Питання аж ніяк не риторичне, хоча багато хто одразу дасть готову на кінчику язика відповідь: «Про що йдеться?! Краще за демократію однаково ще ніхто нічого не придумав!»
Виявляється, не лише придумали, але навіть відносили демократію серед інших способів державного управління до групи «неправильних» способів. У зв’язку із цим стає цікавою історія питання.
Апологет античної мудрості, давньогрецький мислитель Аристотель виділяв 2 групи політичних режимів: «правильні» та «неправильні». Правильні у його розумінні – це монархія, за якої влада належить одній людині, аристократія, за якої влада належить небагатьом, та політія, за якої влада належить усьому народу. Неправильні – це тиранія, олігархія та демократія. За правильної форми правління ті, кому належить влада, діють для загального добра, за неправильної – лише для власної вигоди.
Безперечним прикладом найвідомішої, найдавнішої демократії було місто-держава Афіни. Але, як виявляється, за більш пильного вивчення історії видно, що багато національних героїв цієї славетної держави якраз постраждали від її режиму. Перший архонт Афін непідкупний Аристид (540 – 467 до н.е.), який був одним зі стратегів у Марафонській битві, був підданий остракізму (метод вирішення міжпартійних суперечок – вигнання громадянина з держави на десятирічний термін). Переможцю персів, у цьому доленосному для усієї Греції бою, Мільтіаду (бл. 550 – 489 до н.е.) був присуджений штраф і він помер у в’язниці. Полководець Фемістокл (бл. 525 – бл. 460 до н.е.) який неодноразово обирався архонтом, що зіграв вирішальну роль в організації загальногрецьких сил опору у період греко-перських війн, був засуджений двічі. Кімон (бл. 504 – 449 до н.е.), який здобув великі перемоги над персами та досяг миру, також був вигнаний судом. Про осуд філософа Сократа (бл. 470 – 399 до н.е.), навіть якось і незручно говорити, тому що це взагалі «притча во язицях».
Далеко не усе у звинуваченнях афінської демократії безперечно та однозначно. Демократія нерідко з великою підозрілістю ставилася до неординарних особистостей, якщо, зрозуміло, ці видатні із загального ряду особистості не володіли даром демагогії. Строго кажучи, демагог – це просто «водій народу», і з самого початку в його значенні (як і у значенні поняття педагог-«водій дітей», утвореного за тією ж самою схемою) не було анічогісінько поганого, однак до історії воно увійшло як лайливе слово: коли ми хочемо образити громадського діяча, ми називаємо його саме демагогом. Цьому не слід дивуватися – такому відтінку слова, тому що неозброєним оком видно, що народ водити далекоглядні афінські правителі вважали за краще без допомоги кращих синів держави.
Так, справді, як із цим можна миритися, якщо, наприклад, Сократ, за словами обвинувача (їх наводить Ксенофонт), «навчав своїх співрозмовників зневажати встановлені закони». Крамольні міркування про кращий устрій держави, мабуть, не узгоджувалися із особистими планами якихось демагогів в Афінах, тому вони у звичній манері і забезпечили прийняття потрібного їм рішення, цього разу навіть не вигнавши з міста, а просто вирішивши відібрати життя у Сократа – наймудрішого із громадян. Але у цій ситуації треба віддати належне мислителеві! Сократ відмовився від можливості уникнути страти, з одного боку, возвеличивши як найбільше благо демократичні закони рідного міста, не досконалі, але створені у спільній творчості громадянами і, з другого боку, ставши німим докором майбутнім поколінням послідовників демократії. Саме це і стало для учня Сократа Платона одним із мотивів неприйняття демократії як ладу, у якому панують корисливі інтереси. За його висновком, надлишок свободи при демократії цілком природно призводить до виникнення держави, що взагалі не має свободи, що живе за примхою однієї людини – тирана. Чи не здається вам, що Україна зараз на шляху повторення історії давньогрецької демократії через 2400 років?
Ми усі звикли розшифровувати «демократію» як владу народу. Але ж до категорії «демос» в Афінах не підпадали жінки, чужоземці, які оселилися у місті, раби. Якщо згадати, що лад тоді був рабовласницьким, то й висновок напрошується сам собою, що демократія – це влада рабовласників. Якийсь інший з’явився присмак у цього слова, чи не так?
Сьогодні діалог у владі схожий на виставу, у якій головні актори, використовуючи елементи геббельсівської пропаганди, перетворили народ у такого собі недалекого простачка і вже практично виштовхнули його зі сцени до глядацької зали. Були навіть спроби взагалі із театру вигнати, щоб не заважав творити «велике мистецтво»... Але неможливо, щоб уся трупа акторів була зайнята у виставі і мала доходи, супутні головним ролям. У результаті сьогодні ми бачимо на арені політичної боротьби сутичку людей за владу та прибуток, а політикознавство, за словами одного із соціологів, стає серією запитань: хто одержує? що? як? коли? А це вже остання стадія розпаду моральної концепції політики. Далі йде найкорисливіша та найбезпринципніша форма правління – тиранія. У рамках сучасної демократичної філософії ще уціліли деякі ідеї, але вони поставлені на службу прагнення до влади. Достоїнством будь-якого політичного формулювання стала не її цінність та істинність, а її дієвість. Ідеї – усього лише зброя, бойові засоби, застосовувані саме для боротьби, але ж у боротьбі не може бути мети іншої, ніж перемога. Ось ми й спостерігаємо політичні баталії заради перемоги, перемоги за усіляку ціну.
Зараз в українському суспільстві і у світовому співтоваристві тактичні рішення переважають над стратегічними, поки що немає бачення ідеального устрою для держави, кожна з держав самостійно намагається знайти відповідь на це запитання залежно від світової кон’юнктури. Показовий приклад у цьому контексті Японії. Чергові вибори 30 серпня закінчилися перемогою демократів над правлячою ліберально-демократичною партією. Відбулася зміна епох. Суспільство вирішило, що партія, яка сформувала таку Японію, як ми її знаємо усі останні 64 роки: із традиційним клановим укладом та твердою ієрархічністю, більше не відповідає сучасним викликам. Останні 15 років стагнації при незмінному профіциті бюджету вони повважали поразкою. Нам би їхні поразки... Японське суспільство вирішило змінити структуру влади для посилення конкуренції, гнучкості та інноваційності ухвалених рішень на усіх рівнях демократичних інститутів, щоб відповідати новому виклику, який диктує у своїх темпах розвитку світовий економічний гігант, що народжується, їхній сусід – Китай, режим якого, що цікаво, не використовує західних стандартів демократії.
Вибір Японії показовий тим, що це усвідомлене публічно-обговорюване рішення, яке ухвалене не в рамках кулуарних домовленостей, а на основі відкритого діалогу з усіма активними громадянами країни. Причому в рамках цього вибору корпоративні короткострокові інтереси поставлені на службу національному процвітанню. У цьому підході закладена здатність уникнути недоліків західної демократії та побудувати нову Японію – як завжди самобутню та таку, що відповідає новим викликам сучасності.
Ідеальної, незалежної від різних чинників форми правління державою, як бачимо, ще не було знайдено в історії людства, інакше ми нею користувалися б дотепер. Тому питання найкращого режиму буде відкритим ще тривалий час, але пошук цього оптимального шляху буде неможливий без нормального діалогу усіх здорових частин суспільства.
У роботах математика Роберта Джона Ауманна, лауреата Нобелівської премії з економіки 2005 року, доведено, що у повторюваних кооперативних іграх кожному із гравців вигідно дотримуватися інтересів своїх партнерів, оскільки якщо вони поженуться за швидкою вигодою, то втратять довіру партнерів і у довгостроковій перспективі їхні втрати перевищать вигоди. Він також показав, що за конкуренції декількох великих фірм їм вигідніше не вести «цінову війну», а домовитися про співпрацю на ринках збуту. Підбити підсумки роботи Нобелівського лауреата з математики можна у такий спосіб: питання конструктивної кооперації на загальне добро усіх здорових частин суспільства є головною запорукою довгострокового існування цього соціуму.
Життя Сократа припало також на час зміни епох: демократія була у занепаді, на зміну їй приходили різні форми тиранії. Він ніколи не загравав перед народом і навіть на суді, коли його прилюдно засуджували до смерті за бездоказовим звинуваченням, він не став підлещуватися перед демосом і відповів словами: «Я підкоряюся Богові, голосу Бога всередині. Я вас, співгромадяни мої, люблю та поважаю, але підкоряюся більше голосу Бога».
Це вічні слова, це золотими літерами написаний маніфест свободи совісті за 400 років до Христа, який був потім повторений апостолом Петром, першим учнем Христовим. Для Сократа найвищим Богом був Той, кого можна було назвати Агатоном («агатон» грецькою – добро, тобто Бог добрий, Бог є Добро).
Якщо активні члени суспільства стануть спроможними так само самовіддано та глибоко, розуміючи суть питання, служити Добру, то це й буде та ідеальна громадянська держава, у якій кожний з нас бажає жити. Тому що не можна побудувати власний добробут на попелищі держави. У противному разі, якщо це розуміння не буде знайдено, настануть інші часи...
Відтінок можливих змін вже озвучив Обама у фінансовій столиці світової демократії, виступаючи перед ділками Уолл-Стріту у березні 2009 року:
«Такі, як ви є, повинні розуміти, що тільки я стою між вами і вилами!»
