З листа жительки міста Роздільної Наталі Лучинкіної: «Моя дочка – інвалід дитинства. Саме вроджена фізична вада стала причиною того, що дівчинці довелося опановувати письмо лівою ручкою, ви можете уявити собі, як це непросто для правші. Але справжнє диво сталося, коли почалися уроки праці. Завдяки педагогічному таланту вчительки Любові Степанівни Попової дочка навчилася лівою рукою вишивати. Та ще як майстерно! Її роботи неодноразово потрапляли на виставки і відзначалися членами журі. Ось так учитель праці компенсував те, чого з якоїсь причини не додала природа».
Це всього лише один із вдячних відгуків про справжнього майстра своєї справи – педагога Роздільнянської загальноосвітньої школи – гімназії Попову. Кілька десятиліть навчає вона своїх вихованців не лише вишивати нитками, бісером, розшивати орнаментами одяг і головні убори... Але й естетичному сприйняттю зовнішнього світу, прищеплюючи потяг до краси, гарний смак і вміння оформляти своє житло, створювати затишок і комфорт.
Правий був той, хто сказав, що краса врятує світ. Адже на її вівтар одержимі вогнем творчості, запалені Божою іскрою люди кладуть найдорожче, присвячують йому життя. Одного разу знайома дала мені почитати вірші у тоненькому зошиті в клітинку автора Любові Степанівни Попової. Там є такі слова: «Навчу вишивати дочку. І онучку навчу вишивати. Тоді лише буду я знати, продовжити буде кому те, чому життя присвятила».
Найдорожче, єдине – життя – людина присвячує улюбленій справі, яка приносить радість усім довкола.
Ім'я Любові Степанівни, як майстрині дуже складних форм вишивки, давно відоме землякам. Про неї написано чимало статей і в районній, і в обласній, і в республіканській пресі. Зокрема, про те, що перемагала на виставках, заслужила дипломи, грамоти і звання майстра золоті руки. Перше визнання її таланту відзначено ще у дев'яностих роках минулого сторіччя. Багатьох відвідувачів виставки вразила краса візерунків, перенесених на полотно за допомогою голки і нитки. У 1999 році учениця Любові Степанівни Аннушка Максименко посіла призове місце в конкурсі «Найкращий за професією».
Потім були більш значні перемоги, набагато вищі нагороди. Серед них такі, як у результаті конкурсу «Джерело надії”, визнання заслуг Попової у творчості в альманасі Державного центру соціальних служб для молоді...
Але та, перша, нагорода їй найдорожча. Завдяки участі в конкурсі поруч із ім'ям наставниці ставали відомими і шанованими вихованці, наприклад, Ірина Мотовіцева, Дар'я Арбузова, Юля Симаченко... Усіх не назвеш. Дівчатка і хлопчики не лише на уроках обслуговуючої праці, які вела Попова, пізнавали секрети вишивки, шліфували свою майстерність. Із заняттям вишивкою нитками і бісером, плетінням вони не хотіли розставатися і після уроків. Це переростало у їхнє захоплення, змістовне дозвілля. Те, що недооцінювали деякі батьки, вважаючи дріб'язковою витівкою, намагаючись звільнити своє чадо від уроків праці, компенсувала вчителька, залучаючи юних пустунів до корисної справи.
Загалом, інтерес до вишивки, навіть на підсвідомому рівні, обумовлений тим, що це частина української культури, народних обрядів, звичаїв і традицій. З глибини століть тягнеться слід традиції, ручною вишивкою прикрашають вироби, необхідні людям у побуті. Вишивка – це перлина світової культури. Кожен шов і стібок, нанесені на полотно, несуть у собі певну інформацію, відомості й світогляд предків. Орнаменти на одязі або рушнику – сакральні. Зображення завжди означає подію, для чого конкретно призначена річ або тканина.
В українській народній вишивці зустрічаються геометричні, природні, природно-геометричні орнаменти із зображенням тварин, орнаменти з емблемами.. Малюнки несуть у собі певні символи.
Вишивка, це, як кажуть її майстри, не лише прикраса, але ще й звертання до вищих сил. Отже, коли майстри беруться за вишивання ікон, лики святих, вони завжди беруть благословення у священика, насамперед, читають молитву. Наприклад, деякі впевнені, що роботи Львівського священика Дмитра Блаженного здатні зцілювати, а деякі учениці Любові Степанівни Попової помітили, що вишивання поліпшило їхній зір. Серед таких, наприклад, Кіра Тьо, дівчинка з вадами зору. Вишиваючи філігранню, вона зауважила, що її зір став гострішим. А філігрань, до речі, такий складний спосіб вишивання, коли на кожному квадратному сантиметрі розміщується сто хрестиків, вважається найціннішим і не кожному вдається. Однак Кіра так вишила ікону «Святий дух».
Інші учні майстра Попової навчилися легко вишивати без вузликів на звороті, що також свідчить про певний ступінь віртуозності. Дівчата-старшокласниці за два роки до випуску зі школи починають вишивати весільні рушники, роботу складну й заморочливу, тривалу за часом. Але вона того варта.
Здавна в українському народі саме весільному рушникові приділялося особливе значення. Вважалося, як вишивається він, як ставиться до роботи вишивальниця, таким буде і сімейне життя.
Саме Любов Степанівна до серйозних мотивів звертається постійно. Нею виготовлені такі складні полотна, як ікони «Семистрельная», «Георгий Победоносец», «Пантелеймон-целитель»... Сотні робіт майстрині, її вихованців розміщені на стендах, що прикрашають класний кабінет Попової, подаровані гостям. Адже на них не уміщується навіть мізерна частина виконаних робіт.
