СІЗО для підлітків. Для тисяч громадян, які проїжджають в Одесі Люстдорфською дорогою повз непривітний тюремний корпус, це місце, де сидять злочинці. Але за глухими цегельними стінами перебувають, по суті, діти: хлопці, які мають за плечима досвід життя від 14 і найбільше – до 18 років.
– Коли я вперше відвідала слідчий ізолятор, вони саме так і поводилися зі мною, як, на їхню думку, личить запеклим лиходіям, – говорить Алла Сорока – психолог-волонтер міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді.
Вона координує тренінгову програму, спрямовану на зниження насильства у місцях позбавлення волі. – Хлопці, яких конвоїри приводили до окремої камери, призначеної для спілкування, спочатку грубили, насміхалися, погрожували. Але потім я зрозуміла, що це просто перевірка на переляк. Адже ці вуличні "герої" важко йдуть на просте людське спілкування, особливо тут, у тюремних обставинах.
Справді, психологи, які працюють із підлітками-ув'язненими, стикаються з ними, насамперед, як із людьми, що переживають затяжну кризову ситуацію. В ізоляторі вони перебувають подовгу, іноді по 2 роки і навіть більше. Їх пригнічує невідомість, ставлення до них, як до ізгоїв суспільства. Болісно ранить відчуття того, що вони відлучені від щасливого дитинства. Юні максималісти із викликом говорять про себе, що вони "погані люди". Напруження, що створюється цією атмосферою, підсилюється страхом перед майбутнім.
Не легше переноситься і визначеність вироку. Вже зовсім очевидно, що з життя невблаганно має бути викреслено кілька років, залишивши їх по той бік колючого дроту. Тоді у підлітків і відбуваються нервові зриви. Бувають випадки, коли вони намагаються покінчити із собою. Або у відчаї ріжуть ножем вени на знак протесту. Часті поперечні рубці на передпліччях у колишніх ув'язнених – нерідко сліди саме таких потрясінь.
Але правда й те, що люди, які живуть у стані безнадії та душевного болю, бувають надзвичайно довірливі із тими, хто хоче їм допомогти. Зникає підозріливість, сходить напускна зухвалість та інші реакції захисту. І вони починають розповідати про себе.
– Я стараюся, щоб між нами виник діалог, – говорить Алла. – Підлітків потрібно підвести до того, щоб вони для початку хоча б зрозуміли, чому сюди потрапили. Адже багато хто з них вважає себе жертвами несправедливої до них долі. І я намагаюся кожному дати зрозуміти, що фаталізм – легкий, але ненадійний спосіб для заспокоєння. І ще: кожному дати можливість самостійно знайти точку становлення на шлях злочинних дій.
Здебільшого під масками зарозумілих хуліганів ховаються самотні, недолюблені діти. Відсотків 90 мешканців "малолітки" – вихідці із неблагополучних сімей, у яких безталанні батьки не додумалися закласти зерна моральних цінностей. Тому підліткам і залишалося керуватися примітивними критеріями вулиці. Футболу у тюремному дворі та грубуватого гумору хлоп'ячого братерства замало для розрядки їх неприборканої молодої енергії. Нерідко спалахують суперечки, які закінчуються жорстоким побиттям співкамерника.
Подарунком на день повноліття для багатьох стає відправлення в СІЗО для дорослих. Кажуть, там утримання не таке суворе і легше сидіти. Ще краще в колонії. Немає тісних камер, всепроникливої вогкості через погане опалення. Немає щитів поверх ґрат на вікнах, що перекривають надходження свіжого повітря та сонячного світла. Там ближче до здійснення споконвічної мрія "зека" про "підігрів" – грошову або продуктову допомогу ззовні.
Режим колонії не розрахований на інтелектуальні витрати, особливий розвиток здібностей. Питання житлоплощі, харчування, придбання одягу, мийних засобів, медикаментів, та й самих виробничих відносин спрощені до мінімуму. Роки перебування в таких умовах привчають свідомість до обмежень.
– Після багаторічного перебування "у системі", майже всім ув'язненим буває важко адаптуватися до норм соціуму. І діаметральною проблемою для них стає повернення, – говорить Алла.
З одного боку, підлітки, які відбули термін, що стали вже молодими людьми, стрімко перенасичуються енергією волі. З другого боку, вони мало пристосовані до неї, але починають жадібно шукати точку докладання сил свого невгамовного темпераменту. Добре, якщо їм є куди повернутися, якщо на них вдома чекають. Але частіше на волі їм ніхто не радіє. Вони виявляються такими ж залишеними та самотніми, як і до терміну. З тією різницею, що не знають, як захищатися від чужого для них середовища, що обступило їх.
Усім відомо, що суспільство не приймає "зеків", звичайні люди не вважать їх рівними собі. Однокласники, колишні двірські товариші уникають зустрічей із ними. Тим, хто "сидів", не вірять, відмовляють у прийнятті на роботу. Іноді відверто женуть геть. У підприємств немає тепер гуртожитків, як було раніше, а за старою адресою не завжди вдається знову одержати прописку. Мимоволі народжується крамольна думка: такого не було, коли вони жили у бараках за простими та конкретними правилами зони! Чимало таких, хто знову застосовує свої злодійські навички. І незабаром колесо долі повертає їх на нари.
Є й інші, які так наковталися табірної баланди, що більше не хочуть назад. Але, схоже, і їх не потребує суспільство.
Денис потрапив до колонії 15-річним, а залишив 18-річним. Хоча він вийшов із освоєними спеціальностями маляра, зварника, будівельника, укладальника бруківок та штукатура-плиточника. І навіть влаштувався на роботу. Він хотів жити інакше, але ніхто із його оточення не вірив у те, що він зміниться. Від безвиході його почало "штирити", "ковбасити", потягло на пошуки пригод. Підвела незжита довіра до старих відносин із братвою. Блатні кореша вмить розпростерли обійми. Не розуміючи своєї залежності від групи, він пішов разом із усіма на хуліганську вилазку. Один із ватажків компанії виманив у перехожого мобільний телефон і втік. А Денис, котрий був присутній при цьому, попався як співучасник.
Слідчі, потім суддя побудували обвинувальний висновок на тому, що він вчинив злочин повторно. Рецидив. Заодно додали до його справи матеріали ще однієї нерозкритої справи. Денис один рік просидів у СІЗО, а потім не витримав і здався. Оперативники розтлумачили: якщо він піде у відмову за "пришитим" епізодом, то суддя дасть йому максимальний термін за першим. Тому, аніж набувати туберкульоз тут, краще вирушити до табору, де усе давно знайоме. І він взяв на себе злочин, якого не вчинив. За це йому дали мінімально можливий термін. Угода відбулася!
Коли він повернувся із місць ув’язнення 18-річним і скуштував на виснажливій роботі гіркого хліба волі, психолог-волонтер почула від нього:
– Втомився я від вашого дорослого життя.
Сказав жартома, тому що зарплати вистачало лише на їжу та одяг. Другий термін він зустрів інакше. Рішення суду прийняв із покірністю, що зачепила за живе.
– Його зігнули цим вироком, але, сподіваюся, не поламали, – сказала Алла про цей випадок.
Скільки ж їх таких молодих, здорових, у розквіті сил і творчих можливостей, повернувшись із місць ув’язнення, не будуть прийняті волею?
