Старше покоління... Як багато вкладено у значення цих двох слів!
Здавна у нашому народі шанується традиція прояву поваги до старших. Адже ті, кого сьогодні називають людьми похилого віку, своєю невтомною працею створювали і захищали міць і велич країни.
Напередодні 65-ї річниці Великої Перемоги наше суспільство справедливо висловлює свою вдячність людям, які пройшли крізь жахливі випробування, людям героїчної долі, які присвятили своє життя невтомній праці на благо Батьківщини.
До плеяди старшого покоління належить і ветеран Збройних сил, фронтовик, полковник у відставці Віталій Васильович Ларіонов, який у ці дні відзначив своє 85-річчя.
Уже з перших хвилин знайомства з Віталієм Васильовичем, відчувши його міцне рукостискання і почувши твердий командирський голос, зрозумів: гвардійське загартування – це на все життя.
Наша розмова розпочалася без дипломатичних вивертів. Чітко поставлене запитання – точна і впевнена відповідь. Уже наприкінці розмови не втримався від компліменту на його адресу, висловивши подив, як це він через багато років пам'ятає назви населених пунктів, номери частин, у складі яких довелося воювати і служити, прізвища командирів і товаришів по службі. Відповідь була красномовною: «Все це я пропустив крізь своє серце». Так сказав Віталій Васильович.
Власне, армійська служба починалася у нього, як і в тисяч однолітків воєнного часу. Будучи студентом другого курсу, одержав направлення до Киргизії, на рудник з видобутку свинцевої руди, старшим групи. Тут, під час практики, його 16 серпня 1942 року і призвали до армії. Включили до команди, яку відправляли до військового училища. Так і потрапив до Орловського військового училища. На той час воно перебувало у Чарджоу. У ньому готували стрільців, кулеметників і мінометників. Освічений юнак потрапив до мінометників.
У березні 1943 року здав державні іспити. Очікував наказу про призначення до діючої армії. Несподівано новоспечених командирів-мінометників перевели до Душанбе. Батьківщина вважала за потрібне продовжити їхню військову освіту. Так Ларіонов знову став курсантом. Цього разу Гомельського військового училища, евакуйованого до міста Кирки (Туркменистан).
– Потрапив я за розподілом на Третій Український фронт, до 195-ї стрілецької Червонопрапорної Новомосковської дивізії, до 604-го стрілецького полку, – згадує Віталій Васильович. – Звідси і розпочався мій бойовий шлях.
Бойове хрещення одержав під районним центром Софіївка Дніпропетровської області. Там довго тривала оборона. А у січні 1944 року розпочався наступ. До цього часу вже було видано наказ Верховного головнокомандувача Й.В. Сталіна про те, що спеціалісти-офіцери повинні використовуватися тільки за отриманою військовою спеціальністю. До цього наказу і льотчики, і зв'язківці, і артилеристи найчастіше потрапляли у піхоту. Це, звичайно, було марнотратство для держави, яка задіяла у важкий воєнний час для навчання спеціалістів різних родів військ значні кошти. Ларіонов провоював у своєму полку на посаді командира мінометного взводу аж до закінчення війни.
Йому довелось брати участь у визволенні Одеської області. Під Роздільною та Кучурганами йшли великі бої. Весна 44-го року була дуже рання. Бездоріжжя розпочалося фактично з середини зими. Важка техніка, навіть танки буквально грузли у багнюці. Тут-то й виручила випробувана тяглова сила – коні, воли з підводами. Та й бійцям довелося нелегко. Адже боєприпаси, стволи і мінометні плити найчастіше доводилося нести, що називається, на своїх плечах.
– Під час бойових дій я пройшов зі своїми мінометниками по суті, всю Правобережну Україну від Дніпра, а під час Яссько-Кишинівської операції – поперек Молдавії від східного до західного кордону, – згадує Віталій Васильович. – Закінчився ж мій бойовий шлях у Болгарії, неподалік населеного пункту Нова Забора, у складі 37-ї окремої армії під командуванням Сергія Семеновича Бірюзова. Зараз у Тирасполі стоїть обеліск воїнам славетної 37-ї армії.
Перед Віталієм Васильовичем після Перемоги постала дилема: що робити? Багато товаришів по службі звільнялися. Йому, командирові мінометної роти, було всього 22 роки. Звичайно, піддався загальному настрою, теж написав рапорт про звільнення у запас. Зупинив командир полку майор Банников. Душевно поговорив, змалював перспективу, відзначив набутий у боях досвід, сказав, що хтось же має захищати Батьківщину. Так і залишився Ларіонов служити. Одержав направлення до Миколаєва, до 188-ї стрілецької дивізії на посаду командира мінометної роти. Зрозумів, що потрібно підвищувати свою майстерність. Навчався в Одесі на курсах удосконалення офіцерського складу.
До речі, ці офіцерські курси докорінно змінили долю молодого офіцера. Тут він познайомився з чудовою одеситкою Раєчкою, яка жила з батьками. Вона була тоді вже на четвертому курсі медіну.
Раєчка була на практиці у Кодимі, коли Ларіонов приїхав до неї, повідомив, що одержав направлення на Далекий Схід. Вона розважливо сказала, що треба закінчити інститут, а у майбутньому згодна їхати з Віталієм хоч на край світу. Довелося зізнатися, що пожартував, за що й одержав справедливий наганяй від нареченої.
Знову довелося зустрітися з Раєю лише на Новий, 1949 рік. Приїхав до неї в Одесу. Гуляючи засніженими вулицями, запропонував вийти за нього заміж. Потім жартував, що недовго вмовляв наречену, – всього один квартал.
Весілля, як годиться, довелося гуляти двічі – в Одесі, з батьками, а потім у Миколаєві, з товаришами по службі. Хлопці були задоволені, тим більше, згадує Віталій Васильович, вдалося роздобути каністру дефіцитного на той час чудового молдавського вина.
Так і прожили вони разом 52 роки 8 місяців і 2 дні. Помотатися довелося по гарнізонах у Миколаєві, Молдавії, Закарпатті, Угорщині. Раїса Данилівна була, як заведено говорити у народі, лікарем від Бога. Виростили Ларіонови сина, одержали невістку Лєночку, онучку Вєточку, онука Владислава. От уже п'ять років виповнилося правнукові Вадимові. От тільки пішли передчасно з життя дружина і син Віталія Васильовича.
Віталій Васильович по праву пишається своїми рідними. Онуки стали професійними лікарями. Швидше за все, і правнук Вадим продовжить лікарську династію.
Віталій Васильович кілька років працював заступником голови первинної ветеранської організації. І зараз він не стоїть осторонь від справ. Виконує доручення, із задоволенням спілкується з ровесниками-ветеранами. А вже про політику поговорити – тут він дасть фору багатьом.
Ось так і побудував свою долю ветеран-фронтовик, наш земляк Віталій Васильович Ларіонов. Спогади про минуле залишилися у серці, та й у численних фотографіях, на яких відображені етапи його військового шляху, сімейного життя з любою Раїсою Данилівною, дорослішання улюблених онуків. А вони по праву пишаються своїм дідусем, цінують його багатющий життєвий досвід, поважають його мудрість і силу духу. І, звичайно ж, як заведено у цій сім’ї, готують улюбленому дідусеві до ювілею якийсь незвичайний сюрприз.
Із задоволенням приєднуємося до численних поздоровлень на Вашу адресу, шановний Віталію Васильовичу! Здоров'я Вам і довголіття на радість онукам і правнукам! З ювілеєм!
