ДОРОГІ ДРУЗІ!
Щиро вітаю вас із професійним святом!
Сьогодні залізниця – це могутня транспортна система, здатна забезпечити зростаючі потреби господарського комплексу країни і населення в перевезеннях.
Піднімаючи рівень своєї праці до європейських норм і стандартів, ви сприяєте включенню наших залізниць у систему міжнародних транспортних коридорів, поглибленню інтеграційних зв’язків із країнами ближнього і далекого зарубіжжя, створюєте Україні імідж сучасної високотехнологічної держави.
Завдяки вашим зусиллям галузь динамічно розвивається. Стрімко подовжуються сталеві магістралі, прокладаються нові швидкісні лінії, оновлюється і модернізується рухомий склад, з’являються сучасні вокзали.
Ви подаєте приклад вмілого ведення господарства, ефективності, чіткості в роботі, що впливає на прискорення економічного зростання країни і поліпшення життя людей.
Дозвольте побажати вам подальших успіхів, щастя, міцного здоров’я та злагоди!
Голова Одеської обласної ради
М. СКОРИК
НАЧАЛЬНИК «ЧОРНОМОРЦЯ»
Державне підприємство «Одеська залізниця «у всеукраїнському рейтингу посідає одне із найвищих місць серед підприємств галузі, а її начальник Ілля Юхимович Левицький удостоєний звання «Кращий керівник року». Без перебільшення можна сказати, що це результат копіткої роботи усього колективу залізничників, зокрема й пасажирської служби. Тому що люди, професіонали, віддані своїй справі, – це золотий запас будь-якого підприємства.
Дотепер ще згадують добрим словом у ЛВЧД – 3 колишнього начальника поїзда, орденоносця, Почесного залізничника СРСР Василя Гавриловича Васютіна, який віддав нелегкій, але улюбленій справі понад сорок років життя. Згадують як висококласного фахівця, котрий щедро ділився своїм людським та професійним досвідом із колегами. На жаль, Василь Гаврилович передчасно пішов з життя. Але, як це нерідко буває, на його місце заступив син – В’ячеслав Васильович.
Його стаж вже нараховує понад десять років. Нині він працює начальником фірмового поїзда «Чорноморець», який щодня забезпечує регулярний пасажирський потік між Південною Пальмірою та столицею нашої батьківщини – Києвом. Кому доводилося їздити у вагонах цього поїзда, не могли не відзначити професіоналізм провідників, високий рівень сервісу. Причому, що характерно, за увесь час руху поїзда пасажир може й не зустрітися віч-на-віч із його начальником. Але його присутність відчувається скрізь і в усьому.
– Безсумнівно, якість роботи визначають люди, а колектив провідників у нас підібрано відмінний, – говорить В’ячеслав Васильович. – Тому що обслуговувати доводиться як рядових наших співгромадян, так і народних депутатів, міністрів, закордонних гостей. Звичайно, що й сервіс має бути на висоті, я б сказав, європейського рівня. Для цього створено всі умови. Важливе значення має й те, що рухомий склад повністю комплектується новими вагонами високого класу, вони обладнані усім необхідним, від кондиціонерів, телевізорів у кожному купе СВ, інформаційними системами і закінчуючи біотуалетами.
На думку В. Васютіна залізниця – це один злагоджений механізм, безперервну роботу якого забезпечують не лише менеджери вищої ланки на чолі зі Іллею Левицьким, але й рядові трудівники – від колійника до стрілочника. Важливе значення має професіоналізм і фахівців середньої ланки, зокрема начальника депо пасажирської служби Віктора Кричуна, інструкторського складу, зокрема, Миколи Мостового.
– Люди мають великий трудовий досвід у нашій галузі, – підкреслює В’ячеслав Васильович. – Завжди ухвалюють зважені рішення, діляться досвідом із підлеглими, допомагають у складних ситуаціях.
Анатолій МИХАЙЛЕНКО, «Одеські вісті»
ДИНАСТІЯ ПУЙТО
Без огорожі та палісадника, одноповерховий, вікнами на обидві вулиці перехрестя, цегельний будинок. Фахівці стверджують, що він побудований ще румунами. Стіни майже метр товщиною – це особлива технологія. У будинку тепло взимку та прохолодно влітку. Цегла не червона і не біла – жовта. Час затемнив її, але господар стверджує, що вона добре чиститься, а якщо ще грамотно розшити усі шви, то будинок буде «як цукерка». Не так давно цей будинок купили й відремонтували чоловік і жінка – потомствені залізничники Ольга Георгіївна та Сергій Сергійович Пуйто із синами Андрієм і Романом.
– Усе своїми руками, причому між змінами, дружина на станції через день на ремінь – чергова, – говорить Сергій Пуйто. – Усе, що в наших силах – стіни, стелі, підлоги, перепланування – самі. Ну а газ, зварювання, зрозуміло, – допомогли. Я місцевий, народився тут, в Ізмаїлі. Він для мене найкраще місто на землі, – далі розповідає Сергій Сергійович. – До школи ходив тут, до батька бігав на паровоз, а потім на тепловоз. Ми – покоління сімдесятих. Це був непоганий час, здавалося, усі складнощі й неприємності десь далеко, а навколо спокійно, безтурботно, кіно за 50 копійок, морозиво за 20. Танці були, дискотек ще не було. Після восьмого класу подумав і вирішив вступити до Одеського залізничного технікуму. Батько вибір схвалив, говорив: «Нормально, синку, і професія буде, і освіта, а до десятого класу тягти не резон».
Промайнули роки навчання. Не можу сказати, щоб мені дуже хотілося до армії, але розумів, що треба. Тим більше, я знав, що після навчання у технікумі мене можуть послати служити за фахом, а залізницю я любив з дитинства, то ж на службу йшов сміливо. Так і вийшло. Відправили мене до «учебки», вона розташовувалася у місті Петродворці, що під Ленінградом. Цей навчальний заклад називався Школа тяги. Приблизно – це те ж саме, що батько після війни закінчив. Нас там навчали за фахом «машиніст», а після закінчення ще видавали документ, що давав право працювати на «гражданці».
Під час служби працював на Волині, у Ковелі будували вітку на Польщу, другий рік – до Закарпаття. Як відслужив, одразу додому. У голові роїлося безліч планів, але, опинившись вдома, без діла провів близько місяця. Думаю, ну, «перекурив» і вистачить, пішов влаштовуватися на роботу.
Через півтора року «обкатався» – це в нас такий термін: майбутнього машиніста машиніст-інструктор екзаменує, проводить із ним час у поїздках, контролює, підказує, а коли бачить, що його підопічний може працювати самостійно, дає «добро» у, як кажуть, в дорогу. З того часу й працюю.
Непомітно зайшлося про синів. Хлопці, як і усі діти, виростали швидко, звичайно, виховні прийоми та інші суворості «мали місце» у дитинстві – не без цього. Неодноразово вони бували у батька на тепловозі, якщо треба, допомагали, коли був вільний час. І ось старший Андрій уже працює поруч із батьком машиністом, а молодший Роман ще навчається в Одеському залізничному технікумі. Тобто, теж пішов стежкою батька, діда Сергія Григоровича та старшого брата.
Батько й старший син ходять у різні зміни. Але водять потяги тими самими маршрутами – до Арциза, Нового та Старого портів, водили б і до Рені, якби побудували довгоочікувану залізничну вітку.
– Кажуть, це «зелені» наскандалили у Раді Європи, мовляв, підуть склади із хімічно небезпечними вантажами, а озера тут ледве чи не стерильні! – ремствує Сергій Сергійович. – У результаті Ренійський порт працює на півсили, а часто й простоює. Кучурган то пропускає, то ні, то дружимо, то нарізно. Порт відрізаний від «великої» землі. А якби тут була вітка, усе було б по-людськи.
...У машиністів є професійний термін – «робота в одне лице». Якщо його розшифрувати, то це звучить буденно просто – машиніст працює без помічника. На маневрових локомотивах це допускається. Але, зрозуміло, не кожен машиніст здатний до роботи в «одне лице». А лише найдосвідченіші – знавці усіх тонкощів своєї професії. Такі, як Сергій Сергійович Пуйто. Звичайно, навантаження чимале, його упродовж років поодинці не витримати. Друзі, товариші, колеги по роботі і, звичайно ж, сім’я – його вірні помічники.
Павло ЯРОЦЬКИЙ, Одеса – Ізмаїл – Одеса
