11 претендентів вже заявили про зацікавленість у придбанні Одеського припортового заводу. Серед них представники російських і норвезьких компаній, а також підприємці Грузії.
З їхнього боку зроблено запити на одержання документації щодо заводу, і тепер вони вивчають умови його продажу. Однак ніхто з них ще не сплатив гарантійного внеску, тобто, фактично не підтвердив свою готовність брати участь в аукціоні. Тому поки що не зареєстрована жодна реальна заявка. Ситуація завмерла в стадії попередньої оцінки того, чи потрібно виходити на торги. Але все так само чинне розпорядження Кабміну і наказ Фонду держмайна України, відповідно до яких аукціон повинен відбутися 29 вересня поточного року. І часу на міркування у претендентів ще вистачає.
Тому можна сказати, що процес приватизації рухається. І на нього не можуть вплинути ані мерія міста Южного, ані депутати Южненської міськради. Єдине, що вони змогли почати на сесії, це підтримати звернення до Прем’єр-міністра України з нагадуванням, що вона дала згоду на перерахування до бюджету міста Южного 2% від суми, за яку буде продано завод. Що ж, резонно: якщо відчуження цього підприємства на користь приватника неминуче, то хоча б одержати те, що обіцяно. Але про це напрочуд швидко забули! Бо щедра на обіцянки Прем’єрка документального підтвердження своїм запевнянням не дала і не дає вже протягом року.
Нещодавно по місцевому телеканалу Южного виступив тимчасовий виконувач обов’язків директора ОПЗ Олександр Федчун. Він висловив думку, що приватизація не погіршить роботу підприємства, і її не потрібно побоюватися й зустрічати в штики. Але ж і колектив заводчан не в змозі вплинути на урядове рішення. Треба розуміти, дирекція заводу, поставлена перед фактом, вирішила за краще посісти дипломатичну позицію.
Ускладнюються також технічні умови існування ОПЗ, і цим пояснюється зниження економічного і фінансового результатів роботи. Сьогодні припортовий може випускати аміаку рівно стільки, скільки його потрібно для виробництва карбаміду. Але на продаж і переробку на добрива – уже не вдається. Причина такого скорочення виробництва – у вартості газу, що становить для заводу 318 доларів за 1000 кубометрів. Ця сума така велика, бо містить у собі «накрутки», що складаються з податків і плати за транспортування газу по трубах. З цієї причини вона перевершує продекларовану урядом початкову вартість блакитного палива майже вдвічі. Тому ОПЗ не може окупити собівартість продукції і виглядає нездатним до рентабельної роботи.
У зв’язку з цим і відбувся перехід на 4-денний робочий тиждень. Внаслідок цього, за даними фінуправління Южненської міськради, місцевий бюджет міста одержав за 7 місяців на 2,5 млн гривень менше, ніж за такий же період 2008 року.
Зараз аміачний агрегат № 2 і ще кілька вузлів перебувають на капітальному ремонті, що має завершитися за планом у вересні. Об’єкт набуде товарного вигляду до дня продажу?
Чому ж не діють програми технічного розвитку припортового підприємства? Чому всі інженерні розробки зводить нанівець відсутність затвердженого зверху фінансового плану? Чому немає законодавчої бази, яка б зробила роботу над планом обов’язковою і вчасно регулювала виробничий процес? Навіщо замість попереднього надійного закону про підприємства ухвалили безліч нових законів із сотнями підзаконних актів? Чи не тому, що колишні правові норми не дозволяли спритним керівникам затикати бюджетні діри за рахунок продажу народного добра?
Те, що припортовий завод з індустріального флагмана перетворюється на очах на занепале підприємство, лише наслідок макропроблеми: держава не сприяє розвитку своїх індустріальних об’єктів! Тому всі державні підприємства працюють у складніших умовах, ніж приватні. Останнім – лафа! Їм легше витягати прибуток, робити рухливою акціонерну політику. Їм простіше вкладати кошти у ті сфери, які приносять найбільший доход, працювати з інвестором. А державні заводи можуть залучити інвестиції з великими труднощами, тому що його гарантії не є вагомими. Точно так само вони не можуть позмагатися із приватниками в зручності одержання міжнародних, та й національних, кредитів, не можуть претендувати на пільгові умови, на зміни в договорі, внесення яких для приватного господаря не є складним. А уряд по-свійськи здирає з державних підприємств такі процентні ставки, що тим тільки й залишається лягати під каблук розважливого іноземця.
Урядовцям не до господарських питань. Вони ввергнули країну у стан виборів, що не припиняються, і потребують нових і нових витрат. Витрачаємо більше, ніж заробляємо. От і доводиться продавати майно, яким ніколи терпляче й розумно керувати. Простіше привселюдно визнати себе неефективним власником і почати торги із закордонними покупцями.
«Криворіжсталь» продали, а багатшими не стали! Тільки шахтарів своїх утиснули, тому що новий власник не захотів у них купувати вугілля. А раптом новий господар ОПЗ не захоче продавати українським аграріям добрива? Або заломить таку ціну, що ніхто з місцевих фермерів їх не зможе купити? У нього ж своя користь, і плювати йому на стратегію національного сільського господарства і на продовольчу безпеку країни.
Нещодавно з’явилося доручення Прем’єр-міністра України про те, щоб для підприємств, які випускають хімдобрива, переглянути ціну на газ і встановити у 205 доларів за 1000 кубометрів (без урахування податків і транспортної складової). Добре-то добре... Але підозріло, що таке важливе рішення теж приурочено до вересня. Тому не знаєш, як вважати: це піклування про державу чи свіжа «приманочка» для покупця?
