Нещодавно на центральному телеканалі промайнув сюжет про забій племінних коней на ковбасу. Власниця конеферми спробувала роз'яснити в кадрі фінансову «доцільність» вчинку. При цьому щирі конярі від побаченого здригнулися, ніби смертоносний ніж торкнувся їхньої власної шиї!
«СКАЖИ, ЩО ЦЕ МІЙ СИН!»
Сьогодні у світі налічується понад 250 порід коней різної спеціалізації, серед них розрізняють понад 60 верхових. Насамперед, існуюче різноманіття – результат значних селекційних зусиль великої кількості людей протягом століть. Дотепер невідомо, хто і коли приручив коня, який став людині надійним помічником у мирній праці і ратних справах. У арабському рукопису IV століття сказано: «Не говори, що це мій кінь, скажи, що це мій син. Він біжить швидше буревію, швидше погляду. Він чистий, як золото... Він такий легкий, що міг би танцювати на грудях твоєї коханої... Біг його такий рівний і спокійний, що на всьому скаку на спині його ти можеш випити філіжанку кави, не проливши ні краплі...»
Підраховано, у фольклорі, піснях, сагах, віршах кінь згадується навіть частіше, ніж собака – найближчий друг людини. Саме коню, як найпопулярнішому в скульптурі об'єкту, споруджено найбільше пам'ятників в усьому світі. Лише кінь, поряд з іншими фігурами, які змінили назву, – левами, тиграми і птахами, залишився увічненим на шахівниці.
З появою двигуна внутрішнього згоряння кількість і популярність використання коней на земній кулі поступово зменшується. За статистикою у 1913 році в усіх країнах світу налічувалося понад 102 мільйони коней. Буквально через 70 років їх залишалося близько 65 мільйонів. Напередодні Жовтневої революції в Росії було 38,2 мільйона цих тварин. До часу, коли великий і могутній Радянський Союз наказав довго жити, їх залишалося у вісім разів менше...
На сьогодні в Україні розводять 11 порід коней. Згідно з даними Держплемреєстру на початок 2006 року в господарствах з племінного конярства таких голів утримувалося 6 тисяч 600. Найбільше племінних коней у Полтавській, Луганській, Харківській, Дніпропетровській і Донецькій областях. Усього ж племінним конярством в Україні займається 114 господарств різних форм власності.
В Одеській області на сьогодні залишилася єдина племінна конеферма в СК «Шаболат» села Шабо Білгород-Дністровського району. Трудівники господарства, односільчани одностайно повторюють: лише завдяки доброму серцю і трудовій завзятості Михайла Павловича Чернеги, який керує «Шаболатом», конеферма збереглася і далі існує з найвищими показниками приплоду.
В «ОСТАННЬОМУ З МОГІКАН»
Літопис конеферми в «Шаболаті» почався у 1991 році. Ідею її створення підказало життя. Раніше в господарстві був єдиний племінний жеребець, який покривав робочих коней на колгоспних фермах. Переваги отриманого робочого потомства в Шабо вражали усіх.
За першим маточним поголів'ям і жеребцями-плідниками організатор конеферми, а нині головний зоотехнік «Шаболату» Галина Іванівна Крюгер, їздила особисто. Кращих коней відбирала на відомих кінних заводах Росії та України, зокрема, на Хреновському, заснованому у 1776 році у Воронезькій області.
На сьогодні в «Шаболаті» 76 племінних коней орловської рисистої і новоалександрівської ваговозної порід. Усього ж у господарстві працює близько 150 коней. Племінний репродуктор стабільно домагається добрих показників щодо відтворення. Вихід лошат досягає 85%. По Україні аналогічна середня цифра сьогодні дорівнює 30%. Молодняк на конефермі вдається виростити якісний. Після нелегких азів кінської науки, чотириногі вихованці «здають іспити» на єдиному в Україні державному іподромі в Одесі, що виконує державну сільськогосподарську і селекційну програми. Проходячи випробування на Одеському іподромі, коні з «Шаболату» стабільно показують високі результати за швидкістю і витривалістю, не поступаючись скакунам кращих кінних заводів України. А присутність племінних коней із Шабо в першій четвірці переможців і призерів – завидна постійність.
Влітку минулого року кращий кінний склад Шабської конеферми разом з переодягненими конюхами увійшов до числа «зірок кіно». Під час зйомок в Акерманській середньовічній фортеці фільму «Приключения мушкетеров. Сокровища кардинала Мазарини» режисера Георгія Юнгвальда-Хількевича 4 великих ваговози-«кіноактори» зображували французьких першеронів, троє верхових коней – кардинальський ескорт, а чистий орловський рисак – кінь сина легендарного мушкетера Атоса.
З 1994 року щорічно наприкінці серпня правління СК «Шаболат» влаштовує традиційне сільське кінноспортивне свято, у якому беруть участь чистокровні коні і полукровки «Шаболату», найближчих кінноспортивних клубів і приватних коневласників Одеси і області. Багатогодинна програма включає парад учасників, заїзди, перегони, конкурси і роботу тоталізатора. На святі цього року, де головне суддівство провадив директор кінного заводу з міста Чадир-Лунга Республіки Молдови Костянтин Келеш, у різних підгрупах на різних дистанціях змагалися дворічні орловські рисаки, більш дорослі жеребці і конематки.
Один із кращих результатів за швидкістю – 2 хв. 10,5 сек. на дистанції 1600 метрів показала сіра Магнолія 1997 року від Ігумена і Мальпії, якою управляла Жанна Крюгер. Заїзд на приз Потопа з результатом 2,19 хв. на дистанції 1600 метрів виграв орловський рисак Шиповник 2001 року від Приказа і Шипшини, на якому змагався Герман Крюгер. Перше місце на дистанції 1000 метрів посіла Галина Крюгер, яка скакала на кобилі Болівія орловської рисистої породи від Левкоя і Боні із швидкістю 1,24,5 хв.
КОНІ НЕ ЛЮБЛЯТЬ НЕЩИРИХ
Про чудову родину Крюгерів, яка міцно пов'язала своє життя з кіньми, слід говорити з особливим пафосом. Як і всіх любителів коней – людей безмежно захоплених, у них особливе світовідчуття, добре зрозуміле хіба що їхнім вихованцям, які нагадують у сутінках стаєнь прибульців з інших планет.
Одну з головних цінностей трудового життя – дітище, виплекане серцем і власними руками, Галина Іванівна Крюгер з роками передала в надійні руки. Сьогодні конефермою завідує її син Герман, якому в усьому допомагає дружина Жанна. Родина впевнено тримається «у сідлі», маючи велику базу знань про своїх підопічних. До тварин ставляться як до істот зі своєрідним інтелектом, індивідуальним характером і... навіть настроєм. Крюгери розповідають, що іноді «гордовиту породу» піддобрити цукром, як звичайних робочих конячок, не вдається. До таких потрібен особливий підхід, вміння людини увійти в контакт із конем на енергетичному рівні. Любов, одним словом.
– Знаєте, бувають у природі дуже норовисті коні, – розповідає Герман. – Такий не кожного наїзника потерпить. Але якщо встановилася «взаємність», на перегонах можете розраховувати на чудові результати! А от інший красномовний випадок. Є в Шабо мешканець, який купив коня у нас. Він живе в селі неподалік, і ми бачимо, як кінь, немов вірний пес, усюди з ним. Це довіра і любов, що вершать дива.
При цьому надумані розповіді про любовні ігри «одружуваних» племінних жеребців Герман спростовує:
– Для них це тривіальна праця, від якого коні теж стомлюються. Буває, ведеш жеребця на планове «весілля», а він комизиться, «працювати» не хоче.
Енциклопедичні знання Германа Ернстовича з конярства вражають. Продемонструвавши гніде лоша поруч із ясно-сірою конематкою, він запевняє, що до четвертого року життя жеребчик стане такої ж масті як мати. Іншого гордовитого жеребця вмить змусив «посміхатися» гостям, лише почухавши холку зв'язкою ключів.
– Усього лише умовний рефлекс, – у відповідь на моє здивування з подробицями пояснює Герман.
На конефермі працюють лише люді, які щиро люблять коней. Інші не затримуються, коні самі їх відторгають. З недавнього часу коней «Шаболату» тренує молода одеситка Руслана Молдованова. Особливих успіхів вона досягла в управлінні квадригою, запряженою четвіркою коней новоалександрівської важковагової породи. В «тачанці» важливо домогтися синхронних рухів тварин, у результаті яких «тачанка» набуває плавного ходу. Після тривалої роботи Руслана домоглася дивовижних результатів. Дивлячись на «тачанку», яка ніби «пливе» в повітрі, здається, що коні керовані не повіддям: нібито хтось невидимий шепотить у кінські вуха, і ті покірно коряться...
А ще в племінних стайнях «Шаболату» можна знайти підтвердження давнім розповідям про істот, які заплітають вночі стрічки в розкішні кінські гриви.
– Старі люди кажуть, що гриви заплітає ласка, – чи то жартує, чи то стверджує керівник господарства Михайло Чернега. – Це такі невеликі хижі тваринки з родини куницевих. У будь-якому разі, коси «заплітають» не всім коням, а лише обраним, які полюбилися.
ВСУПЕРЕЧ ЗАНЕПАДУ В КОНЯРСТВІ
Нещодавно Британське товариство охорони коней обнародувало цікаву статистику: у багатьох випадках кінь виявляється не лише екологічно чистішим, але і обходиться дешевше, ніж сила мотора. Такий важливий чинник в умовах енергетичної і екологічної кризи не може залишатися непоміченим. На підвищення чисельності і використання робочих коней, різновиди яких поліпшують за допомогою племінного конярства, орієнтуються в державах, де велика роль в економіці належить сільському господарству. Але, парадокс! В Україні дотепер не розроблено загальнодержавної Програми розвитку конярства…
Керівник СК «Шаболат» Михайло Павлович Чернега серйозно стурбований ситуацією, що склалася:
– Відсутність державної програми неминуче призводить до скорочення чисельності коней. Їхнє робоче використання на нескладних внутрішньогосподарських роботах у сільгосппідприємствах зменшується занадто швидко. І це у той час як сучасне конярство в Україні повинно бути спрямоване не лише на робочі потреби і племінну репродукцію. Широкої популярності сьогодні набуває спортивне, прикладне і нетрадиційне конярство, що включає «хобі-клас» для особистого невиробничого використання. За найсуворішої економії і затрат на утримання конеферми в розмірах 180 – 250 тисяч на рік, по дотаціях з держбюджету у 2006 році ми одержали усього 30 тисяч гривень. Торік – 50 тисяч. В обласному бюджеті на цей рахунок взагалі нічого не передбачено.
Доводиться постійно дотувати самими за рахунок інших галузей. Добре, що в «Шаболаті» є два племзаводи свиней, що дозволяє порівняно гідно утримувати племінний кінський табун. На кожного коня щодня потрібно до 50 гривень, в окремих випадках за калькуляцією до 70! При цьому доброго племінного коня ми продаємо за 4 – 8 тисяч гривень. У той час у Туреччині, наприклад, за такого ж жеребця, а то і гіршого, викладають мінімум 10 тисяч доларів. Але в умовах української економіки ми змушені тримати вкрай низьку ціну. В основному, коней беруть до приватного сектора, для особистого використання «хобі-класу» лише жеребців. У 2006 році ми продали усього 3, у 2007-му – вже 8, а у 2008-му – 16 голів.
В «Шаболаті» не перший рік діє школа верхової їзди. Але відсутність за доступними цінами кінних возів, упряжі, сідел, кінного інструменту стає серйозною перешкодою. Адже для вирощування висококласних спортивних коней необхідні нові технології конезаводського процесу! Але мені дуже хотілося б вірити, що, незважаючи на труднощі, вітчизняне конярство відновить належний потенціал, посівши гідне місце у світі.
