Процеси зміни форм господарювання і власності на землю, на жаль, негативно вплинули на стан родючості ґрунту. Він опинився поза увагою як влади, так і виробників. Припинено дію програм підвищення родючості ґрунтів, які, свого часу, були розроблені для всіх рівнів. Стрімко скоротилося внесення мінеральних добрив, хімічних меліорантів, а стрімке зменшення поголів’я худоби викликало і практичне припинення заготівлі і внесення гною.
Так, у порівнянні з 1986 роком, внесення органічних добрив по господарствах Одеської області скоротилися в 12,2 раза, мінеральних – в 4,6. Крім того, порушуються сівозміни, спростилася до мінімуму агротехніка. Аграрний сектор, на думку вчених, відкинуто на 40 – 50 років назад
Свого часу академік Д.М. Прянишников установив, що для нормального функціонування системи «ґрунт-рослина» допускається невеликий негативний баланс щодо азоту і калію, але щодо фосфору зобов’язаний бути бездефіцитним. Цей академічний постулат залишається дотепер вірним. Але практика, що склалася, говорить про інше.
Протягом останніх 20 років разом із урожаєм забирається із ґрунту більше елементів живлення, аніж вноситься. У результаті, в землеробстві області склався гостродефіцитний баланс гумусу. По області він становить 180 кг на гектар, і ґрунти на всій посівній площі щорічно втрачають понад 150 тис. тонн поживних речовин.
Насущна проблема сьогоднішнього дня – пошук агроприйомів, здатних відновити родючість ґрунтів. Не можна вести землеробство в напрямі виснаження. У противному разі, майбутнім поколінням залишиться пустеля.
Одне з основних завдань – повернення в ґрунт органічної речовини, з якої ґрунтові живі організми створюють основу родючості – гумус. До 1990 року загальноприйнятим джерелом органіки був гній, рівень внесення якого по області досягав 7-8 т/га, а зараз – 0,3 тонни.
У той же час, ігнорується такий простий і малозатратний прийом, як приорювання в ґрунт рослинних залишків, а вони можуть забезпечити до половини поживних речовин від загальної їхньої потреби. Але на полях триває спалювання соломи, і тим самим завдається велика шкода ґрунтам.
Багато хто в цьому чомусь далі сумнівається, тому пояснимо ситуацію детальніше. Солома згорає на одному квадратному метрі приблизно за 30 – 40 сек. При цьому температура на поверхні ґрунту досягає 3600С, а на глибині 5 см – до 500С. Гумус вигорає в шарі 0-5 см, вода втрачається – до 10 см. Крім того, погіршуються водно-фізичні властивості ґрунту: підвищується глибистість, знижується частка агрономічно-цінних агрегатів і водостійкість. Спалювання соломи завдає нищівного удару «трудівникам ґрунту»: знищується мікрофлора, гинуть черв’яки, переривається ланцюг кругообігу.
Крім соломи, можуть використовуватися і інші рослинні залишки. Але вони не можуть повністю компенсувати втрати органічної речовини ґрунту, особливо у випадках насичення сівозміни зерновими і просапними культурами. У такому разі одним з ефективних способів відродження землі є використання зелених добрив. Це зелена маса рослин, що заорюється в ґрунт. При врожайності 150 – 200 центнерів зеленої маси – це рівноцінно внесенню 20 тонн гною.
Для сидерації використовують буркун, еспарцет, люцерну, озиму і яру вику, озимий і ярий ріпак, озиме жито, редьку олійну, гірчицю. Гарні результати дають суміші вівса з горохом, викою і гірчицею.
Сидерація повинна стати обов’язковим елементом агротехніки в господарствах, де переважає монокультура (фермерське, присадибне, дачне) або плодозміна з короткою ротацією.
У тепличних господарствах вигідно використовувати вермикомпост, більш відомий як біогумус. Це результат переробки органічної маси каліфорнійським хробаками: тонна гною дає 600 кг біогумусу і 100 кг хробаків. У вермикомпостах відсутні збудники хвороб, практично немає схожого насіння бур’янів.
Як ми вже відзначали, матеріальним і енергетичним носієм родючості ґрунтів є гумус, тому всі агротехнічні прийоми повинні бути спрямовані не лише на збільшення надходження в ґрунт органічних залишків, але і на зменшення мінералізації гумусу.
Зменшення мінералізації гумусу досягається внесенням розчинних легкодоступних поживних речовин, тобто мінеральних добрив. Багато сільськогосподарських підприємств відмовляються від їхнього застосування, посилаючись при цьому на економічні труднощі. Подібні посилання – це відмовка недбайливих господарів. Хлібороби забувають про те, що азот – це ріст рослин, азот і фосфор – білок, калій – зимостійкість, а усе разом – родючість. Доходи від підвищення врожайності і високої якості врожаю з лишком покривають видатки.
Звичайно, функціонування агроекосистеми може забезпечити однакову продуктивність при високій родючості ґрунтів і слабких технологій, а також при низькій родючості і сильних технологіях, але і економічні результати виробництва при цьому будуть різні. Технології вирощування повинні відповідати вимогам окремих культур і їхніх груп, рівню родючості, ґрунтово-кліматичній зоні, тобто мати конкретну прив’язку. Слід зазначити, що як високий урожай зернових культур по нашій області 2004 і 2008 років, так і врожай інших післяперебудовних років – це результат використання винятково природної родючості, результат збідніння його потенційної частини.
Потрібно також відзначити, що вірогідно позитивні зміни гумусного стану чорноземного ґрунту при удобренні органікою спостерігаються не раніше, ніж через 10 – 12 років після початку його систематичного застосування. Тому проблема стабілізації родючості ґрунту вимагає постійної пильної уваги.
Важливими кроками до поліпшення родючості ґрунтів є використання в сівозміні багаторічних трав і однорічних бобових культур, меліорантів, поверхневого обробітку ґрунту.
Наприклад, в умовах екстенсивного землеробства, розміри втрат гумусу при механічному обробітку можуть в 10 – 15 разів перевищувати втрати від мінералізації. Дрібний, малоінтенсивний обробіток за типом дискування знижує мінералізацію. Безвідвальний обробіток на 30 см нераціональний з погляду балансу гумусу. При ньому відзначається високий коефіцієнт його мінералізації і зменшення глибини біологічно активного шару ґрунту.
Необхідна нова система землеробства, що, не входячи в суперечність із природними процесами, буде підтримувати родючість ґрунтів. І над цим нам усім – і вченим, і практикам – треба думати, шукати, комбінувати.
Сівозміна також є важливим агротехнічним прийомом, що регулює родючість. У типовій зерно-просапній сівозміні в ґрунті в середньому за рік залишається від 2 до 5 т сухої маси рослинних залишків, що в процесі гуміфікації відновлює 20 – 40 відсотків середньорічної мінералізації гумусу. Дуже важлива роль належить їм і у регулюванні вологозабезпеченості культур.
При нормальній і гарній вологозабезпеченості року кількість вологи в чорному пару майже у два рази перевищує запаси вологи в полях після непарових попередників. Залежно від умов зволоження, у зоні Степу доцільно мати в структурі посівних площ 5 – 15 відсотків чорних парів, а в сівозмінах – удвічі більше.
Як бачимо, родючість землі залежить від багатьох чинників, і вони відомі хліборобам. Потрібно лише дійти до розуміння процесів, що забезпечують його. Домогтися успіху у відновленні і підтримці родючості ґрунтів не так складно і не так дорого, як здається. Родючість – дарунок, піднесений нам природою і обов’язок людей, які працюють на землі, зберегти і примножити це багатство для майбутніх поколінь.
