Минулої суботи виставами московського театру «Комедиантъ» «Два рассказа за еду» за п’єсою О. Марданя та Одеського російського драматичного театру «Женитьба» за п’єсою М.В. Гоголя відкрився Третій міжнародний фестиваль «Зустрічі в Одесі». Вранці цього дня у конференц-залі готелю «Моцарт» зібралися учасники П’ятої науково-практичної конференції «Русский театр в Украине». З привітаннями до них звернулися...
Олександр Копайгора, директор Одеського російського драматичного театру:
– Можу сказати одне – я безмежно щасливий: ми дійшли того рівня, коли нашу конференцію і наш фестиваль відкривають двоє видатних людей. От вони сидять поруч, і в них немає проблем, і вони розмовляють однією мовою – Олександр Олександрович Калягін і Лесь Степанович Танюк.
Олександр Мардань, драматург:
– Ви знаєте, що господарі радіють гостям двічі – коли вони приїздять і коли від’їздять. Ми дуже раді, що ви приїхали, а коли будете від’їжджати, ще більше будемо радіти, бо кожний з вас повезе з собою шматочок нашої гостинності. Ви приїхали з різних місць, і це ще раз доводить, що театр – мистецтво, яке об’єднує.
Лесь Танюк, народний артист України, голова СТД України:
– Я дуже радий, що ми регулярно збираємося тут. Проблему російського театру в Україні ми намагаємося розв’язувати у такому напрямі, щоб він постійно розвивався. Я гадаю, те, що наші театральні спілки співіснують на такому рівні взаємин, дуже важливо. Хочу побажати успішної роботи фестивалю, конференції і... доброго погляду один на одного. Тому що, як ми ставимося до наших вистав, чого від них чекаємо, так зрештою і виходить. Так, театру нелегко і в Росії, і в Україні, але він, все-таки, як велика риба, випливе проти течії. Театр живий, театр буде і немає йому кінця.
Олександр Калягін, народний артист Росії, голова СТД Росії:
– Я хочу привітати вас і подякувати за те, що ви зібралися тут, що вірите в театр, як у якийсь вічний організм. Проблеми існують в усіх театрів, але вони перебувають, швидше за все, на професійному рівні: що грати, хто буде ставити, який підхід взагалі до театральної справи, як зробити так, щоб директор не конфліктував з головним режисером і художнім керівником, і художній керівник не конфліктував. Нас, у Росії, наприклад, ці проблеми зачепили. Але в основному, професіоналізм – це найголовніше, і фестиваль «Встречи в Одессе» доводить, що це як нерв, як кровоносна система, яка існує, і, я сподіваюся, завжди існуватиме між російським та українським театрами і вами, як представниками російської культури в Україні. Він сприятиме розвиткові і великої української, і російської театральних культур. Занадто це живий організм...
Надія Бабіч, начальник обласного управління культури:
– Ми вдячні СТД Росії за те, що вони так активно відгукнулися на нашу пропозицію. Ми можемо говорити відверто про проблеми і шукати відповіді на одвічні запитання. Олександр Калягін сказав про проблему взаємин між головним режисером і художнім керівником. У нас такої проблеми немає, тому що в театрах немає головного режисера. Але є проблема з виділенням коштів на постановочні витрати, і одвічна суперечка: чи повинні театри бути сучасними підприємствами, які заробляють і не лише живуть за свій рахунок, але і віддають щось до бюджету. Є і низка серйозних проблем на законодавчому рівні...
Під час імпровізованої прес-конференції, яка потім відбулася, були порушені зокрема, питання взаємин України та Росії у світлі подій останнього часу, соціальної спрямованості театру.
Лесь Танюк:
– Мені здається, розмови про те, що існують непримиренні суперечності між державами, все-таки, більше розмови, ніж реальність. Це розмови політиків, які стурбовані переділом власності, а не моральними проблемами. Найголовніша власність – інтелектуальна, художня, і тому люди виживають. Я гадаю, що все, що відбувається в театрі, не має прямого зв’язку з тим театром воєнних дій, що ми бачимо і у Верховній Раді, і у Держдумі. Це все поганий театр, а в нас – хороший.
Олександр Мардань:
– Засобам масової інформації треба бути обережнішими з тими визначеннями, які вони дають. Немає ніякої ворожнечі, є просто різні погляди в окремих політиків на ті чи інші питання. Нас же, Україну і Росію, не лише газові і нафтові труби поєднують, – є ще й тисячолітня історія, і переплетені сім’ї, долі.
Олександр Копайгора:
– П’ять років тому такої проблеми не було... Та це й не проблема – просто якісь амбіції якихось людей, і все це минеться.
Олександр Калягін:
– Мистецтво поза соціальною складовою не може існувати. Російське мистецтво відрізнялося тим, що завжди шукало біль, і цей біль оголювало у своїх творах. У російському театрі зараз цього майже немає. Проте у репертуарі нашого театру «Et cetera» є вистава «Пожары» за п’єсою канадського драматурга ліванського походження Важді Муавада – про ліванську війну. Вистава іде три години з перервою, що становить певну «небезпеку» для нас. Проте ніхто з зали не виходить. Вистава дивиться на одному подиху, там такі паралелі з тим, що пережила Росія за останні роки...
Лесь Танюк:
– На всьому пострадянському просторі так сталося... Раніше театри ставили вистави, які влада закривала, – так було з Товстоноговим, Ефросом, Любимовим. Було очевидно, це щось таке, що захоплює людей не туди, куди тягне влада. Це було однією з функцій театру. Я гадаю, ми повернемося до цього, але в іншому суспільстві. Сьогодні відбувся розпад конкретної свідомості і мені здається, що це проблема не лише російського чи українського театру, це проблема всього світового мистецтва.
