Сьогодні вона привертає увагу інтелектом і діамантами в елітарному клубі «Що? Де? Коли?», завтра летить до Швейцарії. Повернувшись до Одеси, сідає у маршрутку і їде на турнір знавців до славетного міста Миколаєва. Щоб відкрити завісу успішності і розвіяти стереотипи про сильних світу цього, ми запросили до редакції Єлизавету ОВДЄЄНКО, начальника відділу обслуговування корпоративних клієнтів філій АБ «Південний».
– Пані Овдєєнко, всім зрозуміло, що корпоративні клієнти – це дуже серйозні компанії. А як виглядає узагальнений портрет першої особи такої фірми?
– Чоловік років сорока, ввічливий, освічений, політично і економічно грамотний. Він харизматичний, має добру ділову хватку і почуття гумору. Як правило, це людина, приємна у спілкуванні. Можу сміливо заявити, що в різних містах країни різне ставлення до так званих зовнішніх ознак успішності. Великого значення їм надають у Києві та Одесі. Дорогі костюми, запонки, краватки...
– До речі, про Схід і Захід. Знаю, що Ви спілкуєтеся із клієнтами зі Львова. Не відчуваєте дискомфорту, про який нині модно говорити – інша ментальність, українська мова?
– Жодних проблем! Партнери з розумінням ставляться до мовних особливостей нашого регіону. Крім того, я сама намагаюся говорити українською мовою. Мене ніхто не змушує це робити, просто хочу вивчити мову. З поваги до людей, для яких вона рідна. Прошу їх виправляти мене, якщо роблю помилки.
– Повернімося до перших осіб. Пам'ятається, у середині дев'яностих у будь-якій газеті було багато анекдотів про «нових росіян»...
– Часи змінилися. Уже давно заможна людина не відповідає згаданому стереотипу. До нас у кабінет заходять VIP-клієнти, і ми нормально спілкуємося. Можуть і анекдот розповісти, і історію з життя повідати. Я вже давно зрозуміла, що людина такого рівня – не обов'язково хам і сноб. Готова дискутувати на цю тему! Звичайно, люди бувають різні. Мені дуже хочеться вірити, що саме успішні люди й побудують локомотив, який вивезе нашу країну із кризи. Зміни вже є. Я володію інформацією про рядових працівників фірм-партнерів. Так от, рівень їхнього соціального забезпечення неухильно зростає.
– Для мене Єлизавета Овдєєнко – насамперед, колега по цеху інтелектуальних ігор. У таких людей, як кажуть, мізки не іржавіють. Чому ж наша золота молодь, близька Вам за статусом, здебільшого, зовсім не прагне до світу знавців?
– Гадаю, справа не в статусі. І дуже шкода, що рух «Що? Де? Коли?» поки що не став масовим. Чим цікавляться сучасні молоді люди? Інтернет, кінотеатри з фільмами не найкращої якості. Мало хто читає серйозну літературу. Я знаю людей, які непогано заробляють – і більше їм нічого не потрібно! Втрачено інтерес до пізнання, до руху уперед, і це характерно для громадян з різним рівнем доходів.
– А в чому причина такої інертності?
– Давайте згадаємо, як виховували дітей у радянський час. Наші мами й татусі трудилися з 8.30 до 17.30, після чого у них був час для занять із дітьми. Почасти саме тому я навчилася читати у три роки. Зараз, прагнучи заробити більше грошей, люди сидять на роботі допізна, приходять додому в стані вичавленого лимона. Молоді мами майже через місяць після пологів відновлюють трудову діяльність. Отут, вибачте, не до виховання. Виходить, потрібно наголошувати на шкільній освіті. Попутно зауважу, що в Європі робочий день більш нормований, ніж у нас. Там життя, можна сказати, систематизованіше, упорядкованіше.
Нашій країні взагалі потрібний системний підхід. Чесно кажучи, будучи старшокласницею, я подумувала про еміграцію. В університеті змінила підхід до життя. Готуюся до того, що Україна нарешті стане нормальною країною. Зараз я опановую одну трудомістку програму, яка дозволить мені краще зрозуміти європейський стиль бізнес-мислення. Раніше думала, що у мене мало вільного часу. Тепер розумію – його взагалі немає, адже я ще займаюся спортом та інтелектуальними іграми.
– Ось про ігри й поговоримо докладніше. Більшість наших співгромадян бачать Вас у блискучій атмосфері московських і київського елітарних клубів «Що? Де? Коли?». Зізнайтеся, там теж є «темний бік Місяця»?
– На щастя, «елітарка» не є повним зрізом нашого суспільства з усіма його вадами. Принцип відбору до цього клубу має на увазі, що туди потрапляють тільки найкращі. І атмосфера набагато чистіша, ніж у суспільстві, яскравіша, цікавіша, емоційніша. Мабуть, на підсвідомому рівні я ніколи не виходжу з цього стану! І статус члена елітарного клубу змушує бути на рівні. Але не зовсім правильно говорити, що я вже зробила собі ім'я, як Борис Бурда і Олександр Друзь. Мені до цього ще далеко. Після гри я повертаюся до свого активного життя, днів через три вже не пам'ятаю телевізійних переживань, але відчуття свята живе в мені завжди. Крім того, я граю в одеському клубі, ходжу на тренування. Просто комфортно відчуваю себе в цих обставинах! Гра «Що? Де? Коли?» – це здорово. Користуючись можливістю, хочу віддати належне організаторам українського елітарного клубу Леоніду Черненку і Олександру Андросову. Приємно відзначити, що наш банк виступає генеральним спонсором цього важливого із соціальної точки зору телепроекту. Мені здається, без особистої участі голови правління Вадима Мороховського ця ідея ще довго не була б реалізована.
– Ви ще й репрезентуєте інтереси знавців під час гри в українському телеклубі. Напевно, приємне і легке заняття?
– Знали б телеглядачі, як це вимотує! Я уважно стежу за обговоренням – адже потрібно визначити найкращого гравця, і зробити це об'єктивно. Завжди переживаю за гравців, думаю над питаннями. Дуже втомлююся.
– Єлизавето, Ви – просто море чарівності й позитиву. Ну, не може ж такий настрій панувати постійно…
– Так немає часу на поганий настрій, слово честі, хоча від суму ніхто не застрахований. Звичайно, бувають труднощі у спілкуванні з іншими людьми, оскільки я дуже вимоглива і до себе, і до близьких. Це також стосується мого молодого чоловіка, якому намагаюся прищепити свою активність. Не поділяю думки, що яскраві й успішні жінки відлякують чоловіків. Навпаки, саме такі й подобаються! А в особистому житті я м'яка... і десь слабка. Я боюся швидкості, висоти, великих тварин. Як і будь-яка жінка, я маю потребу в піклуванні.
– Ви молода, приваблива, успішна і уже упізнавана леді. Заздрості не боїтеся?
– Більшість моїх подруг теж багато чого домоглися. Взагалі заздрості повинні боятися люди, які підсвідомо відчувають несправедливість власного успіху. Я не вважаю себе надто талановитою. І все, що в мене є, є результатом завзятої праці, багатьох зусиль. А заздрісникам пропоную попрацювати і потренуватися, як я. Уперед! Легко лежати на дивані і заздрити. Повторю: мені з неба нічого не впало. Потрібно працювати, працювати і ще раз працювати, не зупинятися і не впадати у відчай. Тоді й прийде успіх.
