Принц і Попер… Згадали, певно, Марка Твена? Але, даруйте, це просто випадковий збіг. Бо мова сьогодні не про його хлопчиків, які за волею фантазії письменника могли зустрітися і які за тією ж таки волею спокусилися на обмін соціальним статусом. Ми не будемо йти за добре відомим сюжетом прозаїка.
Наша історія про інше. Про що? Як не дивно, про котів, які живуть в Одесі. Один пишається своїм родоводом, має дах над головою і постійний догляд. Іншому ж, без роду і племені, за щастя прибігти до дворового притулку, щоб отримати з людських рук якийсь харч.
Скажу відверто, мені пощастило зустрітися і поспілкуватися з одеситками Веронікою Конопльовою та Іриною Черновою, які мають щедрі серця, багаті на добро душі, бо ж пройняті безмежною любов’ю до тварин. Їхні історії сьогодні викладаю на папір.
Історія перша
ПОПЕР
Біля вікон квартири, яка розташована на першому поверсі в одній із одеських п’ятиповерхівок, часто-густо буває людно. І не тільки тому, що з весни до літа тут буяють різноманітні квіти, якими справді хочеться милуватися. Є і інша причина.
То дорослий зупиниться, то зграйка дітей підбіжить, захоплено спостерігаючи процедуру годування Іриною Черновою дворових котів. Їх безліч: котів, кішок, кошенят. Чорнушка, Соня, Малятко, Попелястий… Вони різних порід та окрас. Господиня кошачого притулку добре знає, як то кажуть, в лице не тільки тих, які постійно у неї харчуються, а й тих, які наносять візити з інших дворів.
Пані Ірина давно вже перебуває на пенсії, тому не будемо їй докоряти, що за кличками всіх тварин не пам’ятає. Окремим же котам дають клички діти! Як от, рудого кота, що зачастив із сусідського двору, нарекли Попером.
– Чому саме Попером? – запитую одного разу пані Ірину.
– Не відаю. Може, з жалості, що його вигнали з дому, позбавили шматка хліба. Спершу він не наближався до наших котів. Чи з гордості, чи з боязні. То я носила йому у сусідський двір дещо поїсти.
– Хіба не знайшлася там чуйна людина, яка б нагодувала кота?
– На жаль, не знайшлася. Але трапилася така, яка вибігла з під’їзду, аби заборонити мені надалі це робити.
Не послухалася я тоді. То іншого разу мисочки з харчами полетіли в обличчя. Не уявляєте, як соромно мені було чути лайку на адресу мого піклування за тваринами.
Голод же, певно, зморив Попера, то він став сам ходити під мої вікна. Але, поївши, щоразу вертався до свого під’їзду, бо, мабуть, дуже любив тих, з ким раніше жив у квартирі. Де було знати, що його тримали там за іграшку? А одного разу – виштовхнули за двері. Та куди йти? Поліз би у підвал, так чиясь жорстока рука заварила душники. Влітку тепло, а приходить зима, то на вулиці невесело стає.
Я проймаюся долею цього кота, як і історіями життя інших, покинутих. Часто розказую дітям, які підходять до огорожі, про них. І коли бачу, що в їхніх очах зблиснула надія на милосердя, радію.
– Чув, що на огорожу ви економили гроші з пенсії не один місяць. Для чого вона?
– Від недобрих і нерозумних людей, які можуть пошпурити в тварину грудкою, чи вистрелити в неї з рогатки… А більше від бродячих собак! Метрової висоти сітка хоч якось може котів уберегти від загибелі.
– Було й таке?
– І не один раз! А мені шкода. І котів, і собак! Зробити ж огорожу допомогла дочка Тамара. Вона теж, як і я, любить тварин. Раніше ми упродовж багатьох років тримали в квартирі кішку, та її уже немає. Зараз піклуємося про собаку.
– Я ж помічав, що до годування причетні і інші співчуваючі люди? А одного разу, пані Ірино, я спостерігав, як лікували ваших підопічних. Часом ви не ветеринар?
– Ні. За фахом я економіст. Але доводиться бути і лікарем. Лікую, правда, за народними рецептами або ліками для людей, хоч знаю, що чиню неправильно. Останнім часом стала навідуватися до ветлікарні. Та це недешево!
Навесні до нашого притулку підкинули білявого котика, маленького ще. Він зовсім не вмів їсти. А чи було йому що зле на шлунок? Вилікувала, вигодувала, виходила. Чорнявий же сам приблудився. А влітку кішка Соня, яка з сусідського двору, перенесла до мене своїх кошенят. Довелося змайструвати халабуду для них, щоб було комфортно для мами і діток.
Здається, моє хобі маленьке, але якщо до нього ще хтось прихилиться, світ, я певна цього, стане добрішим, гармонічнішим.
Знаєте, моє милосердя тримається на тому, що я не одна така. Як кажуть, світ на добрих людей не перевівся.
– Я помітив на стіні біля вашого притулку, пані Ірино, поради щодо годування тим, хто виявляє бажання допомогти тваринам і вам безпосередньо. А якби там були і інші поради? Бодай, тезами, як би ви їх виклали?
– Не проходьте повз тих, хто потребує вашої допомоги! Навіть якщо це коти! Пам’ятайте, що кошеня – жива істота, якій також болить, як і людині. Не купуйте їх для розваги вашим дітям. А якщо таке трапилося, то навчіть вашого сина, дочку чи онуків любити тварин по-справжньому, бути відповідальними за їхнє життя. Дозвольте тим, кого ви приручили, бути щасливими!
Я подякував Ірині Черновій за корисну справу, за її добре серце і подумки тим багатьом, у яких не зачерствіли душі, хто не тільки про людське око захоплюється тваринами, а й допомагає їм повноцінно жити з нами поруч.
Історія ж з дворовими котами довгий час не залишала мене у спокої, бо не знав, як діяти далі. Хотілося самому більше дізнатися про цих тварин. Для чого? Щоб набути інформацію, якою можуть скористатися і пані Ірина, і ті, хто стоїть ще тільки на порозі свого захоплення котами. Трапився щасливий випадок.
Історія друга
ПРИНЦ
Спершу я познайомився з ним, коли на вмовляння дружини, яка обожнює тварин, погодився відвідати виставку котів. Мої перші споглядання заходу такого роду справили на мене не просто гарне, а захоплююче враження!
Для проведення міжнародної виставки кішок, до організації якої доклала свого неабиякого хисту керівник одеського фелінологічного клубу «Лукоморье» суддя міжнародної категорії Тетяна Бойко, орендувалася величезна зала спортивного комплексу «Олімпієць», що в Одесі. Не скажу, щоб вона була просторою під час форуму, бо прибула на нього таки значна кількість учасників як з України, так і з близького та далекого зарубіжжя. Що ж до зацікавленого глядача – то й говорити годі.
Тож, походжаючи вуличками кошачого царства, знайомлячись із різними породами котів, всякчас дивувався чулому ставленню до них господарів, вигадкам, з якими вони представляли виставкові куточки своїх улюбленців. Таке треба тільки бачити!
Вже й година пролетіла, а я все шукав свого героя. До душі припав красень – британський короткошерстий кіт блакитного окрасу. Коли попросив Сергія Головченка, який представляв цього кота на виставці, попозувати перед фотооб’єктивом, зрозумів, що саме про цього учасника виставки буду писати. Помітивши моє захоплення, Вероніка Конопльова, дружина Сергія, яка керує кошачим розплідником, запропонувала зайти до них додому.
– Пані Вероніко. Я в захопленні! Який прекрасний кіт! Представте його.
– Принц Альберт Сільверстоун.
– Саме з нього вісім років тому почалося ваше захоплення котами?
– Спершу відзначу, що я до безтями люблю звірів. І таких любителів в Одесі чимало. В котах знаходжу неймовірну красу.
Бажанням же завести кота в квартирі запалив мене син, який ще школярем марив мати пухнастого друга. Зваживши всі «за» і «проти», вирішила спробувати. Спершу хотіла зупинитися на перській породі. Це було нескладно – піти на Старокінний ринок і придбати. Але за «персами» потрібен ретельний догляд. Якось по телевізору показували котів з однієї із одеських фелінологічних виставок. І, побачивши британського короткошерстого кота, вирішила, що саме ця порода нам підійде.
«Британців», як їх скорочено називають, в Україні було ще мало. Допомогла та ж Тетяна Бойко, яка професійно надала консультацію стосовно породи. Згодом шляхи пошуків потягнулися до Москви.
Не одні пороги столичних зоомагазинів, розплідників було збито, аж поки не натрапила на фелінологічний «Британський клуб», головою якого є біолог-генетик Ольга Шаронова. І от цікава річ! Щоб зайти до кімнати з кошенятами, мені, щоб ви думали, запропонували вимити руки. А коли показали кішку, я однозначно вирішила, що саме ця порода, і ніяка інша, буде в нашому домі. Нею стала Джесіка, з якої і бере свій початок наш розплідник. Згодом Джесіці підібрали достойну пару – кота блакитного окрасу – Принца. До речі, родоводи обох витікають з відомих бельгійських розплідників.
– У чому складність вдома мати розплідник?
– Звичайно, вона є! Це подвійна, якщо не потрійна відповідальність! Займатися слід професіонально. Треба ознайомитися з основами генетики, пройти курси підготовки. Я, скажімо, пройшла такі у Москві і отримала документ фелінолога.
Професійний розплідник повинен давати гарантії генетичного здоров’я тварини. Розведення ставить перед фелінологом завдання покращення чи стабілізації порід. Якщо у людини кішка, яка не отримує високих звань та оцінок на виставках, не слід цим займатися. Не так багато у світі «правильних» котів! А в Європі ще й не так просто стати фелінологом. Щоб отримати право ним бути, спеціальні служби дивляться, чи дозволяють умови утримувати котів, чи достатній матеріальний рівень родини. Навіть, вивчають мікроклімат у родині.
– Що ви? Навіть це береться до уваги? Цікаво, а як поводять себе коти у родині, де частенько бувають сварки?
– Там, де є розплідник, це неприпустимо. Коти теж можуть нервувати. Такого роду стреси для них небажані. Одного разу у мене з якихось причин зіпсувався телефон. Довелося підвищити голос. На це зреагував Принц, який підійшов до мене і почав торкатися лапкою моєї ноги, у такий спосіб висловлюючи своє невдоволення порушенням дисципліни господинею. Джесіка була теж такої думки. Взагалі ж коти виступають миротворцями.
– Певно, вони найбільш ладять з дітьми. Чи не так?
– Ви маєте рацію. Хоча зазначу, що небажано заводити котів у родинах, де є діти до трьох років. Краще, аби вони з’явилися пізніше. Діти стають розумнішими. Не нашкодять котам, а коти, в свою чергу, не нашкодять дітям. Якщо кіт зв’являється до народження дитини, така ситуація звикання не створить проблем у мікрокліматі родини.
– Поділіться думками, що треба робити фелінологу у розпліднику, щоб мати результат високого рівня?
– Багато чого! Хоча таке хобі більше завдає клопоту, та все ж у ньому я знаходжу розраду для душі. Велика увага, наприклад, надається виношуванню кішкою кошенят, вихованню маленьких, скажімо, харчуватися, користуватися туалетом, кігтеточником. Копітка праця, але я від неї отримую насолоду. І коли досягаю мети – щаслива.
– Бачу, для їхнього комфорту у вас створені належні умови.
– Того бажаю і тим, до чиїх рук потрапляють кошенята із розплідника. Тривалий час підтримую з їхніми новими господарями зв’язки, допомагаю консультаціями. Це входить в коло моїх обов’язків як фелінолога. Головні ж гарантії, які дає професійний розплідник – генетичне здоров’я тварини.
– Пані Вероніко, як лікар-стоматолог, маючи досить велике навантаження за вашим основним місцем роботи, чи не втомлюєтеся ви ще й зі своїм кошачим хобі?
– То приємна втома.
– Вибачте, якщо моє наступне запитання буде для вас незручним. Кажуть, що господарі розплідників мають хороший прибуток?
– Це питання у тих, хто розводить тварин, може викликати лише сміх. Коли мова іде про живих істот, марно говорити про дебет і кредит. Кошачий розплідник для мене – це хобі, а не комерція. Понад природного я не вимагаю від своїх вихованців. Більше вкладаю в них, ніж отримую. Чого тільки варті поїздки на міжнародні виставки за кордон!
– Принц – чемпіон Європи у своїй породі?
– Так. Він пройшов через 22 виставки високого рівня, зокрема в Болгарії, Польщі, Данії тощо. Радує те, що наш Принц там був пошанований високими оцінками авторитетного європейського журі. В Україні як на зараз Принц такий єдиний і належить до привілейованого класу.
– А скільки нині вихованців у розпліднику?
– Ще дві кішки блакитного та шоколадного окрасу, які теж отримують високі нагороди на виставках.
Ми ще довго говорили з Веронікою Конопльовою і про спілкування з котами, розуміння «котячої мови», і про те, що коти, як не дивно, часто виступають лікарями для самих людей, нормалізуючи їхній психічний стан, і про багато що. Це нехай залишиться інтригою для тих, хто уже наближається до реалізації своєї потреби – полюбити цих прекрасних тварин, які, за словами господині, є надзвичайною красою, найніжнішою ніжністю, найвишуканішою граціозністю.
Небажаний час розставання настав несподівано. Вже за вікнами сутеніло. На прощання мені було продемонстровано, як вихованці люблять слухати класичну музику.
– А чому Принц так завзято терся мордочкою об мої ноги? – запитав я пані Вероніку наостанок.
– То знак приязні. Цим він говорить: «Ти – мій!» Значить, Ви прийшли до нього з добром і любов’ю.
– Я зворушений! Дякую тобі, Принце! І вам, пані Вероніко, за щиру і віддану любов до тих, кого приручили. У вас красиве хобі!
– Таке воно не лише у тих, хто займається розплідництвом цікавих кошачих порід, а і у тих, хто кожного дня піклується про котів у наших дворах.
P.S.
Як і в людському, так і в котячому житті, бувають і радості, і печалі. Їм також треба уміти порадіти і поспівчувати.
Вже як була написана ця стаття, мене з сумом по телефону повідомила Ірина Чернова про те, що дворові собаки замордували Попера. А Вероніка Конопльова, як я довідався пізніше, ощасливилася приплодом – у Принца і Аіші народилося двоє кошенят, обидва хлопчики. Така вона – сувора і прекрасна природа! Ще кращою вона стає, коли ми виявляємо чуйніше ставлення до неї. Любов же – вона вічна. І до людей, і, безперечно, до котів, яких по-особливому люблять в Одесі.
