Сьогодні до органів влади, у політику приходить чимало молодих людей. Хто вони? Які життєві пріоритети сповідують і заради чого живуть? Уважніше вдивившись у них, як у дзеркалі часу, можна побачити перспективи дня завтрашнього, зрозуміти, хто, можливо, прийде на зміну нинішнім лідерам.
Гість нашої редакції – член виконкому Одеської міської ради, керівник міської організації Партії регіонів, кандидат медичних наук Дмитро Борисович ВОЛОШЕНКОВ.
Він народився 9 листопада 1981 року в Одесі у родині лікарів. І, як сам говорить, живучи в Україні, хоче жити тільки в Одесі.
– Дмитре Борисовичу, які спогади пов'язані у Вас зі школою, де, погодьтеся, багато в чому закладається база майбутніх життєвих досягнень людини?
– Так сталося, що я навчався в трьох одеських школах. Мабуть, школа, яка найбільше вплинула на мене, – ЗОШ № 90. Зі своєю першою вчителькою – яскравою, світлою людиною Броніславою Петрівною Куперман, яка, на жаль, недавно пішла з життя, я підтримував стосунки практично всі роки. Після 6-го класу вступив до Ришельєвського ліцею. Вже тоді я пов’язував своє майбутнє або з біологією, або з медициною.
– У родині лікарів, мабуть, іншого й бути не могло.
– Так, у мене бабуся працювала акушеркою у Кіровоградській області, дідусь був фельдшером на підводному човні. Мама і батько з червоними дипломами закінчили наш медін. Мама – кандидат наук, доцент кафедри загальної хірургії, працює в МКЛ № 9. Хоча батьки і не тиснули на мене у плані вибору професії, але сама атмосфера, коли медицина постійно присутня у житті родини, звичайно, впливає.
Втім, остаточну крапку у цьому виборі, як не дивно, поставило захоплення малюванням. У дитинстві бабуся відвела мене до училища імені Грекова. Там сказали, що у майбутньому я можу навіть стати їхнім вихованцем. Потім я займався у художній школі імені К. Костанді. І одного разу, коли ми з батьком поверталися з якоїсь виставки, ділилися враженнями, він, між іншим, сказав: "Було б непогано об'єднати мамин досвід хірурга і тверду руку художника. Тоді з тебе може вийти дуже хороший пластичний хірург". Це була розмова так собі, ненароком. Але, мабуть, вона була важлива і тому залишилася у пам'яті, змусила задуматися.
З Ришельєвського ліцею, який обрав фізико-математичний напрямок, я перейшов до ЗОШ № 62. І 10-11 класи закінчував уже там. Безмежно вдячний Тамарі Володимирівні Слободенюк, нашому класному керівникові, яка не лише провадила уроки, але і була чудовим наставником по життю.
– А як сталося, що, крім медицини, Ви зацікавилися ще й громадською роботою?
– Ще у школі, у Ришельєвському ліцеї, вів вечори, займався у різних гуртках. А в інституті, на 3-му курсі, коли проходив "круглий стіл" з проблеми студентського самоврядування, мене вразив виступ Федора Івановича Костєва – нині завідувача кафедри урології, доктора медичних наук. Я побачив, що талановитий лікар може бути і чудовим промовцем, вміє доводити свою точку зору, переконувати співрозмовників. Взагалі, бути лідером. Це стало своєрідним відкриттям для мене.
З розповідей батьків я знаю про будзагони, про пісні під гітару біля багаття. Відсутність системи пошуку молодих лідерів, властивої комсомолу, у мої студентські роки, звичайно, негативно позначилася на ситуації у молодіжному середовищі. Це призвело до того, що воно стало дещо аморфне, зациклене на досягненні успіху за будь-яку ціну. Крім того, можна по-різному ставитися до комсомолу, але свій позитивний досвід у вихованні молодого покоління він, однозначно, залишив. Ми створили аналог такої організації, адаптувавши її до потреб сьогоднішнього дня. І сьогодні ми пишаємося нашим дітищем – всеукраїнською молодіжною громадською організацією "Спілка молоді регіонів".
Після вже згаданого "круглого столу" ми познайомилися з хлопцями і дівчатами з інших вузів, почалися поїздки по містах. Студентське самоврядування тоді потрапило під пильну увагу депутатів, політиків. Але нічого цікавого я для себе не знаходив, давався взнаки, мабуть, мій медичний прагматизм. Молодіжні лідери, з якими доводилося зустрічатися, виглядали дуже неприрордньо. Мені хотілося бути іншим.
– Яким?
– Кожна людина вирішує для себе дилему: бути або здаватися? Я зрозумів, що для того, щоб стати таким, яким ти хочеш, спочатку треба про себе "казати". Тому ще активніше зайнявся громадською роботою. Навчався, спостерігав, як поводяться люди у різних ситуаціях. І недарма кажуть: якщо ти внутрішньо готовий до чогось, зовнішні обставини складуться так, щоб допомогти тобі проявити себе. Так у моєму житті з'явився громадсько-політичний рух "Команда озимого покоління". Він повністю переродив мене. Я зустрів живу, активну молодь з усієї України. Навіть медицина тоді відійшла на другий план. Я чекав закінчення занять і поспішав до штабу, тому що там приходило дивне відчуття повної свободи, відчуття того, що ми обертаємо земну кулю. Ми помічали у собі якісь нові якості, риси характеру. І ці відкриття були неймовірно цікавими.
– Дмитре Борисовичу, а як Ваші батьки реагували на те, що з медицини Ви ідете, віддаляєтеся від неї? Мабуть, їм це завдавало болю?
– Мама, дивлячись на все, що відбувається, сказала: "Все. На цьому твоя пластична хірургія закінчилася. Ти – гідний син свого батька". І більше до цієї теми вона не поверталася.
– Вона мала на увазі те, що чудові перспективи у медицині Ваш батько був змушений змінити на навчання у школі КДБ?
– Так. Мої батьки одружилися після 6-го курсу медіну. Обоє хотіли займатися хірургією, але тоді чоловік і дружина не мали права працювати разом. Тому батько, будучи секретарем комсомольської організації, поїхав навчатися до школи КДБ, сьогодні він генерал-майор. А мама зайнялася улюбленою хірургією. У неї буває по 2-3 операції на день.
– Ваш батько, якому високі посади не перешкодили залишитися нормальною людиною, уникнути пихатості та марнославства, не раз намагався повернутися до медицини.
– Він намагався використати будь-яку можливість повернутися до медицини. Якийсь час навіть очолював медичне управління СБУ в Одеській області. Батько вважав це небесним знаком, повернувся на кафедру, почав писати кандидатську дисертацію, читати лекції. І студенти навіть не підозрювали, що перед ними офіцер. Але суворі будні України змусили батька знову повернутися на оперативну роботу. Він залишив практично завершену кандидатську роботу. Так, батько завжди шукав можливість повернутися до медицини, а я, навпаки, можливість з медицини піти на громадсько-політичну роботу.
– Проте, на втіху батькам кандидатську дисертацію з фармакології під керівництвом професора Валентина Йосиповича Кресюна Ви захистили!
– Я не раз хотів її залишити. Не подобаються мені численні бюрократичні механізми, пов'язані із захистом кандидатської дисертації. Але тут величезну роль відіграли батьки. Я відчув свою відповідальність перед батьком, який починав цю роботу. Перед країною, якщо хочете. Шість років навчання на бюджеті, яке завершилося одержанням червоного диплома, треба відпрацьовувати. Думаю далі займатися наукою, але з медициною це вже пов'язане не буде. Я навчаюся у Національній академії державного управління при Президентові України. Незабаром має бути захист магістерської роботи, тобто хочу знайти себе у науці управління.
– З лікарів виходять дуже розумні керівники. На Ваш погляд, у чому криється загадка медицини, яка дозволяє людям успішно знаходити себе як керівників?
– Гадаю, ця загадка полягає у надзвичайному синтезі наук про людину, який опановує студент-медик. Він одержує чудову гуманітарну освіту. Як лікар, одразу бачить причини того, що сталося. Наприклад, під час "круглих столів" можна побачити людей з явно вираженими клінічними діагнозами. А поруч сидять розсудливі, світлі люди, які вступають з ними у дискусію, що робити категорично не можна.
– Ми з Вами говорили про шкільних педагогів, а хто з вузівських професорів на Вас найбільше вплинув?
– Для мене образ справжнього лікаря – це професор Преображенський із "Собачого серця" Булгакова. Він припав до душі багатьом надзвичайним поєднанням професійних і людських якостей. Я вступав до інституту з розумінням того, що людина науки повинна бути саме такою: мудрою, інтелігентною, у чомусь безкомпромісною.
На жаль, сьогодні наукова еліта стала іншою. Є люди з регаліями і званнями, за якими нічого немає. Але будучи оптимістом по життю, я на цьому не зациклююся, з великою вдячністю згадую професорів Руслана Федоровича Макулькіна, Юрія Львовича Курако, Попова, Нікітіна, Ільїна. Останній взагалі вирізнявся яскравими артистичними здібностями. Різноманітні механізми роботи органів і систем він ухитрявся продемонструвати так, що не зрозуміти їх було неможливо.
На його лекціях завжди стояла мертва тиша. Байдужими не могли залишитися навіть ті, хто медицину не любив. Це золотий фонд нашого інституту, представники якого нагадували мені професора Преображенського. Вони щиро шукали і готували собі учнів, продовжувачів своєї справи. Формальним читанням лекцій ці люди не обмежувалися.
– Коли Ви відчули, що вже можете перемагати у дискусії з опонентами, вести за собою людей?
– Це знову-таки був "круглий стіл", але вже у регіональному інституті Національної академії держуправління при Президентові України. Тоді зустрілися молоді люди, які працювали з представниками різних політичних сил, що висувають своїх представників у народні депутати. Практично одразу, після 3-4 запитання, наші молоді опоненти поступилися своїми місцями кандидатам у депутати, і діалог відбувався уже з ними. Тоді я, мабуть, вперше побачив псевдолідерів, яких треба розвінчувати. Вони багато шкоди можуть завдати. Таких людей я називаю карликовими любителями висот. І навіть з точки зору біологічних законів розвитку, не розумію, як вони виживають, чому система не викидає їх.
Я знаю, що у моєму житті немає нічого випадкового. Медична освіта допомагає знаходити спільну мову з дуже різними людьми. Мені доводилося і доводиться проводити прийоми громадян як депутату міськради, як депутату Верховної Ради, як лідерові міської організації Партії регіонів. Приходять як люди, яким справді потрібна допомога партії, так і люди з психічними розладами, і просто налаштовані на конфлікт. Буває, ловиш себе на думці, що доводиться вести прийом як лікар з пацієнтом. Повірте, це дуже непросто, але досвід навчання у медіні дуже допомагає.
– Ви закінчили медін, зараз навчаєтеся в Національній академії держуправління. Судячи з усього, на цьому Ви не зупинитеся?
– Наді мною іноді жартують, називаючи "вічним студентом". Але я вважаю цілком нормальним стан, коли людина постійно навчається. Адже щоб залишатися професійним керівником, треба постійно одержувати нові навички і знання. Медицина допомогла мені зрозуміти сутність людини всередині, а політика – це сутність людських взаємин у зовнішньому світі. Тому потрібні знання економіки, юриспруденції, журналістики. Свої наступні кроки у житті треба готувати. Так, є елемент везіння, але розраховувати тільки на нього не слід.
– Ви стали наймолодшим членом виконкому Одеської міської ради. Мабуть, хтось сприйняв Ваше призначення трохи іронічно, хтось не сприймає досі. Як Ви самі до нього ставитеся?
– Я не поспішав іти на цю посаду. Але це питання обговорював зі мною керівник обласної організації Партії регіонів ще коли я був депутатом Верховної Ради, оскільки він був членом виконкому за нашою квотою саме як народний депутат України, і вважав, що я міг би гідно його замінити, тому що він був завантажений. З другого боку, ментально і духовно я тісно пов'язаний з Одесою. Проблеми рідного міста мені близькі і зрозумілі, вони те саме що захворювання. Знаючи його хвороби, залишається тільки знайти потрібні ліки у потрібних поєднаннях.
– На засіданнях виконкому Ви уважно слухаєте, спостерігаєте за тим, що відбувається, практично не беручи участі в обговореннях заявлених питань. Чому?
– За час роботи у Києві я все-таки трохи віддалився від Одеси. Потрібен час, щоб краще відчути ситуацію. Крім того, швидкий старт у політиці не завжди призводить до хороших результатів. Таких прикладів можна навести чимало. Тому мені ближча продумана, планомірна робота.
Я дуже поважаю міську владу. Але як у лідера партійної організації у мене є до неї чимало запитань. На відсотків 80 – 90 результат засідання виконкому визначено. Це позитивний момент для владного міського менеджменту, але на розв’язання проблем Одеси такий хід подій здатний негативно впливати.
Ця проблема властива всій країні. Сьогодні необхідно, говорячи медичною мовою, вливання "нової крові". Ми створили якесь кліше кланів, громадське середовище стало агресивним. З'явився страх нового. Не звільнившись з полону цього страху, неможливо іти вперед.
– Чим Ви займатиметеся найближчим часом?
– Я увійшов до складу робочої групи, яка за рішенням мера перевірить стан справ у лікувальних закладах міста. Ситуація, що склалася там, багато в чому гнітюча. Ми повинні докладно розібратися, куди йдуть кошти, що їх одержують лікувальні заклади як благодійні внески? На якому обладнанні і які послуги надаються на території комунальних поліклінік і лікарень? Я переконаний: контроль ситуації в охороні здоров’я повинен стати постійним, тому що від цього залежить здоров’я тисяч людей. Крім того, цікаво було б зайнятися молодіжною політикою, проблемами спорту.
– А самі Ви спортом займаєтеся?
– Тричі на тиждень ходжу на тренування з футболу. Це чудовий відпочинок і можливість зустрітися з друзями. Двічі на тиждень намагаюся зіграти партію у теніс.
– Більше подобається Рафаель Надаль чи Роджер Федерер?
– Оскільки у спорті частіше граю у нападі, віддаю перевагу техніці і атлетизму Надаля. Займаюся ще гірським велосипедом. Любов до екстриму одного разу закінчилася для мене зламаною рукою, зашитими колінами і перебуванням у мами у відділенні. Тепер ставлюся до занять спортом спокійніше. О 7.15 виїжджаю на Трасу здоров'я. Якщо тепло, можна і скупатися у морі. І тоді, коли багато хто ще тільки прокидається, я вже бадьорий і готовий працювати.
– Чи є ще якісь хобі, крім навчання?
– Займаюся нумізматикою. Вона прищепила любов до історії. Тому люблю історичну літературу і фільми. Практично не розлучаюся з олівцем. Навіть на засіданнях виконкому цікаво спостерігати, як зовнішній вигляд людини надзвичайно точно відповідає його внутрішньому світові.
– Чи є у Вас вдома тварини?
– Скільки пам'ятаю себе, стільки у нас вдома є тварини. У цьому мамина заслуга. Вона людина дуже чуйна, і ніколи не пройде повз покинуте кошеня або цуценя. Ми лікували і вигодовували підбитих птахів, знайдених їжачків, кошенят, цуценят...
Зараз у нас живуть три коти. Коробку з кошенятами підкинули мамі на кафедру. Спасибі, що частину з цих малюків забрали її колеги, а у нас залишилося всього троє. Є ще собака давньої породи вельш корги пемброк. Її вивели в Уельсі. Це така вівчарка у мініатюрі. Буває, що починають з'ясовувати стосунки наші чотириногі улюбленці, але зазвичай довго це не триває. Знову запановує мир.
Ще є 3 папуги, двоє з них говорять. Кубинський амазон вмирав у родича, і мама забрала його. Жако потрапив до нас ледве живим. Мама його виходила. Він говорить і за маму, і за батька, точно копіюючи і голос, і інтонації. Оскільки у колі сім’ї, на жаль, я буваю рідко, з моїх фраз він навчився говорити тільки одну: "Мамо, я пішов".
Є в нас і акваріум з 8 дискусами. Їх подарували батькові, коли він працював у Києві. Потім йому довелося повернутися до Одеси, і перше про що запитала мама, що ж буде з рибками? Батько розраховував, що за ними доглядатиме його спадкоємець. Але мама розсудила інакше. Дискуси літаком відправилися у подорож до Одеси. Батько довго згадував очі здивованого персоналу аеропорту. Такого вони точно не бачили. Тепер рибки – мої улюблениці, вони випромінюють дивне відчуття спокою і гармонії. І дарують його мені, врівноважуючи напружений і стрімкий ритм повсякденного життя.
