Тему цього матеріалу підказала історія, почута на Ширяївській автостанції. Один літній чоловік усадовлював зовсім згорблену бабусю до маршрутки і увесь час вмовляв її не їхати, а почекати, коли в нього буде вихідний.
– Ну чого ти хвилюєшся? Мене ж там Галка зустріне, – заспокоювала бабусечка.
А чоловік говорив далі:
– Зустріне, то зустріне, а якщо щось в дорозі трапиться? Ну, приїдете, нехай Галя одразу ж зателефонує. Я буду чекати.
Жінка, що стояла неподалік, сказала своїй сусідці:
– Навіть з боку приємно, коли син так про матір дбає.
– Так, але не усім випадає таке щастя.
– Правду кажете. От у нас на сусідній вулиці живе тітка Фрося. У неї, щоправда, дітей немає, Бог не дав. Доки сама могла працювати, господарство вести, то до неї частенько навідувалася її племінниця. А коли бабуся занедужала, стала рідше приходити. А ось близько півроку тому старенька зовсім злягла. Та й не дивно, адже їй вже близько дев'яноста років. То тепер вона і в холоді, і в голоді, зовсім недоглянута.
– Чому ж її не заберуть до Будинку милосердя?
– У тому й справа, що ця племінниця оформила опікунство. І тепер вона ніби доглядає Фросю. А що то за догляд, один Бог знає. Замикає бабусю, щоб ніхто до неї не заходив, щоб не бачили, як вона живе. До усього цього бабуся ще й ногу зламала. То ж тепер не життя, а одні сльози.
– А ви знаєте, буває що й при рідних дітях так живуть. Знала одного дідка. Його донька, яку він усе життя дуже любив, пестив, ні в чому їй не відмовляв, в останні роки життя навіть пенсію йому не віддавала. Часто він навіть без шматка хліба залишався. Але нікому про своє горе не розповідав, тому що дуже любив свою доньку і не хотів її ганьбити.
Слухаючи цих жінок, подумала, що, справді, не усім однаково живеться як у молодості, так і в старості.
У селі Макаровому Ширяївського району, наприклад, живе Валентина Григорівна Лещинська, яка народила і виростила сімох дітей. Один син помер. Пішов з життя і чоловік. Решта живі. Щоправда, у кожного своє життя, свої турботи. Та й мати не може ще відпочивати. Наймолодша донька Анжела у 12 років стала інвалідом. Віднялися ноги. Вже 30 років вона пересувається лише у візку. Усі ці роки Валентина Григорівна доглядає за донькою. А самій незабаром виповниться 82. До віку останнім часом почали додаватися ще й хвороби. Але жінка не нарікає. Звичайно, зізнається, що не про таку старість мріяла.
– Хіба я думала, що маючи стількох дітей, у глибокій старості буду сама поратися та ще й доньку доглядати. А доводиться. Але я дуже рада, що маю стількох дітей. Вони усі по можливості підтримують нас із Анжелою. Минулого літа я занедужала. Зовсім було погано. Якби не доньки, напевно, вже померла б. Мене відвезли до лікарні у тяжкому стані. Та й там донька Таїсія сиділа біля мене, доки я не піднялася на ноги. Зараз вона теж з нами. Непросто живеться нам ще й тому, що дуже далеко від центру села. Але, слава Богу, світ не без добрих людей. Нам дуже допомагає Макарівський сільський голова Ірина Вікторівна Гаркава. Вона турбується, щоб лікаря, коли потрібно, привезти, і щоб паливо було. За можливістю виділяє з місцевого бюджету матеріальну допомогу. Та й взагалі, сама навідується до нас суто по – по-людському, а не лише за обов'язком служби.
Майже ровесниця Валентини Григорівни Марія Олексіївна Півторак із села Концеби Савранського району живе біля доньки. У неї теж є свої проблеми. Вона скаржиться на те, що стала погано бачити і не може сама читати газети:
– Я так люблю читати газети. Раніше перечитувала «районку» від початку до кінця. А тепер читаю лише те, що великими літерами надруковано. Тепер лише по п'ятницях дивлюся передачу «Надвечір'я». Дуже люблю цю передачу. Крім того, ноги болять. Ось без паличок не можу навіть двір перейти.
Якщо врахувати, що ще кілька років тому Марія Олексіївна сама великий город обробляла, а тепер змушена сидіти склавши руки, то можна зрозуміти її занепокоєння та невдоволення своїм становищем.
Хоча, у порівнянні із тією ж тіткою Фросею, із Ширяєвого, Марії Олексіївні живеться значно краще.
У кожного свій життєвий шлях, але багато чого залежить від налаштованості людини. Дуже часто зустрічаю цих трьох жінок, (ви бачите їх на знімку). Усі вони шанованого віку. У кожної за плечима досить непростий життєвий шлях. Ніна Еммануїлівна Лещенко у свій 81 рік читає навпаки і говорить, що їй 18. Навіть те, що ця жінка пережила блокаду Ленінграда, не зломило її оптимізму. Дуже важко пережила смерть свого коханого чоловіка. Але згодом отямилася і від цієї втрати. Донька, зять і онучка дуже люблять і добре ставляться до неї, але живуть далеко. Неодноразово запрошували до себе, однак вона вирішила, доки може ходити своїми ногами, буде залишатися у рідному домі.
Ельвіра Миколаївна Біличенко народила і виростила трьох синів. Поховала чоловіка. Хоча усі діти в Саврані, але в кожного своє життя, свої турботи. А мати залишається зі своїми думками, своїми почуттями, своїми переживаннями. Ось і знаходить розраду у спілкуванні зі своїми однолітками.
Надія Іванівна Томашпільська дуже рано вийшла заміж. Народила і виховала двох доньок та двох синів. Усім дала освіту. Сьогодні вже має онуків і правнуків. Усі живуть далеко від матері. І хоча з великою повагою та любов'ю ставляться до матері і бабусі, кличуть до себе, вона воліє залишатися незалежною. Як сама говорить:
– Хочу – працюю, хочу – лежу, хочу – співаю, а якщо сумно – плачу. І ніхто мені не указ.
У свої 72 Надія Іванівна, слава Богу, ще й дрова рубає, і на городі справляється. Таких помідорів, огірків, цибулі, як у неї, на всій вулиці ні в кого немає. У зимовий час вона і шкарпетки в'яже, і рушники вишиває. А ще співає.
Саме пісня стала невід'ємною частиною життя цих трьох жінок. І не тільки їх. Ентузіасти шанованого віку створили ветеранський клуб «Затишок», який вже відсвяткував своє десятиріччя. Часто сюди приходять дідусі і бабусі з паличками або спираючись один на одного. Але тут вони забувають про свої хвороби, про свої повсякденні негаразди, про те, що поганого є у їхньому житті. Вони разом святкують дні народження. У цьому клубі їм справді затишно. Тут не відчувають самотності ні ті, у кого справді нікого немає, ні ті, у кого рідні живуть далеко. Скількох цей клуб врятував від самртності, від сумних думок. Усі вони ніби знайшли другий дім, другу родину.
Звичайно, що не усі можуть співати. Інші знаходять розраду в інших заняттях. Хто – присвячує свої фінішні роки життя Богові. Частіше, ніж раніше, ходять до храму, більше моляться і не лише за себе, а й за ближніх. Але, як вважають старі, чим би не займалася людина у похилому віці, головне, щоб не впадала у зневіру й кожний прожитий день, яким би він не був, приймала, як дар Божий.
