Результатом соціального прогресу, бурхливого розвитку науки і техніки став у ХХ столітті інформаційний «вибух». Його нинішні плоди – це величезна кількість інформації, що цілодобово надходить до нас з телебачення, газет та журналів. Кількість різноманітних ЗМІ, особливо друкованих, щороку лише зростає. Але для більшості жителів сільської місцевості джерелом інформації впродовж багатьох десятиліть залишаються районні періодичні видання та обласне видання «Одеські вісті». Якщо проаналізувати тиражі районок, наприклад, півночі Одещини, то безперечним лідером за кількістю передплачених примірників залишається газета Любашівської районної ради «Хлібороб». Нині її тираж зріс до 4,5 тисячі примірників. Останні п’ятнадцять років районну газету «Хлібороб», засновану 24 грудня 1931 року, очолює редактор Анастасія Леонідівна Олійник, яка розповідає про свій шлях у журналістиці та роль районки в інформаційному просторі. Адже за її плечима – тридцять вісім журналістських весен. Та жодного разу вона не пошкодувала, що обрала таку неспокійну, але захоплюючу і потрібну людям професію.
– Смак до читання преси мені прищепив батько, інвалід війни, який тривалий час працював листоношею. У його сумці було стільки газет і журналів, що я затамовувала подих від розмаїття друкованого слова. Невдовзі і сама спробувала писати. Мій шлях до журналістику був прокладений завдяки першим публікаціям в обласній газеті «Комсомольська іскра». Мої статті були помічені, і після закінчення десятирічки отримала лист-запрошення зайти до редакції районної газети.
У серпні 1971 році мене зарахували на посаду кореспондента. Становлення проходила серед старших колег – Лілії Архипівни Сокур, Павла Васильовича Глезні, Бориса Григоровича Лісняковського. Дивувалася вмінню редактора Миколи Андрійовича Ізбаша самостійно макетувати сторінки. Саме він почав готувати з мене відповідального секретаря. На цій посаді пропрацювала вісім років. Газетяр, по суті, не відпочиває, бо коли у тебе на думці кожен наступний номер, то постійно прокручуєш його у голові, знаходиш нові рішення подачі та верстки. Додало досвіду заочне навчання на факультеті журналістики Львівського держуніверситету, який закінчила у 1978 році.
Редактором обрали, коли виповнилося сорок. Це були 90-ті, найзлиденніші роки, коли в обігу були купоно-карбованці, ходили мільйонні купюри. Через відсутність цинку газета не мала змоги друкувати власні фотознімки. Час від часу замовляли кліше у видавництві «Чорномор’я». Фінансування редакції та посадові оклади були такими невеликими, що у пошуках кращої долі пішла з газети заввідділу сільського господарства Тетяна Підгорна, та вона, повернувшись через кілька років назад, зізналася, що кращої роботи, ніж в редакції, для неї не існує.
Виживали у буквальному розумінні цього слова – без транспорту, приміщення не опалювалось, тож довелося кочувати взимку по різних організаціях. А у звітах обласного управління у справах преси та інформації ввжалося, що ми рентабельні, єдині в області...
Вийти з прориву допомогла фінансова підтримка обласної ради у розмірі 50 тисяч гривень у 1999 році. За них вдалося капітально відремонтувати приміщення, щоб не розвалилося, підключити природній газ та придбати комп’ютерну техніку, цифровий фотоапарат. Відтоді друкуємося у місті Первомайську Миколаївської області.
На превеликий жаль, фінансування з районного бюджету залишилося найменшим в області. І лише невелика дотація загартовує наш маленький колектив.
Час від часу я згадую свого першого (давно покійного) редактора і його прагнення щономера друкувати добірку новин. У радянські часи для кожного з нас це було постійним головним болем. Але тепер їх – хоч греблю гати! Тож ця рубрика є незмінною у кожному номері. Щодо тем для публікацій, то їх вистачало й вистачає досі. Вишукували й вишукуємо людей з незвичайними біографіями, сильних духом, нових керівників сільгосппідприємств з ринковим мисленням, як правило, молодих. Попри все, працювати нині цікавіше, хоч і праві колеги, що при більшій свободі слова стало менше журналістики. Правда, популярністю у населення, як і раніше, користується місцева преса, бо, здебільшого, вона є головним джерелом інформації для людей. Час від часу підвищуємо передплатну ціну й одночасно дбаємо про зміст газети, зокрема й про рекламу. Тому читачів у нас вистачає.
Що стосується тиражу, то з майже десятитисячного зійшли до трьох тисяч, а сьогодні маємо п’ять з половиною тисяч відданих шанувальників нашої газети.
Чи боїмося ми роздержавлення? У цьому, як кажуть, є свої плюси і мінуси. Уявіть собі, що дотація за останні десять років складала усього від10 до 65 тисяч гривень. А автомобіль «жигулі» було придбану за річну дотацію! Хвилює (і не тільки мене) зовсім інше – які цінності пропагуватиме вільна роздержавлена преса, у чиї руки потрапить, чи буде у цьому Законі норма про 2-3-річну підтримку? Запитань дуже багато. Не втратити б головного – виховання наступних поколінь у дусі патріотизму до Батьківщини, не загубити б цього між перегонами політиків у боротьбі за владу.
