«І сказав Бог: хай буде твердь посеред води...»
Почати необхідно з історії, адже вона у міста Вилкового унікальна. У доступному для огляду минулому поселенці в дельті Дунаю з'явилися в ХVІІ столітті. Це були донські козаки. Під керівництвом Кіндрата Булавіна і отамана Гната Некрасова вони насмілилися підняти бунт проти царського уряду, але були розбиті урядовими військами.
Донські козаки, треба сказати, давно були не в милості російського царя, оскільки частина з них була старообрядниками. Вони не погоджувалися з реформами патріарха Никона (1653 р.), проведеними за підтримки государя Олексія Михайловича з метою привести російську церковну практику до повної злагоди із церквою Константинопольською – за політичними мотивами. Ті, хто не побажав хреститися трьома пальцями і дотримуватися деяких інших нововведень у чинах і обрядах християнського богослужіння, були оголошені розкольниками, їх переслідували, багатьох було страчено. Більшість старообрядників повтікали в сибірську глухомань, інші – на Дон. Саме їм згодом довелося рятувати свою свободу совісті в непрохідних заростях Дунайської дельти (ця територія тривалий час належала Османській імперії).
На перший погляд, серед боліт дельти Дунаю вижити людині було неможливо. При весняних повенях і сильних вітрах з боку моря острови заливало водою. Але старообрядники не просто вижили, а, працюючи невпинно, осушили драговини, вручну проклавши кілометри малих і великих каналів. Вони діяли за образом і подобою Божою, котрий, як сказано в Старому Заповіті, створюючи цей світ, відокремив твердь від води.
Трохи пізніше на Нижній Дунай прийшла нова хвиля переселенців – тут від царського уряду рятувалися запорізькі козаки.
У подальшому нещадна історія зводила в боях кровних братів. Але, як би там не було, нащадки колишніх бунтарів, спроможних піти супроти царя, коли той зазіхнув на їхню свободу і засоби до існування, живуть у дельті Дунаю і понині. Вони зуміли зберегти свою релігію, тверді моральні підвалини, мудрі традиції і самобутній характер – твердий в основі і добрий зовні.
Історики, фольклористи, філологи вбачають у місцевому населенні живий «осколок» ХVlІ століття, що завдяки відособленому існуванню і замкнутості, властивій старообрядникам (у Вилковому їх 70%), збереглися до наших днів.
Таким чином, сьогодні можна говорити про наявність на півдні Одещини окремого етносоціального організму, субетносу. Згідно зі ст. 10 Закону України «Про національні меншини», «держава гарантує національним меншинам право на збереження життєвого середовища в місцях їх історичного і сучасного розселення».
Підкресливши дане положення, коротенько скажемо про сучасну історію. Українська частина дельти стала заповідною з 1973 року – тут було створено Дунайську філію Чорноморського державного заповідника. У 1994 році в рамках проекту «Збереження біологічного різноманіття дельти Дунаю» Всесвітній банк виділив Україні грант у сумі 1,5 мільйона доларів. Умова була одна – щоб у заповідній зоні не провадилася господарська діяльність. Це, по суті, означало, що корінні жителі втрачають засоби до існування.
Через деякий час Дунайський біосферний заповідник рішенням ЮНЕСКО було занесено до Планетарної мережі біосферних заповідників ЮНЕСКО. Таким чином, територія перебування нащадків донських і запорізьких козаків була оголошена «світовим надбанням». Із цього часу жителі Вилкового перестали почувати себе господарями на землі, яку їхні предки в буквальному розумінні створили власноруч.
Не можна не сказати про те, що в радянський час, що ще не забутий, приділялася увага розвитку цього краю.
– Я народився у 1945 році на острові Анкудінов і виріс там, – розповідає житель Української Венеції Яким Петраков. – На нашому острові були побудовані електростанція, клуб і крамниця. Щодня привозили пошту. Працювала семирічна школа, шість класів якої я закінчив. Потім цю школу скоротили, вона стала чотирирічною, а після сильної повені закрили зовсім. Коли не стало школи, жителі острова, у яких були діти, змушені були перебиратися на постійне місце проживання до Вилкового. На островах залишилися в основному літні люди. Особисто у мене на Анкудінові є хатка, що дісталася мені в спадщину від матері. Але коли оформляв документи, мені написали, що на острові – лише присадибна ділянка. Тоді по наївності я не розбирався, у чому різниця домоволодіння від ділянки. А тепер мені пояснюють: у документах житловий будинок не значиться, а отже, я там не живу і жити не маю права!
Вилкове і прилеглі до міста острови, заселені людьми, – територія специфічна, вона просто не вписується в деякі положення вітчизняного законодавства. Так, наприклад, відповідно до Водного кодексу, не дозволено займатися господарською діяльністю в природоохоронній зоні – 100-метровій смузі вздовж водойм. Але як дотриматися цієї умови у Вилковому, у місті, що стоїть на воді? Як бути жителям островів, які не можуть відступити від крайки берега на 100 метрів – далі йдуть плавні, заселені дикими кабанами, хутровим звіром, пернатими? Для збереження Української Венеції за великим рахунком необхідно окреме законодавство, що регламентує всі специфічні питання життєдіяльності цього унікального містечка.
Як тільки В.О. Поздняк став міським головою, відразу взявся за розробку генплану населеного пункту, поставивши за мету включити в межі міста і землі дельти, де жителі Вилкового утримують свої сади-городи і живуть. Це б дало можливість міській раді узаконити ділянки, а людям – оформити право власності.
Але, незважаючи на всі зусилля мерії, розробка генплану ведеться вкрай повільно. Карта, виготовлення якої вже обійшлося в 275 тис. грн, зараз перебуває на експертизі. Попереду – внесення виправлень, проведення геодезії, що обійдеться громаді ще як мінімум в 90 тис. грн.
А доки документація перебуває в дорозі, у дельті активно скуповуються землі.
…Мій провідник міцно прив'язує човен до маленького дерев'яного причалу. Веселі хазяйські пси – тут як тут. З будиночка виходить пенсіонерка – Лідія Григорівна Маляренко, якій докладно пояснюю мету свого візиту.
Як попередив мене керманич, для мешканців островів я – людина «з вітру». До гостей місцеві жителі ставляться насторожено, а якщо пригощають, то з окремого посуду.
– Не ображайтеся, це, говорячи сучасною мовою, карантин, викликаний життєвою необхідністю: нікому з острів'ян не хочеться захворіти на грип або підхопити іншу інфекцію «з вітру». Лікаря на островах немає, аптеки – теж.
Нарешті, літня господиня дозволяє зійти на берег (схоже, довіру їй вселяє керманич – він свій) і веде показувати місцеперебування родини. Це близько 50 соток землі, які розділені на окремі грядки мережею невеликих каналів – єриків.
– Наприкінці літа, коли Дунай спадає, кожен господар, зокрема і мій 70-річний чоловік, поглиблює свої канали, перелопачуючи сотні тонн на мулу, – розповідає про специфіку городництва на островах Лідія Григорівна. – Вийнятий ґрунт насипається на грядки: вони повинні бути якомога вищі, щоб під час повені не затопило хату і город. Це не просто важка, це – каторжна робота! Але якщо городи не насипати, якщо за ними не доглядати, вони перетворяться на плавні.
І Лідія Григорівна повела на межу, до сусіднього городу, він уже кілька років не обробляється, заріс очеретом і наполовину затоплений водою.
– На острові ми живемо постійно, вирощуємо тут овочі, ягоди, виноград. У нас є дорослі онуки. Вони просять нас із дідом не продавати ці городи – тут минуло їхнє дитинство, ця земля їм дорога. Але документів на землю немає, і ми не можемо оформити спадщину. А потім, коли ми, старі, помремо, виявиться, що всі ці землі вже кимось куплені. І наших онуків звідси просто виженуть!
Острів'янка знає, що говорить: тисячі гектарів на островах вже передані в довгострокову оренду на 49 років фірмам, власники яких воліють не афішувати свої імена. І Кілійська райдержадміністрація, що ухвалювала свого часу ці рішення, теж не довела їх до відома місцевої громади.
Отже, перша і головна проблема жителів Української Венеції – земельні питання, де все шито-крито. Це – перший чинник постійного соціального напруження.
(Закінчення читайте у суботньому номері газети)
