна, що до того ж двічі потрапляє у «чудову сімку» кращих новинок України з резонанс-рейтингу провідних експертів київського щотижневика «Книжник-ревю».
За відображення у своїх творах творчості одеських художників Юрій Овтін прийнятий почесним членом до Національної спілки художників України.
Валерій НЕНОВ
Юрій ОВТІН. ПОРТРЕТ У ПРОСТОРІ УЩІЛЬНЕНОГО ЧАСУ
Як відомо, населення Одеси складається з жителів Одеси та одеситів. Комусь пощастило з'явиться на світ безпосередньо під великим одеським сонцем, – і вони не занадто цінували це, інших, народжених не при настільки яскравому світлі, занесла сюди прислужлива і прихильна доля, – вони-то якраз, як неофіти, трепетніше ставляться до свого щастя. Яким чином з'явився на цих вулицях Юрій Овтін – людина, якій судилося було стати побутописцем Одеси останньої чверті минулого століття, – ми аналізувати не будемо, та це тепер і не важливо, оскільки з часом склалось враження, що був він тут завжди і у його відсутність образ Одеси виглядав би біднішим.
На розі Катерининської та Грецької – відомих також, як вулиця Карла Маркса та вулиця Карла Лібкнехта (з цієї чи подібної їй фрази часто починалися його ранні оповідання), через дорогу від знаменитого розпивочного підвальчика, прозваного «У двох Карлів», розташувалася, виходячи фасадами на обидві вулиці, видавнича фірма «Папірус», раніше, у часи планової економіки, вона іменувалася «Союзбланкиздат». І не було нічого, що було б більш протиприродним, ніж поєднання нудної казенної продукції, яку вона пропонувала, та надлишкового оптимізму її директора – Юрія Петровича Овтіна.
З вікна його службового кабінету відкривався класичний одеський дворик, що нагадував побачений з вивороту корабель, – з палубними галереями і полотнищами різнокольорової білизни, що опоясують периметри поверхів і рухаються на скрипливих блоках у напрямі до кривої щогли пірамідальної тополі, яка височіє посеред двору. Рідка, плетена тінь її, як годинникова стрілка, лягала на висохлу кам'яну криницю, вирубану у формі пузатої абордажної мортири, вказуючи час, коли слід було з’явитися двірничці бабі Франі, – щоранку з боцманським шиком шаркала вона колючим віником, змітаючи у квадратний бляшаний совок розплющені папіросні гільзи, вживаючи такі слова, які давно зникли із усередненого інтеграцією побуту, яким позаздрив би сам творець Тлумачного словника живої великоросійської мови Володимир Іванович Даль.
Можливо, цей двір, схожий на ковчег чи брандвахту, поставлену на мертві якорі біля задньої стінки «Союзбланкиздата» і спонукав Ю. Овтіна до мандрів, які склали першу книжку оповідань. До цього світ уявлявся у вигляді умовно розмальованої політичної карти світу, яка нагадувала бочкотару, що потрапила під дорожній коток.
Пухка валіза, що супроводжувала мандрівника у його подорожах, перекочувала на обкладинку книжки, що одержала назву «О, белый теплоход…» (яка вийшла згодом і другим виданням – з портретом автора, виконаним за допомогою очеретяного пера і китайської туші, у вигляді джина у бавовняній сорочці, що виникає із темної пляшки, що гойдається на хвилях).
Так з’явився письменник, який ще не до кінця усвідомлював різницю між нарисом і оповіданням, але чия захопленість реальною розповіддю затьмарювала вимисел.
Незабаром почали виходити і інші книжки. Вони були присвячені Одесі. Нібито, кинувши погляд здалеку, побачив Овтін те єдине місце на глобусі, яке йому хотілося охопити усією округлістю захоплення, що містилося у початковій літері як його власного авторського прізвища, так і в успадкованому з часів Овідія імені міста.
«Про Одесу та одеситів», «Одеські історії», – їх сторінки сповнені сухого шелесту акацій, під якими виставлені мармурові столики вуличних кафе, де приємно зустріти друзів і знайомих, а у просвіт провулка, вправлено шматок моря кольору пляшкового скла. Стилістика овтінських оповідань не створює узагальнених образів, вона конкретна, дійові особи пізнавані, – це як зліпок з живого, в якому добрий скульптор лише загострить окремі риси.
Нарешті, «Избранная одесская проза», яка увібрала під своїм дахом все найкраще з написаного ним і ніби підбивала підсумок початковому періоду творчості, який, за кольором обкладинки, що покривала завидний том, так і хотілося б назвати – «зеленим», якби не побоювання, що прикметник може бути витлумачено як визначення. На цьому, у зелене пофарбованому даху, вальяжно розвалився з сигарою у роті кіт Мордехайм, улюбленець корабельного двору, стирчала мітелкою верхівка пірамідальної тополі, було видно той самий тепер багато у чому зобов’язаний йому відомістю ріг Катерининської та Грецької, від якого невіддільна постать і самого письменника, який підноситься тут у оточенні своїх невигаданих героїв, – на зразок пам'ятника, цоколем якого прямують чавунні персонажі...
...Можливо, саме спілкування з художниками і підказало Юрію Овтіну ідею «Альбому» – щось на зразок занотованих замальовок, – де те, що не встигалося запам'ятатися з натури в повному обсязі, могло доповнитися швидкими пояснювальними записами, у надії хоча б таким чином утримати мить що вислизає, – аркуші, що нагадують більше листування з малюнками на полях, або щоденники, поцятковані задумами, здійснитися з яких призначено лише небагатьом.
…Впевнений, він напише ще не одну книжку, – можливо, не тільки оповідань, можливо, замахнеться, нарешті, на те, що називають «великою формою» (під стать йому самому), і не в один ще «Овтінський Альбом» зійдуться друзі (зокрема і маленький, схожий на Коров'єва чоловічок в кепці і зі склянкою), штовхаючи і перебиваючи один одного, щоб засвідчити літератору незмінну приязнь.
Він, як і раніше, – у центрі Одеси, душевний і відкритий, у майці з великими літерами, розтягнутими, як транспарант, на його великих грудях, – йде назустріч, посміхаючись, подаючи вам свою широку, м'яку долоню, схожу на оладку.
