Під час розмови з керівниками Татарбунарського району, зокрема головою райради Наталею Кожухаренко та головою райдержадміністрації Олександром Мусіхіним, не обійшли увагою і тему озера Сасик. Адже саме ця територія Буджацького степу по сьогодні найбільше потерпає від невдалої спроби опріснення колишнього морського лиману, здійсненої три десятиліття тому у рамках спорудження каскаду зрошувальних систем на шляху Дунай – Дністер – Дніпро.
Сасик, довжина якого сягає 35 кілометрів, ширина – 11 кілометрів, був єдиним упродовж системи майже у півтисячі кілометрів гірко-солоним морським лиманом, що мав стати гігантським накопичувачем прісної дунайської води з подальшою подачею її на хлібні поля Татарбунарського і частково сусідніх Саратського та Білгород-Дністровського районів. Що з того вийшло – усім нам сьогодні добре відомо.
– Таке можливо тільки у нас: спочатку десятки мільйонів витрачаємо на те, аби щось збудувати, а потім стільки ж на руйнацію збудованого, – говорить голова Татарбунарської райради Наталя Кожухаренко.
Від так званого «комплексу Сасика», котрим уражений мальовничий степовий куточок Бессарабії, серце жінки болить не лише як керівника, але і як господарника, недавнього успішного фермера, чиї землі були розташовані саме у зоні дії Дунай-Дністровської зрошувальної системи поблизу села Лиман. Їй та однодумцям, що трудилися разом з нею, довелося докласти чимало зусиль (фінансових і фізичних), а також агрономічних знань та інтуїції, щоби «вилікувати» кілька сотень гектарів ріллі, які поливалися водою з Сасика.
– Ну гаразд, з 1994 року припинили полив. Але ж не можна було це робити так по-варварськи! – веде далі Наталя Григорівна. – Практично без догляду, напризволяще було залишено те, за що можна було б, при господарському підході, виручити гроші. І, між іншим, немалі. Маю на увазі обладнання потужної станції відкачки води із Сасика, головних і допоміжних насосних станцій зрошувальної системи, дощувальні установки «Фрегат», «Дніпро», ДДА-100М і ДДА-75М, інші машини та механізми. Усе це до пори до часу покривалося іржею та деформувалося у степах, допоки сільські «умільці» не знайшли йому застосування на власних обійстях. З коліс дощувалок, наприклад, вони встановлювали екзотичну огорожу подвір’я, з каркасів – виноградні арки і надійні штанги телевізійних антен. Заростають бур’янами канали, сліпо і німо дивляться на світ безвіконні напівзруйновані службові приміщення насосних станцій. А мова іде про подачу дунайської води в систему альтернативним шляхом, минаючи Сасик. Куди подавати ту воду і за допомогою чого поливати нею поля?!
– Це лише одне з питань, породжених «комплексом Сасика», – зазначає голова Татарбунарської райдержадміністрації Олександр Мусіхін. – Як відомо, після численних заходів щодо подальшої долі озера, проведених громадськістю району впродовж п’ятнадцяти останніх років, була створена робоча група дослідників, очолювана відомими нашими вченими Олександром Топчієвим і Борисом Буркинським.
Як недавно повідомляла наша газета, результати своїх двомісячних всебічних досліджень, проведених наприкінці минулого року за темою «Поліпшення екологічного стану озера Сасик», науковці оприлюднили на робочій нараді, що пройшла під головуванням заступника голови Одеської облдержадміністрації Петра Хлицова.
Висновок членів робочої групи одностайний: дамбу, котра три десятки літ відгороджує Сасик від Чорного моря, необхідно розрити, довівши ширину прорану до 300 метрів; у такий спосіб створюється можливість природного відновлення Сасика, як одного з найбільших чорноморських лиманів, де свого часу нерестилося до 50 видів морських риб (камбалові глоса і калкан, кефаль, оселедець, кілька різновидів бичка, ставрида та цілий ряд інших).
– Отже, щодо подальшої долі багатостраждального водоймища вченими сказано принципове «А», – підкреслив голова Татарбунарської райдержадміністрації Олександр Мусіхін. – Тепер, щоб прозвучало і «Я» в цій соціально-економічно-екологічній історії, треба докласти і державній, і обласній, і районній владі колосальних зусиль. Найголовніша з проблем – це фінансування усього комплексу роздамбувальних робіт. Далі – у якому місці робити проран? Це – важливий чинник: адже раніше море розмивало косу кожного разу в іншій точці. Тобто, ті природні водообмінні прорви були «плаваючими». Крім того, зараз дамбою проходить дорога, що з’єднує між собою Татарбунарський і Кілійський райони. Аби її, скажімо, зберегти і надалі – слід подумати про мостову споруду. Ще одна позиція: через дамбу прокладено високовольтну лінію електромереж, від якої отримують струм об’єкти курортної зони двох районів і такі великі сільські громади, як Приморська, Лиманська, Трапівська та ряд інших у Татарбунарському районі і не менша їх кількість у Кілійському районі. Отож слід думати як і куди переносити опори ЛЕП. Та й сам процес роздамбування – складна гідротехнічна операція, оскільки роботи треба вести як з берега, так і з моря, використовуючи не лише потужну екскаваторну техніку, але й спеціалізовані судна на зразок земснарядів, землесосів чи землечерпалок. Слід також визначитися і з місцем вивезення та утилізації десятків тисяч тонн грунту і залізобетонних брил, закладених у чотирнадцятикілометрове тіло дамби. Нарешті – що робити з широченним кількакілометровим каналом Дунай – Сасик? Як бачите, питань на сьогодні значно більше, ніж відповідей, – підбив підсумок розмові Олександр Мусіхін, – Сасик далі залишається озером наших тривог…
