Як ми вже повідомляли, в листопаді минулого року Указом Президента України було засновано Нижньодністровський національний природний парк. Наша газета неодноразово зверталася до проблем, що виникали на початку формування цього заповідника. Й ось тепер, коли минуло півроку його існування, настав час озирнутися на пройдений шлях і запитати себе: «А що зроблено? Чи став нацпарк реальністю нашого екологічного буття?». Саме про це й розмірковує сьогодні наш спеціальний кореспондент.
Нагадаю, що намагання зберегти природні багатства дністровської дельти, взяти її під охорону держави та перетворити на заповідник – зародилося не від того, що комусь дуже запала в душу краса тутешніх місць, хоча й це теж важливий аргумент. А тому, що, в тепер уже далекі 80-ті роки, екологи почали бити на сполох: поява на ріці Дністровської ГЕС, з її величезним водосховищем, а також інших гірдотехнічних та промислових споруд; цілковита відсутність очисних систем на великих тваринницьких комплексах України і Молдови, що споруджувалися прямо на Дністрі або на його притоках; розбудова великих міст, які не мали досконалої системи очистки відходів і каналізаційні системи яких раз-по-раз «вибухали», викиди дуже небезпечних відходів з хімічного комбінату в Калуші, що на Прикарпатті…
Все це призвело до того, що екологічна ситуація в гирлі Дністра стала наближатися до катастрофічної. Й ось тоді, ще у вісімдесяті, група молодих екологів, таких як Вадим Гонтаренко, Ігор Щоголєв, Іван Русєв, Анатолій Корзюков, почали виступати в пресі, на громадських зібраннях та наукових симпозіумах, з вимогою врятувати унікальне природне середовище пониззя Дністра, створити на цих територіях повноцінний державний заповідник. Цю тему на сторінках обласних та республіканських видань – а це десятки публікацій – активно вів автор даних рядків та кілька інших журналістів. Отож Указ Президента України, що, аж занадто запізно, але все ж таки в листопаді 2008 явився світові, став природним наслідком наполегливої боротьби за порятунок Дністра учених, журналістів та екологічної громадськості.
Одначе поява Указу – це лише завершення певного етапу формування нацпарку, після якого його новопризначений директор Віталій Олександрович Примак постав перед низкою проблем. Власне, весь процес творення парку перетворився на суцільну проблему. Передусім слід було подбати про формування його основи – тобто самої території. Не зупинятимуся зараз на цьому докладно, оскільки вже неодноразово розповідав про весь цей складний процес, а лише нагадаю, що дві сільради Овідіопольського району, Миколаївська та Надлиманська, не дали згоди на передачу зазначених у «Додатку» до Указу Президента підпорядкованих їм територій, а ще ж слід було подбати про формування штату нацпарку з відповідно підготовлених фахівців; а також про офіс, обладнання, транспорт…
Природно, що, готуючи цю статтю, я звернувся за поясненнями до директора нацпарку Віталія Примака, людини, яка свого часу, ще працюючи начальником Держуправління охорони навколишнього природного середовища в Одеській області, доклала багато зусиль, щоб сама мрія наших екологів про нацпарк стала реальністю. Й ось що він повідомив:
– У травні відбулася знакова для нацпарку подія. Робоча комісія, яка займається його формуванням, здійснила акт прийняття-передачі під охорону Нижньодністровського національного природного парку відведеної йому згідно з Указом Президента України території, яка підлягала Білгород-Дністровській райдержадміністрації, а також частину території держпідприємства «Одеське лісове господарство». Водночас хочу сказати, що рішення проблеми, пов’язаної з наданням під охорону парку територій Миколаївської та Надлиманської сільрад, на жаль, поки що не знайдене. Як кажуть у таких випадках дипломати, питання перебуває на стадії перемовин. Якими будуть їх наслідки, сказати поки що важко, але хочеться сподіватись, що в цій частині Указ Президента все ж таки буде виконано. Зараз іде активне формування штату співробітників Національного парку. Загалом ми намагаємося залучити до співпраці кращі сили місцевих учених-екологів. Хтось із них, як, наприклад, автор понад 400 наукових публікацій, еколог Іван Русєв, уже увійшов до штату співробітників нацпарку, інші співпрацюватимуть позаштатно. Досить гостро поки що постає питання офісу нацпарку. На наш погляд, десь поблизу території його мало б вирости своєрідне наукове містечко – з офісом, науковими лабораторіями, музеєм екології Дністровської дельти, готелем-гуртожитком для учених, які прибуватимуть для знайомства з діяльністю нацпарку, та для туристів. Потрібен нацпарку і транспорт, передусім моторні човни чи катери, на яких можна було б і здійснювати охоронні функції, і провадити наукові спостереження.
Основна мета створення Нижньодністровського нацпарку – поліпшення екологічного стану Дністровського лиману, всієї дельти Дністра. Але досягти цього вдасться лише тоді, коли всі місцеві ради, території яких прилягають до лиману, візьмуться за ліквідацію навколишніх смітників, за розчистку річок і струмків, які впадають у Дністер, та очищення побутових стоків. Зараз, улітку, велику загрозу становлять пожежі, які виникають через необережність, або й через навмисні, хуліганські підпали. І тут уже слід подбати і про роз'яснювальну роботу серед населення, і про заходи протипожежної безпеки.
Як бачимо, поступово нацпарк, який донедавна існував здебільшого на папері, набуває реальних обрисів свого існування. Під його «юрисдикцією» перебуватимуть не лише значні території, які досі були підпорядковані різним місцевим громадам, але й значні науково-пізнавальні екологічні масиви, пов’язані зі збереженням лісової та чагарникової рослинності, що займає близько п’яти відсотків площі; рідкісних представників трав’яної болотної рослинності (нагадаю що тут зосереджено понад 750 видів судинних рослин), а також рідкісних представників птаства і тваринного світу, про яких я вже не раз писав у своїх статтях.
Для того, щоб Нижньодністровський не лише існував, але й повноцінно діяв як заповідно-наукова організація, і державним органам, і місцевим радам слід усвідомити, що це – наша всенародна справа. Тому вже зараз слід втрутитися в ситуацію, яка виникла з відмовою двох уже названих сільрад Овідіопольського району надавати свої території під охорону нацпарку, тобто по суті вони відмовляються виконувати Указ Президента України. Зрозуміло, що економічна ситуація зараз складна, проте питання транспорту – й автомобільного, і водного для нацпарку все ж таки слід розв’язувати. Те ж саме стосується й офісно-наукового містечка парку, без якого функціонування цієї установи виявиться формальністю.
