СЛОВА ВДЯЧНОСТІ
МОЇ РОВЕСНИКИ ПОТРЕБУЮТЬ ЧУЙНОСТІ
Полковник у відставці, інвалід війни, кавалер трьох орденів Червоної Зірки і ордена "За мужність", член Ради ветеранів Суворовського району, одесит Микола Андрійович Кравченко просить висловити вдячність своїм лікарям із поліклініки № 29. ам.
– Нині я проходжу амбулаторне лікування, готуюся до операції, мені вдруге замінюють кришталик ока. Щасливий, що мене лікують чудові лікарі, такі чудові фахівці-офтальмологи, як Віктор Петрович Міщенко та його помічниця медична сестра Світлана Анатоліївна Обухова. Це навдивовижу шляхетні та уважні люди. Ми знайомі вже не один рік, і я на ділі знаю, як чуйно вони ставляться до представників старшого покоління, моїх ровесників, ветеранів війни та праці.
Микола КРАВЧЕНКО,
м. Одеса
А ЗА ГАЗ – ОКРЕМЕ СПАСИБІ!
Вдячність керівникові "Рембудпроекту" С.А. Тимошевичу та начальникові дільниці по Березівському та Комінтернівському районах М.С. Слабенку висловлює учасник бойових дій, інвалід Великої Вітчизняної війни, член районної ради ветеранів М.С. Кравець.
«Ці люди надають велику допомогу нам, колишнім воїнам, з повагою ставляться до наших заслуг. Тепер не потрібно палити грубку, носити дрова та вугілля. Усе це замінив газ, який вони допомогли провести. Велике їм спасибі за все».
М. КРАВЕЦЬ, м. Березівка
ДОПОМОГУ ПЕРЕГЛЯНУЛИ!
Я звертався за роз'ясненням із приводу публікації в "Сімейному адвокаті" у вашій газеті. Йшлося про виплату допомоги дитині, яка втратила батьків, і навчається у вищому навчальному закладі.
Дуже вдячний "Одеським вістям" і особисто головному редактору Івану Георгійовичу Нєнову за надану мені допомогу. Допомогу моєму онукові переглянули.
Бажаю усього доброго вашому колективу!
Григорій ПЕХТЄРЄВ,
м. Одеса
БУВАЄ Ж ТАКЕ!
У дитинстві мені довелося двічі перехворіти запаленням легенів. Влітку 1938 року у Великому Дальнику мене лікував лікар, за національністю грек, Павло Мерзоєвич. Він призначив банки, а практикантка Фрося так припекла мені спину, що у 1943 році при перевірці у медсанчастині здивувалися слідам, які залишилися на ній. Потім, коли я проходив флюорографію в Одесі на Слобідці теж дивувалися, що плями на шкірі залишилися, а легені – чисті. Ані слабкості я не відчував, ані болю. А в 1958 році після чергового медогляду знову переконалися, що я практично здоровий. І усе це – завдяки банкам.
Але ж під час війни три роки я ходив між Псковом та Новгородом по болотах за будь-якої погоди – жодних ускладнень!
Мій батько теж спину банками лікував. Слава Богові, 99 років прожив!
Г. ДОВЖЕНКО,
м. Біляївка
ПИТАННЯ РУБА
ХТО ЗАХИСТИТЬ МОЇ ПРАВА ЛЮДИНИ?
Сусідів, кажуть, не вибирають. У будинку № 5 по Ланжеронівській вулиці, де я прожив 41 рік, усі мешканці були товариськими та привітними. З деякими з них я навіть подружив, і ми ніколи не відмовляли один одному у допомозі.
У 1996 році в нашому будинку з’явився якийсь В. Сезонов, він купив чотирикімнатну частину квартири № 6 у колишнього двірника нашого будинку Шабанова, який поїхав із сім’єю на ПММ до Ізраїлю. Новий сусід одразу повів себе так, начебто став господарем усього будинку, викликаючи цим у багатьох мешканців і незадоволення, і страх. Наполегливий та безцеремонний, користуючись не завжди правомірними методами, у подальші роки він скупив на першому поверсі квартири № 5 та № 7, і на другому поверсі решту квартири № 6, суміжну із моєю квартирою № 40 (раніше № 6).
Діставшись до мене, від одержав відсіч. Помщаючись за це, він у зимовий час відрізав мені гарячу та холодну воду. Потім, без моєї згоди, приступив до самовільної реконструкції першого поверху, під моєю квартирою. Повністю зняв стелю під моєю підлогою, прибрав два вікна, почав тривалі роботи щодо зміцнення прорізів, обдер усі стіни.
У результаті цих дій знизилася температура у моїй квартирі й створилися нестерпні умови життя. Це був, якщо хочете, справжній замах на життя. З того часу я змушений шукати собі притулок у родичів та знайомих, побоюючись зайти до себе додому.
Я звертався по допомогу до різних організацій: мерії, «ОМБТІ та РОН», Приморської адміністрації, інспекції архітектурного контролю, міліції Приморського району. За моєю ініціативою прокуратура Приморського району подала позов до Приморського районного суду проти незаконних дій В. Сезонова, зокрема, використання фальшивих технічних паспортів на квартиру № 6, у яких присутня моя прихожа, площею 1,2 кв. м. Звичайно, прихожа – це лише прецедент. Насправді, вирішується доля моєї квартири, я не можу в ній мешкати і не можу продати.
Здавалося б, усі ці організації намагалися мені допомогти. Але, на жаль! Усі їхні зусилля наштовхуються на якусь міфічну стіну й залишаються безрезультатними!
Так, наприклад, навіть обмежений позов прокуратури до суду вже рік не розглянуто через неявку відповідача. У результаті розгляд справи переноситься з місяця у місяць. Судові органи виявляються безсилі вручити повістку відповідачеві на явку до суду. Невже, як заявив цими днями Президент України Віктор Ющенко, корупція так глибоко проникла майже до усіх сфер державної системи?
Я прожив велике життя. В мене піввіковий трудовий стаж. Завжди намагався приносити користь суспільству та людям. Як інженер-конструктор проектного інституту № 3 (нині Одеський промбудпроект), брав участь у проектуванні сотень промислових, цивільних та спортивних об’єктів в Одесі та в інших містах України та СНД. На моєму рахунку авторське свідоцтво на великий винахід, десятки раціоналізаторських пропозицій щодо удосконалення будівельної справи, науково-технічні публікації та розробки, численні заохочення за відмінну працю.
За які ж гріхи на старості літ я змушений терпіти знущання та нервові потрясіння? Де ж та інстанція, яка захистить мої права людини?
Н. РАШКОВЕЦЬКИЙ,
пенсіонер, інвалід 2-ї групи
З КИМ РОЗДІЛИТИ БІЛЬ ТА ОБРАЗУ?
З далекого села Волова Балтського району напередодні травневих свят надійшов лист від Антона Івановича Жеребяцького. У ньому він коротко розповів про себе: інвалід І групи, перше поранення у Великій Вітчизняній одержав 22 червня 1941 року, захищаючи Україну від фашистських загарбників. А друге – 13 лютого 1945-го, вже на території ворога. З тих пір час забрав не лише багатьох його товаришів – дев'ять років тому померла дружина. Залишився самотою, діти далеко. Навколо лише порожні хати. І ось що не дає спокою ветеранові.
Зі сльозами на очах, пише він, зустрічали у 1945 році воїнів-переможців. Захоплено розглядали бойові нагороди, які виблискували на їхніх грудях. А потім для героїв одразу ж настали будні, відпочивати було ніколи. Взялися за роботу колишні воїни, і знову, як на передовій.
Найскладніші ділянки взяли на себе фронтовики у розореній Воловій, усюди потрібні були чоловічі руки. За короткий термін господарство підняли, корівники й свиноферму відбудували. На поля вийшли трактори та комбайни. Новий Будинок культури відкрився.
Час летів, як хмари по небу. У добротних будинках з'явилися телевізори, холодильники, дахи перекрили шифером та цинковим залізом. Колишні бійці заслужили трудові нагороди. Свої кроки стала звіряти по них молодь.
Якби воїни, які вже пішли з життя, встали сьогодні, що б вони побачили? Село Волова не те, що колись було. Пустка воно, німе й голе!
Мій батько, пише далі Антон Іванович, робив перепис населення у 1907 році. І тоді ще було в нас 198 хат та 1585 душ людей. Пройшло всього сто років, а в 131 будинку мешкає всього одно-двоє, подекуди троє людей.
Восьмирічку побудували у 1930 році. Я в ній навчався... Тепер проходжу повз приміщення – плакати хочеться, розвалили. Було 12 вітряних млинів, велика тракторна бригада, вівце– й свиноферми, сільська рада, колгоспна контора. Були дитячі ясла, гарна церква, Дошка пошани із портретами передовиків. Цього більше немає...
Здається, зовсім недавно, на світанку йшли по вулиці на роботу доярки, механізатори, серед них – солдатські вдови, ветерани війни. Тепер вдови та ветерани йдуть зігнувшись, спираючись на ціпки, ледве ноги пересувають, щоб до крамниці дістатися, хліба купити. По дорозі завертають до пам'ятника воїнам-визволителям, загиблим на війні. Кланяються, щось тихенько розповідають. А чують ті слова лише красені клени та високі ялини навколо...
Антон ЖЕРЕБЯЦЬКИЙ,
Балтський район
З РАДІОТОЧКАМИ НЕ РОЗСТАВАЙТЕСЯ!..
За старих часів Дні преси, радіо, телебачення та зв'язку відзначалися на початку травня. Це були так звані травневі свята, які включали й найголовніше з них – День Перемоги.
Але сьогодні мені хочеться розповісти про те, як у нас в селі з'явилося радіо, як воно змінило його життя.
Це було у березні 1953 року. Під час уроків вчителька, у якої був приймач, повідомляла нам, учням, останні новини. В неї він був єдиний у всьому селі. Часто в її маленькій кімнатці збиралося стільки народу, що і в коридорі стояли.
Тоді в нас із братом і з'явилася мрія купити радіоприймач. Щоправда, була вона нездійсненною. Грошей батькам у колгоспі не видавали.
Але ось влітку цього ж року ми побачили, як уздовж вулиці робітники закопують в землю стовпи й протягують проводи. Виявилося, що незабаром ми зможемо слухати радіо. Біля нашого двору на стовпі встановили гучномовець.
З того дня нам немов відчинилися двері до великого невідомого світу. Маленьке глухе село ожило. Вранці його будив гімн, а дітвору – ранкова зарядка. Найбільшою радістю для нас була передача "Пионерская зорька". Останні вісті читали диктори Мурашко та Пахомова. Гармоніст-самоучка награвав модні на той час мелодії, тільки-но почуті із репродуктора.
Минуло понад півстоліття. До життя увійшли телебачення, мобільні телефони, інтернет, а радіоточки у багатьох будинках скромно замовкли. А жаль...
Ганна ГРОЗОВА,
Саратський район
ЧИТАЧІ ПРОПОНУЮТЬ
ДЕПУТАТАМ І ВЛАДА В РУКИ!
У нашій багатостраждальній Україні досить багато партій. Багато з них поєднуються в блоки. І кожна у своїй програмі обіцяє лише хороше. Однак на практиці ми бачимо, що усі ці програми залишаються лише на папері. Чому? Чи не тому, що люди зневірилися у цих обіцянках, перестали довіряти багатьом лідерам, спостерігаючи роз'єднаність їхніх дій?
У програмах комуністів, соціалістів та деяких інших політичних об'єднань присутні цеглинки, з яких можна було б зцементувати єдиний патріотичний блок. Але у наявності ідеологічні розбіжності, які деформують економічну сферу, а це спричиняє зниження життєвого рівня, зубожіння народу.
Що ж робити, щоб вибратися із цієї ситуації? Здається, своє слово мають сказати депутати усіх рівнів. Злам може й має статися на наступних виборах до рад. Кому як не народним обранцям знати, що потрібно народу? Їм і влада в руки!
Микола КАЛЮЖНИЙ,
ветеран Великої Вітчизняної війни, заслужений журналіст України,
м. Ананьїв
ПІДЛІТОК БЕЗ СИГАРЕТИ
Куріння – не тільки шкідлива звичка. Це одна із найсерйозніших проблем, яку намагаються розв’язувати в усьому світі, оскільки в людини виникає безліч захворювань, пов'язаних із курінням.
Найчастіше люди починають курити у підлітковому віці, набуваючи першого досвіду в шкільних стінах.
Чому підлітки починають курити?
– Хочу виглядати дорослим!
– Щоб бути, як усі!
– Хочу звернути на себе увагу.
– Курять батьки, дорослі, брати, сестри, сусіди.
– Курять співаки й актори. І якби це було так шкідливо, вони б не курили!
Якщо підліток спробував курити навіть хоча б двічі-тричі, він стає залежним від нікотину. А що це означає, на жаль, відомо. Досить сказати, що в Україні від хвороб, пов'язаних із курінням, вмирає 110-120 тисяч чоловік на рік (чисельність населення, приблизно, трьох таких районів, як Саратський). За темпами зменшення населення Україна на одному із перших місць у світі.
Міністерство охорони здоров’я попереджає про небезпеку на кожній пачці сигарет. Проте воно, це попередження, впливає слабко.
Що, на мій погляд, необхідно зробити для того, щоб виправити становище, пов'язане зі зростаючою смертністю від куріння й зменшити число курців-підлітків?
– У школах оформити куточки здоров'я.
– Міністерству науки та освіти забезпечити навчальні заклади наочною агітацією, літературою, фільмами про шкоду куріння, застосування наркотиків та алкоголю.
– Поліпшити на телебаченні соціальну рекламу про шкоду куріння, вживання наркотиків та нікотину.
– Посилити боротьбу правоохоронних органів із незаконним продажем сигарет, алкоголю неповнолітнім.
Дмитро РОЖЕНКО,
вчитель,
Саратський район,
с. Фараонівка
РЕЗОНАНС
ПОКУПЕЦЬ ПРАВИЙ
З листом до нашої газети та Державного комітету з питань технічного регулювання та споживчої політики, до Головного Одеського обласного управління у справах захисту прав споживачів звернувся одесит Павло Павлович Култішов. Він поскаржився на те, що придбана ним заморожена риба – філе "пангасіуса" при розморожуванні значно втратила у вазі. До редакції надійшла відповідь, яку ми й пропонуємо нашим читачам.
Шановний Павле Павловичу!
Ваша заява щодо втрати ваги замороженої риби розглянута спеціалістами управління, про що складено акт перевірки № 11273-ОЗ від 26.02.08 р.
Під час проведення перевірки філе морожене риби «пангасіус» відібрано на лабораторні дослідження, згідно з протоколом лабораторних досліджень акредитованої лабораторії ДП «Одеський центр з проблем захисту прав споживачів» № 34 від 29.02.08 р. – філе морожене риби «пангасіус» не відповідає вимогам ДСТУ 4379: 2005 за фізико-хімічними показниками за вмістом глазурі – фактично 29,5% (згідно з НД від 2 до 4%), тобто фактична втрата ваги складає 29,5% (при нормі 2-4%).
Одночасно перевіркою встановлено порушення правил торговельного обслуговування населення. На цінниках споживачам надана недостовірна інформація про найменування риб: замість риби-філе «пангасіус» морожений зазначено філе сома, вартістю 17,0 грн за 1 кг.
За результатами перевірки управлінням надано Припис СПД-ФОП І.А. Ковальчук «Про заборону реалізації споживачам продукції, що не відповідає вимогам нормативних документів за фізико-хімічними показниками».
Крім того, встановлено реалізацію риботоварів, які не відповідають вимогам нормативних документів за маркуванням, з відсутністю необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про продукцію.
За виявлені порушення ФО-підприємець І.А. Ковальчук притягнута до адміністративної та адміністративно-господарської відповідальності, оштрафована на 595,0 грн.
12.03.2008 р. на прес-конференції зі ЗМІ управлінням надано інформацію для споживачів щодо норм втрати ваги при розмороженні риби.
Г. КОХАН, заступник начальника Головного обласного управління у справах захисту прав споживачів
