Нещодавно у Європейській вищій школі післядипломної освіти в галузі медицини, психології та екології у Ганновері (Німеччина) відбувся захист докторської дисертаційної роботи «Установка для виробництва тепла, холоду та електроенергії на основі екологічно чистих біологічних джерел». Автором її став одесит, колишній моряк, а тепер уже й доктор екології Олександр Топольський.
Про те, що в усьому світі енергетики та екологи заклопотані зараз пошуками альтернативних, екологічно безпечних та межево економних джерел палива й енергії – відомо кожному школяреві. Проте засоби, до яких вдаються в різних країнах, аби стимулювати процес пошуку цих джерел та їх економії, нас, українців, здатні просто-таки вражати.
Чи може хтось уявити собі, що в Україні, так само, як у Швейцарії, будь-який тракторист матиме змогу укласти договір з електромережею і в години пік підключатися до неї зі своїм валом відбору потужності? А саме таким чином тисячі тракторів підтримують своїми потужностями мережу, причому за дві години власник одного такого «енерго-трактора» окуповує всю добову потребу в електроенергії свого фермерського господарства. Та й в енергетично забезпечених Штатах мережа теж купує енергію з будь-яких приватних джерел, до того ж платить за це по 8 центів за кіловат-годину, продаючи її споживачам собі у збиток по 3 центи! Навіть у сусідній Білорусі вже ухвалили закон, за яким електромережа зобов’язана купувати енергію альтернативних джерел за вдвічі більшу ціну, ніж сама продає її. А в Данії з’явився цілий сектор економіки, що грунтується на існуванні незалежних енергопостачальників, які використовують вітроенергетику, установки з виробництва біогазу, малі установки спільної генерації тепла та електрики.
Коли Олександр Топольський, випускник 17-го Одеського морського профтехучилища та Одеського вищого інженерно-морського училища, досвідчений судовий механік-універсал, захопився ідеєю створення власної установки з біопалива, яка б працювала на невичерпному джерелі – гної, обслуговуюючи фермерські господарства, він уже мав чималий досвід винахідницької та новаторської творчості. Свого часу його вразила непродуктивність праці людей, зайнятих на каторжному процесі – очищення корпусів суден. Не вдаватимусь зараз до опису його власного технічного рішення, в якому здатні розібратися лише фахівці, а скажу лишень, що ось переді мною «Авторське свідоцтво», видане у листопаді 1986 року ще Державним комітетом СРСР у справах винахідництва та відкриттів у Москві. І ним засвідчено, що власник цього документа запропонував «Спосіб О.М. Топольського очищення корпусу судна». А наступного року з’явилося ще одне таке ж «Авторське свідоцтво», яким за молодим морським інженером Олександром Топольським було закріплено авторське право на винахід «Способу демонтажу вкладишів підшипників». У січні того ж року йому було видано свідоцтво про винахід «Вузла з’єднання зварочних дротів».
Той, кому хоч раз доводилося пробиватись крізь бюрократичні вали Держкомітету СРСР у справах винаходів та відкриттів, знає, яким тернистим бував шлях від самого винаходу до авторського свідоцтва, а в Олександра їх уже три, хоча в реальності з’явилося ще кілька ідей, які, можливо, втілені будуть у життя колись згодом. Мабуть, саме так воно й буде, оскільки Олександр – людина невпокійлива, з отого невмирущого племені допитливих та прискіпливих, які все, що потрапляє їм до рук, намагаються вивчити, дослідити й обов’язково вдосконалити.
По-справжньому я познайомився з моряком далекого плавання Топольським 2002 року, коли ми разом створювали Чорноморсько-Дністровське козацтво, а слідом за ним – Новокарбівську січ, що й досі існує в селі Новокарбівка Любашівського району, базуючись на козацькому фермерському господарстві, очолюваному курінним Віктором Мазуренком. Саме в цьому господарстві, яке має вівцеферму та ферму великої рогатої худоби, в Олександра й зародилася ідея власної біоустановки, яка була б недорогою, простою в експлуатації, ефективною, а головне, використовувала б гній та іншу біомасу, якої завжди вистачає в будь-якому сільському господарстві. Ну а далі довелося ознайомитися з принципом роботи і технічною документацією чи не всіх існуючих нині біоустановок вітчизняного та закордонного виробництва, аби не впадати в плагіат і не винаходити велосипед; виробити власну концепцію, спроектувати і випробувати власну модель…
Знову ж таки, не вдаватимуся зараз до докладного технічного опису самої «Установки Топольського», авторство якої засвідчено відповідною технічною документацією та дипломом Європейської вищої школи післядипломної освіти, а скажу лише, що в основі її роботи – переробка біомаси метановим бродженням, з отриманням при цьому біогазу, що містить у собі до 70% метану, а в якості додаткового продукту – знезаражені органічні добрива. Працювати ця установка може на гної, соломі, сіні, відходах буряківництва та обробки рапсу, одним словом, майже на всьому, що тільки становить собою поняття «біологічна маса». Як підрахував сам винахідник (і експерти погодилися з цим), енергія, яка вилучатиметься при спалюванні цієї біомаси в його установці, досягатиме 70 – 75 відсотків тієї енергії, якою потенційно володіє первинний матеріал, тобто первинна біомаса, що на сьогоднішній день є досить високим показником.
Коли я поцікавився у доктора екології Топольського, що ж саме спонукало його до створення такої установки, він відповів лаконічно і водночас вичерпно:
– Мене як українського козака і технаря завжди турбувала, і навіть неприємно вражала, енергетична залежність України від поставок з-за кордону. Прикинувши, яку велику кількість всілякої біомаси породжує наше козацьке фермерське господарство, ми з фермером Віктором Мазуренком вирішили, що починати боротьбу за енергетичну незалежність країни слід з енергетичної незалежності нашого села і нашої козацької січі, спорудження якої триває на березі сільського ставу. Коли я вперше оголосив, що хочу створити власну біоустановку, дехто з моїх знайомих сприйняв це за жарт. Зате діючою моделлю, яку я привіз із собою до Ганновера, для демонстрації під час захисту докторської, не на жарт зацікавилися німецькі фахівці, та настільки, що довелося її там і залишити, для, так би мовити, пропаганди української наукової думки. Зараз ми з фермерами-козаками споруджуємо перший виробничий зразок безпосередньо в Новокарбівці, і при цьому зауважу, що, маючи креслення і технічну документацію, мою установку можуть виготовляти в будь-якому селі, якщо тільки там знайдеться кілька людей, що знаються на техніці та енергетиці. Хоча, звичайно ж, хотілося б, аби знайшовся якийсь завод, що налагодив би її масове, якісне виробництво. Зараз я підтримую зв’язок з однією німецькою фірмою, яка дуже зацікавилася моїм винаходом, тож сподіваюсь, що такий завод можна буде спорудити на Одещині, за фінансової підтримки цієї фірми, оскільки вітчизняним бізнесменам, чиновникам та владним структурам зараз не до моєї установки, всі вони – в політиці.
Творця «Біоустановки Топольського» можна зрозуміти: у нього такий же розрахунок, як у багатьох колег-винахідників. Оскільки для вітчизняних чиновників та бізнесменів у своїй батьківщині пророків, тобто, я хотів сказати, талановитих винахідників, нема і бути не може, то він сподівається на класичне заклинання українця: «Закордон нам допоможе!». Але дуже хотілося б, щоб у даному випадку у вітчизняному чиновництві стався такий собі «системний збій» і воно відкрило для себе: «Та ось же вона – дешева, невибаглива, екологічно чиста установка, масове впровадження якої в народне господарство дасть величезну економію традиційних енергоресурсів!». А якщо вона вже існує, і навіть пройшла технічну експертизу за кордоном, то чого ми чекаємо?!
Втім, ми з вами знаємо, чого наше чиновництво в даному випадку чекає, не проявляючи жодного інтересу до «Установки Топольського». Воно чекає, поки там-таки, за кордоном, біоустановку цю впровадять у масове виробництво, аби потім продавати нам утридорога за свої євро!
