На пагорбі край села примостилася маленька хатинка. Вона чимось нагадує стареньку бабусю, котра стомившись, присіла спочити. Навколо ні деревини, ні кущика. Навіть тину. Всюди пустка. Та водопровідний кран свідчить про те, що тут хтось мешкає. Двері до хати відімкнені, але господаря вдома немає. Вісімдесятидворічний інвалід Великої Вітчизняної війни Микола Федорович Пучкін, який тут мешкає, пішов до сусідів. До речі, найближча від нього хата десь метрів за 200. Саме там його й знайшли директорка Ширяївського територіального центру з обслуговування самотніх непрацездатних громадян Ірина Феліксівна Мурашко та виконувач обов’язків начальника управління праці та соціального захисту населення Сергій Анатолійович Бурлака.
Було це наприкінці літа. Мета приїзду – ще раз запропонувати Миколі Федоровичу переїздити до малігонівського будинку «Милосердя». Працівники соціальних служб непокоїлись, аби дідусь не залишився самотою зимувати в своїй не досить пристосованій для цього хатині. Пропозиції про переїзд вже робили йому неодноразово. Але ветеран відмовлявся. Того разу задушевна бесіда подолала впертість дідуся. Він дав згоду перебратися в Малігонове, але після храмового свята.
Такі поїздки для ширяївських працівників управління праці та соціального захисту населення досить типові, бо їх непокоїть доля самотніх стареньких. Їх у Малігонівському стаціонарному відділенні Ширяївського територіального центру мешкає від 15 до 20 осіб.
– Тут контингент особливий, – розповідає Ірина Феліксівна, – одні поступають, другі полишають це затишне місце, вирушаючи, на жаль, за вічну межу.
Більшість мешканців привозять сюди в дуже тяжкому стані. Кожна людина намагається жити самостійно. Але рано чи пізно настає така пора. Коли неміч бере гору.
– Ви знаєте, – не без гордості говорить завідувачка будинку «Милосердя» Людмила Іванівна Мараховська, – більшість з тих, хто до нас приїздить, з часом оздоровлюються, стають міцнішими, якимись жвавішими і, що головне, життєрадіснішими. Дуже багато важить те, що люди мають з ким спілкуватися. Ну й, звичайно, догляд.
Сьогодні в цьому відділенні тепло й по-домашньому затишно. Газифікація дала змогу постійно підтримувати нормальний тепловий режим. В кімнатах на стінах і підлозі килими, які нагадують домашні обставини. В їдальні теж все облаштовано по-домашньому. Кухарі дбають, аби їжа була смачною і поживною. Враховують і те, що більшість мешканців вже беззубі. Влаштовують тут і свята. Зокрема відзначають дні народження. Частими гостями в цьому домі бувають учні місцевої школи. Вони не просто відвідують стареньких, а дарують їм свої концерти. За це дідусі й бабусі дуже їм вдячні. Окремі з них навіть дають дітям на цукерки. Адже частину пенсій вони одержують, так би мовити, на руки. Решта йде на їхнє утримання. Хоча основне фінансування будинку «Милосердя» здійснюється з місцевого бюджету.
Мешканці цього відділення вже давно живуть мов одна родина. Вони радіють, коли хтось одержує приємну новину, сумують, коли трапляються прикрощі, неприємності або якесь лихо.
Зрозуміло, що вік у більшості мешканців такий, що вони потребують особливого догляду. Частенько підводить здоров’я. Тож медичну сестру Валентину Миколаївну Літвінову більшість має за свою рятівницю.
Є тут і свої старожили. Найстарша мешканка – Пелагея Афанасіївна Хахарич, якій вже виповнилось 90 літ, але вона ще обходиться без сторонньої допомоги. В той же час є значно молодші, але підводитися з ліжка самостійно не можуть. Саме їм доводиться приділяти найбільше уваги.
Побувавши в цьому будинку, зробила для себе висновок, що тут панує особлива атмосфера. Атмосфера добра, людяності, взаємопідтримки. Всі члени цього невеликого трудового колективу не просто старанно виконують свої обов’язки, а проявляють особливу турботу та співчуття до своїх підопічних.
Хоча Миколі Федоровичу Пучкіну відчути всього цього не довелося, бо у нього змінилися сімейні обставини. І його забрала до себе донька.
