«Відправте мене до будинку престарілих…»
Їхнє прощання було важким. Він цілував її руки, покалічені подагрою, притискав маленьку сиву голову до своїх богатирських грудей і усе стверджував: «Ну, як же так, матусю! Я поїду, а ти – тут, одна, без нас?! Якутія далеко, але ми доїдемо. Ну, будь ласка, матусю!» Але маленька жінка у інвалідному візку при цих словах плакала ще гірше: «Не доїду я, синку. Не витримаю літаком. Та й протягом 13 діб – не зможу. Христом-Богом прошу – відвези мене до будинку престарілих!»
Вони удвох плакали, приречено розуміючи: обставини вищі за них. Прийомний син поїхав до Якутії, спершу влаштувавши матір до Мирнопільського геронтологічного будинку-інтернату. І полонив там усіх ніжною любов’ю до своєї легендарної мами.
Тут, в інтернаті, де знайшли свій, можливо останній, притулок, понад 200 людей із важкою долею, які найчастіше мало що знають одне про одного. 86-річна Валентина Олексіївна сьорбнула за своє життя усілякого. Вісімнадцятирічною дівчиною працювала під час війни на заводі. Якось захворіла і на роботу не вийшла. Присудили до розстрілу. За саботаж. Мати продала корову, коня і – до Москви. Розстріл замінили на 5 років тюремного ув’язнення. Відсиділа півроку. Після стала санітаркою на війні. Услід за мінерами йшли, останки збирали і закопували. Після війни працювала у Сараті сестрою-господаркою у районній лікарні. Загальною улюбленицею була. Її і тут навідують часто. Здалеку кожен рік син із Якутії приїжджає, хоча у начальника геологорозвідки вільного часу по суті немає.
На жаль! Така ніжна синівська турбота про батьків, що нині живуть у будинку-інтернаті, – виняток. Говорити їм про це боляче. І соромно. Свою провину у тому бачать: не виховали, отже, чад своїх. Але й дивуються теж: звідки в їхніх дітях така жорстокість? В кого вони, коли в роду такого не спостерігалося? Сьогодні сюди, до Мирнопілля, проторували стежку родичі, які до цього не турбувалися про свою рідну людину. Спровадивши її облудним шляхом декілька років тому сюди, вони тут же зайнялися переоформленням квартири, яка їй належала. Однокімнатної. Але – в Одесі. Поки що безрезультатно. Однак сподіваються – вмовлять. А людина, вражена такою дивовижною нахабністю та віроломством, налаштована по-бойовому. «Якщо так, – говорить, – продам, але їм, аферистам, не дам. А сама буду тут жити. Мені подобається».
У цей день жоден не поскаржився на своє тут проживання. Умови й справді тут відмінні. Калорійне чотириразове харчування. Модернізована баня. Медобслуговування. Нещодавно зі старого приміщення відбудували клуб. Відкрили відмінну тренажерну залу. Одна з підопічних – Марія (взагалі вони не люблять себе називати) вигукнула: «Та я вклоняюся тим, хто придумав цю «хату». Я голод пройшла, дитина війни. Тепер ось – ніяких турбот. Точно санаторій! Про одне сумую: що не біля дітей живу…» І заплакала. Ось чому так важко їм було відповісти на моє просте та зрозуміле запитання: «Діти, родичі навідують?» Худенька жінка, нервово то розстібаючи, то застібаючи один і той же ґудзик на самов’заній кофті, майже прокричала: «Навідують, навідують. До мене донька два дні як приїжджала. Понавозила гостинців усіляких». Говорить – а сама в очі не дивиться. Після мені сказали: як завезли її сюди дітки декілька років тому, так у ту ж мить про неї й забули. Не телефонують, не приїжджають.
Покарання це найжахливіше. Знати б ще – за що? Вони – знають. Тому часто навіть не нарікають на свою долю і такий крутий поворот у їхньому житті. Зараз для них важливіше, щоб із сусідами по кімнаті була психологічна сумісність. Інакше не життя – тортури. Здоровому та благополучному цього не зрозуміти. Тому у будинку-інтернаті мають намір розселити людей так, щоб у кімнатах жили або лише лежачі, або лише здатні самостійно пересуватися.
Але особливих вимог у підопічних немає. Хіба що нарікали на галасливу дорогу, уздовж якої інтернат і розташовується. Мовляв, обмежити швидкість руху по ній автомобілів не завадило б, але дорога у Мирнопіллі настільки розбита, про що достеменно вже відомо і в Києві, що розігнатися по ній просто неможливо: яма на ямі.
Підійшла до мене і досить численна група із проханням посприяти у відновленні «домашнього кінотеатру». Ще місяць тому за допомогою вузькоплівкового апарату вони із задоволенням дивилися різні фільми – презент кінопрокату. Але дирекція вирішила «цю справу припинити» начебто через великі витрати електроенергії. А фахівці із числа ж підопічних стверджують: вони невеликі. Але гадаю, що ця проблема нерозв’язна. Та й чи можна її такою вважати? Тим більше, на тлі цілком благополучних справ – постачання корпусів водяним опаленням, біотуалетами, придбання потужних жарових шаф та пральних машин, ремонт даху. І урожай зібрали непоганий. Зараз щосили йде сівба. На госпдворі – понад 30 дійних корів, 160 свиней. Директор будинку-інтернату Валентин Пилипович Балабан – господар докладний…
Куди більше незручностей випробовує Анатолій Олександрович Бичков. В інтернаті він вже багато років. І стільки ж, не маючи, по суті, жодного зубу, стоїть першим на протезування. Та щось воно не просувається.
Старість – не в радість. Особливо якщо вона погіршується хворобами, неувагою близьких, відірваністю від колишнього і, можливо, яскравого життя. Не малою мірою цей стан залежить і від характеру людини. Анатолія Івановича Ламзіна теж особливо здоровим не назвеш. Вони з дружиною тому тут по добрій волі і опинилися, що більше не змогли утримувати ні будинок під Одесою, ні господарство. Але в інтернаті склавши руки Анатолій Іванович не сидить. Вже плодоносить вирощений ним молодий сад. Я й побачила Анатолія Івановича за роботою: копав «свій» город, з якого кожного року збирає відмінні помідори, огірки, цибулю, часник. А по сусідству – чудова виноградна міні-плантація – плід праці такого ж трударя Федора Павловича. Обидва цих мудрих чоловіки стверджують: будь-яка добра справа – порятунок від важких дум та поганого настрою. Причому їх повністю підтримують у цій справі двоє молодих людей – Олексій та Сергій. Вони теж мешкають тут. Обидва – на інвалідних візках. Але скільки в них енергії! Купили на двох комп’ютер. Зараз думають про підключення до інтернету. У них найширше коло спілкування. Постійно приходять старшокласники, які теж цікавляться комп’ютерною технікою.
«Дивлюся на них, – зізнався літній чоловік, який теж мешкає у цьому корпусі, – і доля моя вже не уявляється мені такою трагічною. Напевно, страждання для того людині й дані, щоб краще зрозуміти те, яке гарне життя».
Таїсія БАРАНОВА,власкор «Одеських вістей», с. Мирнопілля, Арцизький район
Її поважний контингент
За вікном осінь. Це пора, коли ми з тугою у серці прощаємося з літом, разом з терпкими пахощами відцвітаючих троянд, різнобарвних осінніх квітів та позолотою першого листопаду. Саме осінь завжди спонукає до філософських роздумів (особливо, якщо тобі далеко за сімдесят) про сенс життя, хороших людей у цьому світі, які сповідують добро, милосердя й любов до ближнього.
Погожої осінньої днини хвороба мене, ветерана війни, погнала до всесвітньо відомого інституту очних хвороб і тканинної терапії ім. Ак. В. Філатова, що розташувався у мальовничому куточку Французького бульвару нашого рідного міста.
У відділі мікрохірургії мене зустріла привітна жінка, завідувачка відділом, професор Галина Іванівна Дрожжина і представила лікарю Тетяні Борисівні Гайдамаці, зауваживши: «Ось Вам наш досвідчинний лікар, який буде вами опікуватись».
Доброзичливий погляд цієї жінки, щира посмішка, непідробна зацікавленість у моїй хворобі – все це створило між нами атмосферу довіри і порозуміння. Довго довелось Тетяні Борисівні повозитися зі мною. Спочатку операція правого ока, згодом лівого, а потім тривале лікування, адаптація.
І за весь цей час я ні разу не бачив Тетяну Борисівну роздратованою, байдужою до хворих, з прихованим бажанням якнайшвидше позбутися пацієнтів поважного віку, з їх настирними капризами та вередливістю.
Говорить Тетяна Борисівна:
– Якось так трапилось, що останнім часом у мене підбирається контингент хворих поважного віку, ветерани війни і праці. Тож приходиться формувати таку модель спілкування з ними, аби не образити їх, бути стриманою, чемною. Люди поважного віку глибоко цінують добре слово, турботу про них, увагу до їх потреб. Все це створює сприятливі умови для їхнього лікування. Допомагають і мої бесіди з ними у післяопераційний період. Вони дають їм змогу зберегти психологічну рівновагу, впевненість у своїх силах, надію у майбутнє. Мабуть, тому, коли старенькі покидають наш лікувальний заклад, їм важко втриматися від сліз за щастя бачити світ, дякують нам, дарують нам найщиріші побажання. Тож, одержуючи таку винагороду за свій труд, соромно не бути щасливою.
Понад двадцять шість років працює Тетяна Борисівна в інституті. Вона прийшла сюди після закінчення вузу. Тут вона захистила дисертацію, стала старшим науковим співробітником. Високий фах, багатий досвід, комутативний талант зробили визнаним лікарем-офтальмологом з неабияким практичним і науковим потенціалом.
– Тетяно Борисівно, – звертаюсь я до неї із запитанням. – Скажіть, будь ласка, Ви хвилюєтесь, коли заходите до операційної зали?
– Я не маю права хвилюватися. У мене мають бути міцні нерви, вправні руки, що точно виконуть задані рухи. Зосередженість, мобілізація усіх психічних і фізичних сил – ось що потрібно лікарю під час операції. На сьогодні я здійснила уже кілька тисяч операцій, кожна з них містить певний ризик. Людина – це неповторна соціальна і біологічна особистість, і під час операції можуть виникнути різні колізії, які вимагають миттєвої реакції, безпомилкових рішень. Тому кожна операція – це творчість. Перенапруження, яке відчуваєш, покидаючи операційну залу, долаєш психологічним тренінгом, відпочинком, розслабленням.
– А як Вам працюється в колективі відділення, є якісь фактори, які спонукають до творчої роботи, чи, можливо, навпаки?
– Ніяких «навпаки». Завдяки вмілому керівництву у нашому відділі панує злагода, довіра і взаємоповага. Ніхто нікого не підмовляє, не під’юджує, не заздрить. Більшість наших лікарів працюють у відділенні уже багато років. Є у нас і професори, доктори медицини, але всі рівні у спілкуванні, всі один одному допомагають і підтримують. Мабуть, у цьому секрет наших успіхів в науці і практиці.
– А як оплачується Ваш труд?
– Про це краще не згадувати. Щоб якось зекономити кошти, ми кожні три дня місяця за свій рахунок ідемо у відпустку. Однак усі добре розуміємо, що в нашій країні, як і по всьому світу, – глибока криза, яку треба подолати. Тому всупереч кризі працюємо, лікуємо людей, займаємося наукою. Життя продовжується!
Професіоналізм Тетяни Борисівни Гайдамаки, знання, досвід – унікальні. Та головне – це безмежно добра людина. Хтось із великих людей сказав, що у внутрішньому світі людини доброта – це сонце. Тож, здається, що вся душа цієї жінки світиться сонцем.
Нехай її подальша доля стелиться барвистим рушником щастя, здоров’я, благополуччя, а усвідомлення важливості і відповідальності за ту справу, яку вона чинить, підносить її на нові вершини успіхів – у наукових пошуках та практичній роботі.
Станіслав Оришка
Якщо є поруч друзі
Напередодні Дня літньої людини в Одеському відділенні НСЖУ президент Асоціації «Ветеранський рух Одеського регіону», голова профкому ДП «Одеський морський торговельний порт» Володимир Зайков та голова правління Асоціації «Ветеранський рух Одеського регіону», керівник Спілки воїнів-інтернаціоналістів ДП «Одеський морський торговельний порт» Олександр Ружин вручили сертифікати на одержання інвалідних візків для ветеранів.
Асоціація, заснована у квітні нинішнього року, розпочала свою діяльність з реальних та дуже значимих справ. Так, спільно з комунальною установою «Стратегія життя» їй вдалося одержати гуманітарну допомогу – 550 інвалідних візків імпортного виробництва. Із урахуванням того, що самостійно купити такий візок більшості інвалідів не під силу, переоцінити цю допомогу попросту неможливо. Асоціація одержала заявки від різних громадських організацій. Потім спеціальна комісія ухвалювала рішення, кому їх передавати.
Володимир Зайков розповів, що триста візків надійшли у розпорядження облдержадміністрації для надання їх людям з районів області. З двохсот п’ятдесяти, що залишилися, п’ятдесят передали інвалідам Криму, ще двадцять – у Трускавець. Десять візків передаються у розпорядження Військово-медичного клінічного центру Південного оперативного командування, один – нашій колезі, журналістці Наталі Бенді.
Розуміючи, що зібрати інвалідний візок неспеціалістові складно, портовики знайшли волонтерів із молодих працівників свого підприємства, які й відвезуть візки інвалідам додому, а також зберуть їх.
Вручення цієї адресної допомоги залишило надію на те, що, нарешті, добродійність у нас стає конкретною, спрямованою на полегшення життя реальних людей. Ну, а участь у наданні допомоги інвалідам молодих людей взагалі відроджує незаслужено підзабутий, але гуманний та мудрий принцип: «Людина людині друг».
Світлана КОМІСАРЕНКО,«Одеські вісті»
