Ще в 1993 році, рішенням Одеської облради, території групи Тузлівських лиманів, до яких належать озера-лимани: Шагани, Алібей, Бурнас і прилеглі до них території, було зарезервовано для подальшого створення заповідного регіонального ландшафтного парку «Тузлівські лимани». В листопаді 1995 року постановою Кабміну ці лимани віднесено до переліку водно-болотних угідь міжнародного значення, який формується Бюро Рамсарської конвенції у Швейцарії. Одначе створення заповідного парку й досі затягується, і пов’язано це передусім із ставленням до цієї проблеми Татарбунарських райради та райдержадміністрації. Разом із тим, за останній рік на території Тузлівської групи лиманів посилилася господарська діяльність, через яку руйнується Приморська коса, що, на думку науковців, є найціннішим природним утворенням даного регіону. Все це і змусило нашого спеціального кореспондента порушити дану проблему на сторінках газети.
Про красу цих озер, їх рідкісну цінність та значення для екологічної системи приморської частини Дністровсько-Дунайського краю можна писати еколого-ліричні поеми. Але ми з вами не турбуватимемо Пегаса своїми недовершеними римами, а вдамося до сухої, але конкретної прози документів. І почнемо з того, що ці місця самим Господом створені, аби людина мала змогу єднатися тут з первісною природою, пізнавала її сутність, всіляко притлумлюючи в поводженні з цією «дикою природою» своє власне екологічне «дикунство».
Цифри ніколи не сприяли поезії пізнання природної краси, але в даному випадку, даруйте, без них не обійтися. А вони свідчать про те, що Тузлівські лимани – місцина справді неординарна. Досить сказати, що щорічно тут гніздиться близько 25 тисяч пар водно-болотних птахів, забезпечуючи цим відтворення багатьох рідкісних видів; а сезонні скупчення птаства подеколи сягають ста тисяч особин. Саме на цих лиманах проводить більшу частину свого життя ряд видів птахів, які перебувають під охороною не лише Червоної книги України, але й Європейського Червоного списку, до яких давно занесено, скажімо, казарку червоноволу, понад один процент європейської гніздової популяції якої рятується саме завдяки Тузлівським лиманам.
«Найбільш цінною ділянкою Тузлівських лиманів, – читаємо в довідці, спеціально наданій наші редакції Держуправлінням охорони навколишнього природного середовища в Одеській області, очолюваного Віталієм Примаком, – є Приморська коса, від села Приморське до курорту Лебедівка, оскільки там спостерігається найбільш чисельні скупчення птахів в період зимівлі міграції та гніздування. На даній території (мається на увазі територія всіх лиманів) регулярно перебуває валика кількість качок, гусей, куликів та іншої птиці, які є індикаторами екологічного стану угіддя».
Можна було б і далі вдаватися до цифр і фактів, але й так зрозуміло, що йдеться про унікальну місцину, яку просто гріх не зберегти для птахів і наших власних нащадків. Але якщо всім зрозуміле значення цього куточка Одещини, то чому й досі не створено заповідного парку? До речі, яку докуметальну основу для цього ми зараз маємо? З’ясовується, що клопотання Татарбунарської райдержадміністрації про створення парку надійшло до облдержадміністрації ще в квітні 2005 року, тобто ще майже три роки тому. Погодьтеся, що за цей час можна було створити десять подібних парків. Упродовж 2005 – 2006 років вісім сільських рад (Базар’янська, Тузлівська, Безім’янська, Приморська, Жовтоярська, Кочкуватська, Рибальська та Дивізійська) дали попереднє – наголошую, попереднє! – погодження на створення парку.
Рішучі кроки до створення заповідника було зроблено позаминулого року. Татарбунарській райдержадміністрації було виділено 170 тисяч гривень, щоб вона могла замовити Одеському науково-дослідному інститутові землеустрою проект формування території парку. І такий проект, точніше «орі єнтовний план меж природоохоронної території», співробітники інституту сумлінно підготували. В квітні того ж року управління освіти і наукової діяльності облдержадміністрації замовило підготовку наукового обгрунтування до створення парку, яке й було підготовлене Південним науковим центром НАН України.
Здавалося б, усі суб’єкти влади і господарювання – «за», найповажніші наукові установи своє слово сказали. То в чому ж проблема? На це запитання найкраще дає відповідь уже згадувана офіційна довідка Держуправління охорони навколишнього середовища в Одеській області. Цитую:
«Відповідно до укладеного договору, ДП «Одеський науково-дослідний інститут землеустрою» виготовлено орієнтовний план меж природоохоронної території, площа якої становить 38 тис. гектарів. Однак зазначені межі не узгоджуються ні райдержадміністрацією, ні районною радою. Незважаючи на численні звертання Держуправління щодо необхідності збереження і охорони Причорноморської коси – унікального природного багатства регіону, райдержадміністрацією і райрадою не приймаються від повідні заходи, внаслідок чого на косі споруджуються будівлі та звід ти вивозиться пісок(!).
Результати нарад за участю співробітників Держуправління в районній раді, разом з райдержадміністрацією, в м. Татарбунари, та участь у сесіях сільських рад показали, що в районі окремі представники органів місцевого самоврядування та депутатського корпусу негативно та упереджено ставляться до створення регіонального ландшафтного парку, і для захисту особистих інтересів поширюють серед населення невірну інформацію. Вони навмисне висловлюють хибні заяви про вилучення земельних ділянок в існуючих користувачів та надання їх в постійне користування сторонніх осіб; про введення жорстких заборон на господарську діяльність та їх негативний вплив на економіку району. Не дотримуються та засуджуються напрями державної політики у сфері розвитку заповідної справи, блокується виконання зазначеної».
Як бачимо, декларувати прихильність райради та райдержад міністрації до заповідної справи як такої – це одне, а конкретно і по-державному довершувати справу створення заповідника – зовсім інше. Причина ж такого активного опору окремих чиновників та частини депутатського корпусу, про який мовилося в довідці, стає зрозумілою, коли вдатися до іншого, не менш цікавого, документа. Це звернення до начальника Держуправління Віталія Олександровича Примака голови Татарбунарської районної громадської екологічної організації «Відродження» Ірини Вихристюк. До речі, «Відродження» – організація, яка чимало зробила для того, щоб врятувати багато страждальне озеро Сасик. Так от, у цьому зверненні Ірина Вихристюк пише: «В межах Татарбунарського району зарезервована для заповідання Причорноморська коса – піщана коса від с. Лебедівка до с. Приморське Кілійського району. Незважаючи на це, Татарбунарська райдержадміністрація надає в оренду території на піщаній косі, зокрема на її частині – Жебриянівській косі (пересип між Сасиком та Чорним морем). У зв’язку з цим, прошу вас переглянути межі регіонального ландшафтного парку (РЛП) «Тузлівські лимани» і включити в площу майбутнього РЛП Жебрия нівську косу».
Цікаво, що до цього звернення додано дві довідки: одна називається «Інформація щодо договорів оренди земельних ділянок на території піщаної коси Чорного моря Татарбунарського району», друга – «Інформація щодо розгляду заяв по розміщенню об’єктів на території піщаної коси Чорного моря Татарбунарського району».
Перша довідка привертає менше уваги, оскільки там йдеться вже про існуючу оренду земельних ділянок низкою товариств та окремих фізичних осіб-підприємців. Здебільшого, договори на цю оренду давні, хоча видно, що два з них продовжено вже в червні минулого року. І це викликає певні питання. А ось друга довідка, яка стосується «розгляду заяв по розміщенню об’єктів на території піщаної коси», отієї коси, якою так дорожать екологи і на яку покладають такі надії наші орнітологи та інші фахівці з вивчення і збереження живої природи, – то тут уже справді починаєш замислюватися: а до чого воно йдеться?
Читаємо: прізвище громадянина (подається). Далі: «затверджено технічну документацію для передачі в оренду 0,035 га»; дата розпорядження: «182/А-2007, від 15 травня 2007 року». Цільове призначення: «Індивідуальне дачне будівництво».
Новий запис. Прізвище іншої фізичної особи. Номер і дата розпорядження ті ж, площа ділянки така ж. Цільове призначення: «Індивідуальне дачне будівництво». А далі йде відведення земель на цій же косі під: «розміщення малих архітектурних форм для торгівлі непродовольчими товарами»; «під малі архітектурні форми для надання комерційних послуг»; під риболовецькі причали та «базування маломірних суден» і тому подібне, всього дев’ятнадцять заяв, і всі розглянуто в минулому та позаминулому роках.
Мабуть, і люди, яким виділяють землю під дачі – поважні, і ділянки їм потрібні. Але чи обов’язково будувати ці дачі саме на косі? Й інші об’єкти теж життєво необхідні, але, знову ж таки, чи обов’язково забудовувати ними цю унікальну, з точки зору екології, косу? Та й інтенсивність подачі заяв на виділення ділянок на косі теж насторожує місцевих, татарбунарських, екологів, і не лише їх.
Зрозуміло, що ця публікація – лише початок розмови про стан і проблеми Тузлівських лиманів, що ми ще не раз звертатимемося до них. Але вже зараз очевидно: вони, ці проблеми, справді існують, і вони нагальні. Якщо не розв’язати їх сьогодні – завтра буде пізно.
