Виповнилося 90 років Василю Петровичу Повзуну – заслуженому діячеві мистецтв України, почесному докторові Академії музики та мистецтв Молдови, професорові, ветеранові Великої Вітчизняної війни та праці. У день народження ювіляра в Одеській державній музичній академії відбувся святковий концерт за участю викладачів та студентів. Начальник управління культури та мистецтв Одеської міської ради Роман Бродавко вручив Василю Петровичу «Подяку» від мера міста Едуарда Гурвіца.
Шестирічниморганізував тріо
Василь Петрович народився 22 лютого 1919 року в невеличкому селі за 30 кілометрів від міста Проскурова (нині – Хмельницький). І з дитинства його вабила музика. Вже у 6-річному віці організував тріо, у якому юні музиканти грали на мандоліні, балалайці та гітарі. У сільському клубі, розташувавшись за екраном, вони супроводжували кадри німого кіно. Дитяче тріо із задоволенням запрошували і на сільські весілля.
У 30-ті роки минулого століття, коли на Україні почався голод, батько Василя Петровича виїхав у Керч до родичів. До закінчення навчального року маленького Васю вирішили залишити вдома. Але 11-річна дитина вирішила по-своєму. Із трьома пересадками, у переповнених поїздах, керуючись лише порадами попутників, він успішно прибув до Керчі, чим дуже здивував не лише батьків, але й себе самого. Вже тоді стало зрозуміло: якщо Вася поставив перед собою мету – зупинити його не зможе ніщо.
Життя сім’ї Повзунів у Керчі було нелегким. Вони знімали кімнату з кухнею та підвалом на чотирьох. Батько перебивався випадковими заробітками. Продуктових карток (на кожного члена сім’ї припадало по 400 грамів хліба і якихось продуктів) катастрофічно не вистачало. Тому, залишивши навчання у 8-му класі, 14-річним Василь Повзун пішов працювати учнем токаря на металургійний завод. Тепер він міг обідати у заводській їдальні, одержувати не лише зарплату, але й робітничий пайок. А це цілих 800 грамів хліба на день!
Незважаючи на труднощі, молодий робітник знаходив час на заняття у заводському духовому оркестрі. Причому за два роки він так добре освоїв кларнет, що диригент оркестру порадив йому написати до Одеси, де був музичний технікум.
Василь Петрович відправив листа без точної адреси. Але він (дивовижний подарунок долі) дійшов. Повзуну надіслали програму вступних іспитів. Він їх успішно склав, хоча й грав тоді на кларнеті із простого дерева, купленому батьком у товарному магазині. Незабаром після вступу Василя Петровича на навчання інструмент розсохся. Але своє основне завдання – допомогти молодому музикантові на іспитах – він вже виконав.
У музичному училищі педагогом по класу кларнета у Повзуна став Алозій Йосипович Моравек – чех, який працював в оркестрі оперного театру. Дуже інтелігентна людина з дуже широкою ерудицією, він навчав студентів тому, що головне – це розуміти музику, яку граєш. Згодом це стало головним для Повзуна і як музиканта, і як педагога.
Успішно закінчивши три курси училища, Василя Петровича було переведено на 1-й курс консерваторії.
«Музиканти, вперед!»
До початку Великої Вітчизняної війни, поряд з навчанням, Василь Петрович працював у симфонічному оркестрі Одеської філармонії. Це давало йому право на бронь від призову до армії та евакуацію. Але він не став ним користуватися.
Василя Петровича направили до стрілецького полку, де йому довелося освоювати військову справу. Незабаром, коли начальство довідалося, що Повзун – музикант із консерваторською освітою, йому доручили організувати духовий оркестр. Інструменти для нового колективу збирали по колгоспних клубах, а от мелодії та оранжування Василю Петровичу довелося писати самостійно, по пам'яті.
У січні полк перебазували під Сталінград. Йти доводилося у мороз по 40 – 50 кілометрів. Коли наближався час чергової зупинки, лунала команда: "Музиканти, вперед!" І оркестранти, які оклякнули від холоду, грали, відігріваючи душі людей, даруючи воїнам надію на життя, яке обов'язково буде після війни.
Незабаром Василя Петровича перевели до штабного зразкового оркестру. Із військами Сталінградського та 4-го Українського фронтів він пройшов від Волги до Вісли і Дунаю. Дав сотні концертів. День Перемоги зустрів у Чехословаччині, в Моравській Остраві. Вранці того дня оркестр, граючи марші, пройшов по вулицях міста. Усі раділи перемозі, а господар місцевого пивного заводу запросив усіх на пиво. То ж свято в музикантів вийшло на славу.
«Одеколонія»
У листопаді 1945 року, повертаючись додому, Василю Петровичу потрібно було зробити пересадку у Кишиневі. До поїзда залишалося кілька годин, і музиканти-одесити зайшли до Молдавської консерваторії. Її очолював композитор і валторніст Давид Гершфельд, теж одесит. Як людина заповзятлива, він запропонував музикантам житло, роботу в місцевому філармонічному оркестрі, викладання та одночасне завершення навчання в консерваторії. На міркування дав 3 дні.
Оскільки в Одесі місця в оркестрах були зайняті, Василь Петрович та його друзі прийняли пропозицію Гершфельда. Так у Кишиневі утворилася своєрідна музична "Одеколонія".
У 1951 році 32-річний Василь Петрович обійняв посаду проректора Кишинівської консерваторії, одночасно вів клас кларнета та камерні ансамблі. А в 1953 році став ректором. За час роботи йому вдалося вивести цей творчий вуз на високий рівень професійної підготовки музикантів. І саме Василь Петрович на одному із районних оглядів художньої самодіяльності помітив талант Марії Бієшу і запросив її на навчання до консерваторії.
Повернення до Одеси
У 1961 році Повзуна запросили на посаду проректора з навчальної роботи Одеської консерваторії. Через рік він став ректором. Йому вдалося побудувати новий навчальний корпус, гуртожиток, спортивно-оздоровчий табір на березі моря, розширити бібліотеку, відкрити буфет. Було введено відкриті вступні іспити, щоб уникнути скарг батьків та підозр у хабарництві.
Усе це вимагало чималих зусиль. І здоров'я Василя Петровича не витримало – на багато місяців він опинився в лікарні. І там раптом зрозумів глибокий зміст слів Данте. Російський переклад звучить так: «Земную жизнь пройдя до половины, я очутился в сумрачном лесу. Утратил правый путь во тьме долины». Ну навіщо йому ректорство, коли душа тягнеться до виконавства, до занять зі студентами? І в жовтні 1968 року Василь Петрович пішов з посади ректора, очоливши організовану ним кафедру камерного ансамблю. Тим самим він продовжив робити усе для того, щоб випускники одержували якісну освіту, ставали професійними музикантами – ансамблістами, а педагоги завжди залишалися у добрій творчій формі.
Цікаво, що сфера музики навдивовижу прихильна до багатьох членів сім’ї Василя Петровича. Дружина, Вікторія Павлівна, закінчила музучилище по класу фортепіано. Сини – школу ім. професора П.С. Столярського та Одеську консерваторію у видатної Людмили Гінзбург. Старший, Толя, професор Мадридської консерваторії. Молодший, Микола, – в Одеському музичному училищі. Випускницею Одеської консерваторії є й дружина Миколи, Людмила. Вона доцент кафедри камерного ансамблю. Школу Столярського та Одеську музичну академію закінчив і онук Максим.
Вчителю, виховай учня
До ювілею Василя Петровича його колега, доцент кафедри камерного ансамблю Наталя Бузанова написала книжку "Дважды ректор". У ній зібрані чудові висловлювання про Василя Петровича. Деякі з них хочеться процитувати.
"Как администратор, он был очень принципиальный во время своего руководства консерваторией. Как и в студенческие годы, он был очень воспитанный, подтянутый, аккуратный (всегда галстучек, всегда, как говорят, «с иголочки»). Можно сказать, что он Человек с достоинством. В трудные времена, когда дело касалось «национального вопроса» (неприятно об этом вспоминать, но «из песни слов не выбросишь»), тем не менее, там, где нужно было соблюсти интересы музыки (при наборах, например, или приеме на работу), насколько это было возможным, он всегда старался сохранить хороших музыкантов. Это очень важное качество, в особенности, ректора, и трудное, потому что требования партийных руководителей часто этому мешали".
(В.Н. Пронін, доцент кафедри струнних інструментів, мешкає в Ізраїлі).
"Музыка его благословляла на творчество, на воспитание будущих профессионалов, на прекрасный стиль руководства как ректора, как заведующего кафедрой. Он никогда не фальшивил, не унижал своих коллег и студентов.
Он всегда старался, чтобы все понимали и знали, что Одесская консерватория – это, прежде всего, творческий вуз, поддерживал все талантливое, заботился о кадрах на каждой кафедре, приглашал молодых, перспективных музыкантов для педагогической деятельности".
(Г.А. Поліванова, професор, академік, народна артистка України, завідувачка кафедри сольного співу).
"В 1990 году выпал мне, скрипачу, шанс играть в хорошем немецком оркестре. Но когда я туда приехал, мне сказали, что возрастная граница – 25-30 лет, а мне уже 45, да и претендентов – человек 25. Но я решил все-таки рискнуть. Вышел на сцену, впервые увидел аккомпаниатора, с которым предстояло играть концерт Моцарта. И сказал я себе: «Играй Борька, уверенно и смело, как будто в зале сидит Василий Петрович Повзун!
И произошло чудо! Всех претендентов отправили домой, а меня вызвали на сцену и стали поздравлять. Я даже заплакал. Потом, на обсуждении местный дирижер сказал, что у него было ощущение, как будто мы с пианистом лет 20 играли вместе. Стиль и интонация, а главное – большой ансамблевый опыт мне очень помогли. Спасибо кафедре родной, всем учителям моим! Спасибо вам, Василий Петрович!"
(Борис Орєхов, Німеччина).
P.S.У свої 90 Василь Петрович зберіг навдивовижу світлий розум, жвавість сприйняття та інтерес до життя. Секрет цього, напевно, простий. Людина, якій нічого легко не давалося, якій доводилося багато працювати, зробила сенсом свого життя допомогу яскравим і талановитим музикантам. Заради цього він працював, не покладаючи рук, залишаючись при цьому чесним та щирим, добрим та справедливим. Він усе життя віддавав частинки свого таланту людям. А, як відомо, що більше людина віддає, то більше їй і повертається. Василю Петровичу його добрі справи віддячили талановитими синами, яскравою творчою біографією, у якій ще рано ставити крапку.
