У наших краях справжня зима буває рідко. Лише люди старшого віку пам’ятають глибокі сніги і тріскучі морози, навіваючи своїми спогадами-розповідями романтичний настрій. І ось Снігова королева почула, напевне, нарікання савранчан. Вона з’явилася звідкись із безвісті – скувала льодом річки і ставки, розмалювала шибки фантастичними сюжетами, безжально засипала, замела снігом будь-яке нагадування про літо.
Одного такого дня з Києва завітала до мене в гості подруга юності разом зі своєю сім’єю. Ще не встигла відсапатися, як відразу попросила:
– Пішли до Бугу. Так за ним я засумувала. Усе не мала часу приїхати. Онучат покатаємо.
...Взимку Буг особливий. Позбавлений відпочивальників, галасу веселих компаній і нав’язливої магнітофонної музики, він і справді видається зачарованим, вражаючи своєю мовчазною незбагненністю.
– Як же тут гарно! – виривається захоплення у Світлани. –Сідай, Васильку, на санчата і – поїхали, – заохочує вона меншого онука.
Двоє старших дітей з веселим сміхом біжать навздогін, а потім, випередивши нас, ковзаючись по льоду, вже змагаються з Бімкою, яка з радісним гавкотом бере участь у всіх розвагах. Час летить непомічено.
– Обережно! – раптом долинає до нас застережливе. – Не виходьте на середину, там можуть бути ополонки.
На протилежному березі, неподалік, ми побачили чоловіка. Він тримав за руку дівчинку на ковзанах. Його голос Світлану ніби струмом пронизав. Вона рвучко випросталася. Прикипіла поглядом. Чоловік теж враз якось розгубився, знітився. Мені здалося, що для них двох у цю мить зник увесь навколишній світ. Вони не чули ні нетерплячих вигуків онучат, не помічали, як зовсім несподівано почав падати з неба густий лапатий сніг...
– Агов! Де ви там? – з’явилася тимчасом на кручі Валерія – донька Світлани. – Мене за вами послали. Шашлики вже готові! Гайда додому! – гукала вона крізь снігову завісу.
Поспіхом зібравши дітей, я намагалася якомога швидше піднятися з ними нагору. А в пам’яті спливла давня історія...
Світлана і Ігор покохали один одного ще у школі. Але це не заважало їм бути добрими учнями. Вони разом брали участь у різних шкільних заходах, були активними учасниками предметних олімпіад. А вечорами ходили до Бугу і мріяли про спільне життя. Їм було так добре тут, де разом з ними мріяли верби, де розуміюче хлюпала біля берега річкова вода, а там, високо-високо над головами, звабливо сяяли зорі, обіцяючи закоханим щастя.
Після закінчення школи Світлана поїхала на навчання до Києва, а Ігор вступив до одного із ленінградських інститутів. Листувалися, чекали на зустрічі. І відстань між ними здавалася неймовірно довгою. Та одного разу Світлані повідомили, що Ігор приїхав на літні канікули додому з... нареченою. Вона не плакала, не чекала пояснень. Знала одне: вибачити таку підступну зраду просто не зможе. Щоб забутися, щоб нічого не нагадувало про Ігоря, разом з групою студентів подалася на заробітки, намагаючись втекти від самої себе, від усього світу. Там і познайомилася зі своїм Віталієм, за якого невдовзі і заміж вийшла. А потім та сама подруга, яка колись принесла Світлані вбивчу звістку, поширивши її серед усіх знайомих, вибачаючись, розповіла, що вона помилилася, що тоді Ігор привіз додому не наречену, а свою двоюрідну сестру, в родині якої жив, навчаючись у Росії.
...Вибравшись на крутий берег, я озирнулася. Там, посеред зими, посеред вічності стояли двоє... А між ними снувало, рвалося на шматки минуле і зникало поміж снігів.
Згодом кожен пішов до свого берега, так і не зробивши жодного кроку назустріч один одному.
Здичавілий вітер злітав у піднебесся і, збираючи там завірюхи, розпачливо кидав ними додолу, замітаючи дороги, засипаючи всі сліди. Згорьовано гойдали вітами верби і, здавалось, там, під крижаним панцирем, невимовною тугою схлинує вода...
Вночі Світлана не спала – вона переверталася з боку на бік, притишено зітхала. А вранці, зіславшись на терміновий дзвінок з роботи, почала збиратися додому.
– Мамо, а що то за чоловік був вчора на річці? – несподівано поклала їй руку на плече донька.
– Не знаю, – відповіла Світлана. – Напевне, хтось із рибалок...
Але з усього було видно, що Валерія їй не повірила. Можливо, тому, що вона була і його донькою, того загадкового для неї незнайомця з другого берега...
