В Одесі, на Черемушках, живе найстарша довгожителька міста Марія Василівна Вірич. Цієї весни їй виповнилося 105 років. Подія була помічена навіть у Секритаріаті Президента – з Києва прийшло привітання.
Корінною одеситкою Марія Василівна не є. Все життя, тобто століття з доважком прожила вона там, де народилася, – у селі Олексіївці, нині – Новомиколаївці Кіровоградської області. Із численної рідні залишилася тільки племінниця Надія, якій жінка дала притулок у роки колективізації. Батьків дворічної дівчинки радянська влада «розкуркулила», відправивши на Соловки. Там загинув її батько. Матері вдалося втікти до Одеси, але повернутися до доньки побоялася...
З рідного села влада робітників і селян вигнала і старих батьків Марії Василівни: як «куркулів» – Василя Федосійовича і Надію Олексіївну Орендаренків. Будівники нового світу не пожаліли її молодших сестер і братів – усього дев’ятнадцять душ. За словами довгожительки, це були гарні сильні люди, які працювали від зорі до зорі. Тому родина ніколи не бідувала. І здоров’ям Бог нікого не обділив: батько виглядав дуже молодо, мати народила останню дитину у 50 років. Вся родина загинула в засланні. Спільної долі «куркулів» Марія Василівна уникла, будучи заміжньою за селянином незаможним.
Нещодавно Надія, – Надія Володимирівна Кавецька вмовила тітку переїхати жити до неї. Зробити це було складно: дев’яносторічна Марія Василівна все ще відмовлялася: «Ні, я ще можу сама робити».
І тільки після того, як племінниця заблагала: «Тітонько, мені вже нелегко навідувати Вас», Марія Василівна поступилася.
Так у 2003 році в Одесі з’явилася найстарша з одеситок.
– Тітонька без роботи не може, – продовжує розповідь племінниця. – Вона і посуд помиє, і з голкою може працювати. А підмітає цікаво, – тому що зір її підводить, вона чисту частину підлоги відзначає шматочками порваних газет, щоб знати, що там вже підмела. До речі, у селі чомусь ніхто не допомагав самотній довгожительці. У Одесі – її відразу поставили на облік в управлінні соціального захисту населення і праці. Марія Василівна одержує пільги, належні громадянам України після 100 років: знижка на комунальні платежі, на купівлю хліба і деякі медикаменти; безкоштовно – гаряче харчування.
– Маріє Василівно, – звертаюся до 105-річної співрозмовниці, – що запам’яталося Вам з дитинства, юності?
Вона відповідає, що була старшою із доньок, нянькою молодшим. А ще пам’ятає, що на початку минулого століття одною з улюблених розваг сільської молоді була гойдалка: на них розгойдувалися стоячи. Іноді збиралися у кого-небудь в хаті і влаштовували вистави: прочитають цікаву книжку, а потім за її сюжетом грають домашню виставу. Співали, чимало пісень складаючи самі. Всім селом святкували весілля, хрестини.
За спогадами Марії Василівни, – а юність вона пам’ятає дуже добре – у селі не було традиції святкувати дні народження, а також з будь-якого приводу пити горілку. Чоловіча частина населення Олексіївки в ті роки не захоплювалася і куривом.
Марія Василівна пам’ятає шкільні роки – хлопчики билися з дівчатками, хто кого переможе. Хлопчики були слабші... А вчитель, Олександр Омелянович, карав забіяку – ставив у куток коліньми на горох. Вся її освіта: чотири класи церковно-парафіяльної школи.
А ще пам’ятає, як 19-річною вийшла заміж.
Взимку прийшли свати від Павла Вірича.
– Довго майбутній чоловік до Вас залицявся?
– Три роки.
Взяв без приданого, – з вишитою подушкою і покривалом. Часи були голодні, після громадянської війни. Щоб вижити, доводилося багато працювати.
Пам’ятає Марія Василівна і Першу світову війну. Чоловіки йшли на фронт. Після тієї війни в Олексіївці залишилася одна вдова з маленьким сином. Після Другої світової і Великої Вітчизняної – залишилися, в основному, жінки і діти. Чоловік Марії Василівни, рядовий Вірич Павло Іванович, уродженець села Олексіївки, загинув 18 лютого 1945 року, похований у Німеччині.
Вона зберегла його листи-трикутники, написані, до речі, дуже грамотно: «Пущений лист 44-го року, 14 жовтня, лист від чоловіка твого, Павла Вірича. Здрастуй, дорога дружино!»
Далі ми читати не стали. Заплакала Марія Василівна.
У період окупації німці жили в її хаті. Господиню виселили на кухню.
Коли радянські війська підійшли до села, німці панічно втікали: пішки, на машинах, і навіть на... волах.
Потім у Марії Василівни жила родина із сусіднього району, яка залишилася без даху. Допомогла знедоленим людям. А коли вони від’їздили, – вона їм із собою корову віддала, міркуючи так: у них – дитина, а в неї дітей немає.
Через декілька років Марія Василівна вийшла заміж вдруге, але прожила з новим чоловіком близько року. Кохала вона все життя першого чоловіка.
– Чим нинішнє життя відрізняється від колишнього, на Ваш погляд?
– Раніше на вулицях дітей було багато, люди були дуже добрими, допомагали один одному. Сьогодні – одного-двох немовлят побачиш на дворі, і то добре.
На прощання Марія Василівна запросила:
– Заходьте ще, побалакаємо. І додала: – Любіть одне одного, допомагайте одне одному.
Можливо, це і є головний секрет довголіття?
