Гідність держави залежить у остаточному підсумку від гідності особистостей, які її утворюють.

Джон Стюарт Мілль (1806 – 1873)

Останнім часом на тлі нескінченних взаємних ображань, викриттів, звинувачень та докорів на тему "хто винен?" ні-ні та й лунають боязкі голоси тих, хто, не втративши надії жити в цивілізованій країні, задає собі сакраментальне запитання: що робити? Оскільки ж запит на відповідь залишився незадоволеним і донині, ми беремо на себе сміливість запропонувати свій.

Він, як завжди, може бути коротким та повним.

Короткий – це поводитися порядно, навчитися сіяти навколо розумне й добре, причому усіма мовами, якими з давніх-давен удостоїлося розмовляти населення цієї землі.

Повна ж відповідь, по суті, є перерахуванням тих заходів правового характеру, без яких втілення у життя зазначеного вище залишиться усього лише добрим побажанням. Підкреслимо одразу: не йдеться про Главу держави, уряд, парламент, фінансово-промислову групу або організованне злочинне угруповання (що в Україні нерідко уживається в одній особі), а про Право.

Вже не секрет, що доля народів західних країн відрізняється від долі населення колишньої Російської (радянської) імперії саме ставленням до Права. За великим рахунком воно – неодмінна умова виживання як окремих людей, етносів, корінних народів, націй, так і усього людства в цілому. Право – найоптимальніший та найефективніший інструмент вирішення усіх міжлюдських суперечностей, зокрема, між представниками різних цивілізацій, релігій, рас, етносів, мовних груп, регіонів, націй та держав. Його суть – забезпечення самозбереження та цивілізованого розвитку будь-якої людської спільноти. На території конкретних країн Право репрезентоване у зведеннях основоположних правил, які одержали найменування національних конституцій.

У вистражданій, осмисленій, перейнятій справедливістю та демократично прийнятій народом Конституції – ключ до його подальшої долі. Однак ключ до цього ключа (хай вибачить нас читач за цю навмисну тавтологію) приховується у глибинах менталітету самого народу: у його інстинктивному прагненні поводитися шляхетно, у схильності до творення, у потребі жити у світі та добрі із іншими народами. Іноді ці якості формуються під час природної низки історичних подій, іноді вони свідомо виховуються у процесі наслідування іншим, більш успішним націям. Але як би там не було, без них жодна конституція, жодна "незалежна" держава не має сил зберегти мешканців відповідної території.

Ці та їм подібні якості, такі необхідні для цивілізованого буття будь-якої спільноти не падають з неба, а формуються у процесі творення громадянського суспільства і правової держави, основне призначення яких захист гідності, свободи та прав людини. Однак досягнення цієї мети навряд чи можливе без паралельного опанування правової культури, суть якої полягає у вмінні поважати гідність іншої людини поза залежністю від її етнічного походження, релігійного віросповідання, партійної приналежності, мови спілкування та фінансового добробуту. Інакше кажучи, громадянське суспільство та правову державу не можна заснувати одним помахом руки під час голосування за Основний закон держави, їх можна лише виплекати у процесі важкої праці на благо усього народу.

Усе це так, зауважить читач, але з чого почати?

Ми переконані: починати треба із реалізації установчого права народу, тобто із втілення у життя основного постулату, який знайшов своє відображення у статті 5 Конституції України. Конституційна мудрість говорить: лише ті конституції приречені на довге життя, які у своїй основі містять юридичні інструменти, що виключають можливість їхнього невиконання. Найважливішим з таких виступає неухильне втілення у життя принципу первинної установчої влади, що полягає у природному праві народу засновувати свою державу, визначати кращий для неї конституційний лад, приймати і змінювати свою конституцію. Стосовно, наприклад, Конституції США. Один американський правознавець відзначив, що "як тільки-но Конституцію було ратифіковано, практично будь-яка людина в Америці негайно сприйняла її як документ, що контролює її долю". На жаль, громадяни України не можуть похвалитися подібною долею.

Чому ж так? Спробуємо відповісти й на це запитання.

Народ делегує частину своєї влади державі. Тому влада останньої визнається заснованою (похідною), тобто такою, котра не вправі без особливих на те повноважень з боку засновника ухвалювати, а тим більше змінювати конституцію та заснований на ній конституційний лад. Вперше в історії конституційної думки цей постулат сформулював видатний діяч Французької революції абат Емманюель Жозеф Сіейес (1748 – 1836). Зокрема, він писав: "Конституція є плодом роботи не заснованої, а установчої влади. Жодна делегована влада не вправі у будь-чому змінити умови делегування". Інакше кажучи, державні органи, які створені та діють на підставі конституції, не вправі самі себе реформувати, наділяти або обділяти себе повноваженнями усупереч волі народу. Інакше із головного актора на політичній сцені країни він неминуче скотиться на роль масовки, із усіма наслідками, які з усього випливають. В Україні ці наслідки у наявності.

Отже, відповідно до канонів конституційного права, первинна установча влада стосовно держави належить винятково народу. У повній відповідності з цим принципом 1 грудня 1991 р. був проведений референдум для схвалення всенародним голосуванням Акту проголошення незалежності України. Саме з цього часу Україна замала відповідну легітимність. Однак щодо питання ухвалення та зміни Конституції народ свою установчу місію парламенту не делегував. Відповідно прийнята парламентським шляхом та позбавлена всенародного схвалення Конституція була свідомо позбавлена такого необхідного їй рівня підтримки. Ця правова ущербність – прямий та неминучий наслідок зневажливого ставлення до основного постулату, що згадувався ще у статті 28 Конституції Франції 1793 р.: "Народ завжди зберігає за собою право перегляду, перетворення та зміни своєї Конституції". Як ми бачимо, батьки-засновники Першої французької республіки цілком усвідомлювали те, "хто в домі господар". Мабуть, негоже про це забувати і нам через більш ніж 200 років.

Ми переконані, що з часу проголошення загальнодержавного референдуму з питань визначення конфігурації конституційного ладу, в Україні може розпочатися процес формування справжнього громадянського суспільства. З повсюдного поширення інформації, такої необхідної для осмисленої відповіді на усі питання державного будівництва, почнеться формування правової культури. І зрештою, з часу проведення подібного доленосного акту розпочнеться довгоочікуваний процес зародження правової держави.

Основною перевагою реалізації принципу народного суверенітету є можливість людини стати активним суб'єктом розбудови своєї Вітчизни. Тільки таким способом розрізнене, зневірене та дезорієнтоване населення одержує реальний шанс почати сходження на п'єдестал повноцінної політичної нації. Тут доречно навести справедливе судження 32-го Президента США Франкліна Рузвельта (1882-1945), який відзначив, що "конституцію слід розглядати не як обмежувальний бандаж, а як інструмент, створений для охорони здорового зростання нації". Здорове зростання нації, однак, починається з її наявності. Нація ж починається із прояву солідарності з основних питань державного буття. Немає такої – немає й нації.

Однак на шляху виявлення загальнонаціональної волі є свої підводні рифи та пороги. Вона жодною мірою не повинна бути зведена до простого схвалення кимось кулуарно розробленої однієї державної схеми, а повинна містити в собі вибір між усіма можливими, неодмінно альтернативними і, що, мабуть, найголовніше, різними елементами конституційного ладу правової держави. Таких елементів – декілька. Насамперед, це спосіб прийняття конституції, форма правління, державний устрій, спосіб формування гілок державної влади та органів місцевого самоврядування, основний напрям зовнішньої політики держави, громадянство та державна мова. Усе згадане безпосередньо зачіпає національні інтереси та національну безпеку народу будь-якої держави. І саме тому має бути виведене зі сфери політичних маніпуляцій вузького прошарку панівного класу. У нашому випадку це означає зупинити прискорене вимирання, еміграцію, що посилюється, та загрозливу деградацію населення України.

Право на демократичний устрій держави – одне з найважливіших природних прав громадянина, тому що демократія у кінцевому підсумку – неодмінна базова умова для реалізації і усіх інших прав людини. Здатність населення країни у відповідності зі своєю волею визначати своє державне буття становить суть народного суверенітету. Відповідно до положень статті 15 Конституції України про політичне та ідеологічне різноманіття громадського життя, волевиявлення народу припускає його попереднє та всебічне інформування про різні варіанти майбутнього вибору. При цьому мається на увазі наявність та вільне обговорення в ЗМІ різних точок зору з усього комплексу питань конституційної реформи. У цій загальнонаціональній дискусії повинні взяти участь вітчизняні і, за можливістю, закордонні правознавці – конституціоналісти, державні діячі, правозахисники, адвокати, політологи, історики та публіцисти, а також найширша громадськість країни. Китайський політичний діяч, один з небагатьох в історії цієї стародавньої країни, який удостоївся титула "батька нації", Сунь Ятсен (1866-1925) справедливо стверджував, що "уряд повинен навчити народ, сприяючи набуттю ним політичних знань, необхідних для здійснення виборчого права, права зміщення посадових осіб, права законодавчої ініціативи та права референдуму".

Особливо підкреслимо: ключове питання у пропонованому процесі – це правова освіта населення країни. Саме у формування правової культури людей треба без втоми вкладати душу, сили, час та гроші. Високий рівень правової культури – єдина гарантія цивілізованого майбутнього країни. Тому, на наш погляд, будь-який референдум набуває правомірного характеру лише у тому випадку, коли в ньому беруть участь інформовані, добре обізнані та знаючі, чого вони хочуть, люди. Люди, які у статусі повноцінних громадян повинні вирішувати основні питання свого державного буття. Отже, лише своєчасна та безустанна правова освіта населення, формування в нього справжнього конституційного мислення здатні забезпечити реалізацію його установчого права. У втіленні такого в життя ми й бачимо можливий злам у долі своїх співвітчизників. У цьому процесі можуть знайти свою реальність зведені воєдино усі три завдання: формування правової культури, утворення громадянського суспільства та правової держави.

У даному контексті доречно навести приклад з історії Конституції США. Відомо, що з метою домогтися підтримки з боку населення найбільшого штату країни троє відомих американських державних діячів – Джеймс Медісон (1751 – 1836), Олександр Гамільтон (1755 – 1804) та Джон Джей (1745 – 1829), об'єднавши свої зусилля під спільним псевдонімом "Публій", з жовтня 1787 по травень 1788 року опублікували в нью-йоркських газетах цикл із 85 статей, присвячених основним положенням майбутнього Основного закону федеративної держави. У них автори навели філософське обґрунтування нової Конституції, її основних норм та принципів. Ці статті увійшли в історію під узагальненою назвою "Федераліст", або, як їх ще називають у літературі, "Федералістські папери", або "Федералістські листи". Наведене – класичний приклад шанобливого ставлення політиків до думки своїх громадян, що у підсумку стає надійною основою суверенітету народу та незалежності відповідної держави. Ось вам класичний приклад правової освіти своїх співвітчизників. У результаті з'явилася правова держава – США, і є її засновники й творці – американці, яким уже протягом багатьох років щиро заздрять жителі інших невдачливих країн.

Повернемося, однак, до суті проблеми. На наш погляд, серед неодмінних питань, що підлягають винесенню на загальнонаціональний консультативний референдум, повинні бути такі:

1. Чи підлягає зміні чинна Конституція України?

2. Хто повинен ухвалювати та змінювати Конституцію України: народ, парламент чи Установчі збори, обрані народом?

3. Чому надати перевагу Україні: унітарній чи федеративній формі державного устрою?

4. Що краще для України: президентська, напівпрезидентська (змішана) чи парламентська республіка?

5. Що краще для України: мажоритарна, пропорційна чи змішана виборча система?

6. Чому надати перевагу Україні: одній державній мові – українській, двом – українській та російській чи всім мовам корінних народів України?

7. Що краще для України: єдине чи подвійне громадянство?

8. Що краще для України: регулярні вибори громадянами місцевих суддів терміном на п'ять років із правом їхнього відкликання чи призначення їх державою безстроково?

9. Що краще для України: надання кожному права на суд присяжних за усіма категоріями справ (кримінальних, цивільних, господарських, адміністративних) чи лише з того кола справ, який визначить законодавець?

10. Що краще для України: регулярні вибори громадянами терміном на п'ять років прокурорів та начальників міліції в містах і районах областей із правом їхнього відкликання чи призначення їх на посаду державою?

11. Чому надати перевагу Україні: виборам громадянами глав місцевих державних адміністрацій із правом їхнього відкликання чи призначення їх на посаду державою?

12. Який зовнішньополітичний курс кращий для України: на вступ країни до складу федеративного державного утворення – Європейський союз, на створення федеративного державного утворення разом із Росією та Республікою Білорусь чи на набуття статусу постійного нейтралітету (подібного до швейцарського) як суверенної держави?

Зрозуміло, що правова свідомість населення України з часом та зі зміною поколінь буде зазнавати цілком об'єктивних змін. Заради справедливості треба визнати, що жодне покоління не вправі визначати подальшу долю своїх нащадків. Тому подібний референдум повинен провадитися як мінімум раз на 10 років. Такий підхід повною мірою відповідає змісту установчого права народу. Народ відрізняється від населення саме тим, що перший творить свою державу, а друге лише животіє у чужій йому державі. Право вирішення ключових питань державного будівництва – виняткова прерогатива народу. Той, хто піднімає руку на це право, ризикує рано чи пізно загинути під ногами юрби. Ми глибоко переконані, що, якщо чергового разу не дати людям скористатися своїм установчим правом, то тоді доведеться змиритися з сумним пророцтвом німецького письменника Габріеля Лауба (1928 – 1998) про те, що будь-яка влада справді йде від народу, але при цьому вже ніколи до нього не повертається...

На завершення хотілося б відзначити, що саме від безвиході нинішнього буття знову заговорили про диктатуру. Але нам потрібна не диктатура. Щиро кажучи, вона ніколи й не полишала цієї території. Це була одвічна тиранія непозбутного користолюбства, повсюдного хамства та абсолютного безправ'я – отрутна суміш, що отруїла життя не одному поколінню наших предків. Нам же усім як ковтка свіжого повітря не вистачає правової культури. Культури поваги до гідності, свободи та прав людини. А ось чи переможе вона на цій землі, залежить винятково від нас із вами. Солідарність в устремлінні до цих цінностей – ось ключове слово сьогоднішнього дня. Чи не до цього закликав своїх сучасників поет і бард Булат Окуджава (1924 – 1997) у "Стародавній студентській пісні":

Возьмемся за руки, друзья,

Возьмемся за руки, друзья,

Чтоб не пропасть поодиночке…

Возьмемся за руки, ей-богу.

То ж візьмемося за руки, друзі, їй-богу, час!

Інститут демократії й прав людини:

Михайло Баймуратов, доктор юридичних наук;

Олег Долженков, доктор політичних наук;

Юрій Мельник, кандидат юридичних наук;

Олександр Мучник, заслужений юрист України;

Олексій Орловський, кандидат юридичних наук;

Георгій Цирфа,

правознавець